На сторінках нашої газети ми вже знайомили вас із проблемними матеріалами, пов’язаними з ситуацією, що склалася в Одеській школі-інтернаті № 7 для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами; в Котовській школі-інтернаті для дітей-сиріт і Кодимському дитячому притулку для сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, «Буслик». Сьогодні, продовжуючи огляд закладів подібного типу, подаємо статтю нашого спеціального кореспондента про Котовський міський реабілітаційний центр для дітей-інвалідів.

Серед економічних, політичних, соціальних та правових проблем, які обсіли наше суспільство, ми якось дуже рідко й неохоче замислюємося над трагедією тих молодих сімей, які мають розумово відсталих дітей та дітей з різними діагнозами розладу психіки. А, як засвідчує сувора та невблаганна медична статистика, таких дітей по наших містах та містечках виявляється все більше й більше. Ми не торкатимемося зараз проблем, які призводять до такого явища, це тема окремої професійної розмови. Куди важливіший для нас соціальний аспект.

Уявіть собі молодих батька й матір (і то ще добре, якщо є обидва батьки), в яких з’являється така дитина-інвалід, яка потребує постійного, по суті, цілодобового догляду. Причому з віком цей догляд лише ускладнюється. Від перших днів свого батьківства батьки розуміють, що вони – у вічній соціально-психологічній пастці, що вони так само навічно приречені на цю трагедію, як і їхня дитина. І змінити в цьому плині реальності нічого не можна. Якщо всі інші батьки, бодай потайки, в душі, розраховують (правда, надії ці не завжди виправдовуються), що на старості літ діти доглянуть їх самих, то ці з жахом думають лише про те, що буде з їхнім нащадком, коли вони вже геть зістаріються або підуть з життя.

Хтось може заперечити: але ж батьки мають право відмовитися від таких дітей, передати їх на піклування держави. Так, можуть. І відмовляються, зрікаються. Але тільки ті, хто зрікається святого обов’язку свого батьківства. Одначе тут проблема не лише морально-етична. Такі діти потребують не лише постійного догляду, але й постійного лікування, оздоровлення, медичного нагляду. І навіть коли є двоє батьків, вони виявляються прикутими до дому, дитини. Якщо ж тільки мати – ситуація стає погибельною. Навіть якщо в такому містечку, як Котовськ, знайдеш роботу, то як бути з дитиною?

– Для багатьох родин ситуація стала настільки загрозливою, – розповідає начальник управління у справах сім’ї та молоді Котовської міськради Віктор Іванович Гоян, – що всім нам довелося терміново шукати вихід, проявляти в цій справі власну ініціативу. І тут, звичайно, виявили розуміння освітяни. Центр створено на базі дитсадка “Колосок”. Тепер він займає дві кімнати однієї з груп, де в той час був недобір. Ми відремонтували його, обладнали, як могли, і початок у цій справі було зроблено.

Так, справді, початок зроблено. Тепер тут постійно перебуває 20 дітей, чимало з яких – зі складними та незрозумілими для немедиків діагнозами і такою ж незрозумілою поведінкою та “клінікою”. Всі вони потрапляють у вихованці Центру за направленням лікарів, здебільшого одразу після лікарень. І слід віддати належне міській владі. Реабілітаційний центр – їх колективне творіння, яке перебуває під патронатом усіх відділів і самого міського голови Анатолія Павловича Іванова. Та й, звичайно ж, директор Центру Світлана Савовна Бондар робить усе можливе, аби діти почувалися тут більш-менш комфортно, під наглядом вихователів і медиків, і щоб у них з’явилися спонсори. Тут з гордістю та вдячністю показують обладнання для масажу та процедур, подароване благодійним фондом інвалідів; так званий сухий басейн – спеціальний масажер – від народного депутата і знаного мецената Леоніда Климова.

