Рік тому пішов з життя Володимир Владиславович Долгорукий.
Він був музикантом, поетом, письменником, співаком, диригентом, композитором, художником, філософом...
Володимир Долгорукий народився в 1948 році у Білгороді-Дністровському. Він закінчив музичну школу, потім Московську консерваторію по класу віолончелі. Якийсь час жив у Чехословаччині, у Франції. Створив оркестр “Collegium Musicum” і сам ним керував. Володимир Долгорукий відомий як віолончеліст – віртуоз. Як поет і письменник, видав кілька збірок віршів книжку сатиричних творів.
У 1996 році Народний Собор, який благословили Православні патріархи, проголосив Великого князя Володимира VII Долгорукого Главою “Дому Рюрика”, Великим князем Київським. Великий князь очолював кілька міжнародних організацій і духовних Орденів.
Сороковини світлої пам'яті Володимира VII були відзначені торік у музеї Паустовського невеликою виставковою експозицією: портрет князя, його книжки віршів “Тревога ночного дождя”, “Предвидя неизбежную зарю” і “Последняя весть Меровинга”.
У цей день в музеї виступили і сказали про Володимира Долгорукого добрі, щирі слова ті, хто його особисто знав. У церкві замовили панахиду. Пом'янули його, як прийнято. А потім слухали записи його пісень в авторському виконанні. Звучали пісні з диска, записані в 1989 році вночі в театрі “На Елисейских полях” під акомпанемент оркестру, який складався з нащадків першої російської еміграції.
Людина іде з життя, а після неї залишається пам'ять. Видатний наш земляк Володимир Владиславович Долгорукий гідний довгої пам'яті. Потрібно, щоб його твори були доступні для широкого кола читачів і слухачів. Про збереження пам'яті про нього, про популяризацію його творчості повинні подбати Літературний музей, Спілка аристократів і Орден Святого Іоанна Хрестителя. Можна заснувати літературну або музичну премію імені Володимира Долгорукого. Цю премію на пам'ять про Володимира VII може заснувати Орден, який він очолював.
* * *
Пришли такие времена,
Когда смиряются страданья,
Когда привычные стенанья
Не сеют страсти семена.
И непривычное бессилье
Объемлет мраком светлый дух,
И на заре молчит петух,
Не манит пиршества обилье.
Уходит юная душа
Из опечаленного тела...
И в сердце проросла омела,
Его бессмысленно круша.
16 ноября 2003 г.
* * *
В тесной сказочной избушке
Я нашел приют последний.
Сквозь окошки слюдяные
В горницу вползает стынь.
Поспеши ладонью пухлой
Попышнее взбить подушки,
Чтобы полог колыхался
От дыхания простынь.
Прочь слова, летят застежки
В скользком, шелковом тумане,
Под глазами, под слезами
Морщится соболья бровь.
Под беззвучными снегами
Просыпается подснежник,
И в глухое ухо смерти
Шепчет поздняя любовь.
1987 г.
* * *
В жизни все так просто,
В жизни все так складно,
Рвет сирень погосты
Страшно и отрадно.
А в вечерних тенях
Утро затаилось
В золотых озерах
Что сбылось, забылось.
Огненные звезды
Глаз твоих заманят,
На степной дороге
Ночь меня застанет.
Эх, прощай, что было,
И прости, не сетуй,
Я, обнявшись с милой,
Окунулся в Лету…
Все, прощайте, братцы,
Мне уж не вернуться,
Не могу подняться,
Не могу проснуться.
Пой, моя гитара,
Говори струнами,
Выпьем по последней,
Бог уходит с нами.
Пой, моя гитара,
Говори струнами,
Выпьем по последней,
Бог пришел за нами.
1993 г.
* * *
Занесло на чужое подворье.
Пошумел, погулял до утра
И похмельную голову бросил
Посреди гулевого двора.
А ударило солнце по снегу,
Завалило сияньем глаза…
Будоража сугробную негу,
Я побрел, сам не зная куда.
Где мой дом, где прохладные липы,
Серебристой реки чешуя,
Где качелей ритмичные скрипы,
Где мой сад,
Где в сирени скамья?
Не могло это все показаться,
Я все вспомню, постой, погоди…
Я не мог просто так потеряться.
Боже, память мою разбуди.
Занесло на чужое подворье…
1988 г.