Загалом, про організаторів Реабілітаційного центру, його вихователів та меценатів можна було б говорити багато. Але звернімося до тих проблем, які цим Центром висвітлено. Як уже мовлено, тепер тут 20 дітей, які перебувають в “Колоску” цілорічно, з 8-ї ранку до 17-ї вечора. Автобус Центру з черговими вихователями збирає їх вранці, об’їжджаючи домівки, і так само, після п’ятої вечора, по домівках розвозить. Що й казати, батьки вдячні. Тим паче, що дехто з батьків навіть погано уявляє собі, як з цими дітьми поводитись, як спілкуватись, як виховувати. Щоб зрозуміти, наскільки діти бувають у виховному плані “запущеними”, досить побачити, що деякі з них, чиї ровесники вже ходять у підготовчі шкільні групи, ще навіть не вміють користуватися... ложкою, їдять голими руками. І вихователям потрібне пекельне терпіння та навички спеціальної педагогіки, щоб навчити їх хоча б основним побутовим діям, навичкам особистої гігієни, поводження в дитячому колективі. Ну і, звичайно ж, певний інтерес до букваря, пісні і танцю, до усвідомлення мистецької краси, до школярства, хоча, зрозуміло, що в звичайній, “нормальній”, школі навчатися вони вже ніколи не зможуть. Й ось тут ми справді підступаємося до проблем, які, за браком місця, я змушений викладати телеграфно-тривожним рядком.

Ну, по-перше, вже зараз зрозуміло, що дві кімнатки для такого Центру – це дуже мало. Уявіть собі, що в одній кімнатці треба влаштувати денний “тихий час” і сон двадцяти дітей, від малечого віку і до 18 років! Тут уже ні про які санітарні норми говорити не доводиться. А зважте, що діти тут, у Центрі, харчуються, а в сусідній зі спальнею кімнаті зосереджені всі тренажери, навчальне приладдя, медична і виховна служби. Тому найважливіша проблема: Центрові терміново потрібне своє приміщення. І я не думаю, що розв’язувати цю проблему слід приєднанням ще однієї кімнатки, яка належить дитсадкові.

Я взагалі вважаю, що утримання дітей, підлітків і майже дорослих, повнолітніх людей з такими розумовими та психічними відхиленнями під одним дахом, на одній території з дитячим садком – річ небезпечна, неприпустима, яка суперечить не те що приписам медицини та освіти, але й здоровому глуздові.

Ні-ні, я одразу хочу сказати: організаторам Центру, їх наполегливості, медичним працівникам та вихователям, таким як медсестра Валерія Володимирівна Радигіна, педіатр Лариса Богданівна Тимчишина... слід вклонитися. Вони теж роблять, що можуть. Сам той факт, що з батьків їх вихованців Центр не бере ні гривни – все на державному утриманні, на місцевому бюджеті та щедрості меценатів – уже показовий. Але проблема є. Як повідомив Віктор Гоян, в мерії дуже розраховували, що Центрові передадуть медичний корпус розформованої військової частини. А вже офіційні та меценатні опікуни дітей-інвалідів взялися б за ремонт та обладнання приміщення. Але в якихось чиновницьких, і то далеких від Котовська, кабінетах цю ідею заморозили. І що далі?

Медики кажуть, що залишати в дитячому садку такий гурт дітей з подібними відхиленнями не можна. І що в самому Центрі таких дітей має бути щонайбільше восьмеро у кімнаті. А тепер їх двадцятеро. До того ж, дітей слід поділяти (хоча б у спальному приміщенні) за віком і статтю. Та й статистика загрозлива: вже зараз кількість таких дітей у місті збільшилася. І потім, Центр розрахований на дітей міста. Й опіковується ним місто. А що робити батькам таких дітей з віддалених сіл? А те, що в літню спеку в Центрі нема ні ванної кімнати, ні якоїсь подоби душової – це нормально?

Слід подбати і про якісь медико-педагогічні курси для батьків цих дітей, щоб їхні зусилля та зусилля вихователів центру були скоординованими. І про кабінети – хоча б два для медиків. Як, скажіть, у таких тісняві та гаморі працювати логопедові?

Отже, організаторам Котовського реабілітаційного центру дітей-інвалідів слід подякувати за ініціативу і турботу. Але, очевидно, час прилучитися до цієї святої справи й керівникам обласного рангу. Колишній медичний корпус віддати Центрові. Кімнати, які зараз цей Центр посідає, повернути дитсадкові. Слід передбачити, що частина дітей змушена буде залишатися в Центрі на ніч, а, отже, постає питання про створення спеціального інтернату для дітей з такими відхиленнями, – з відповідно підготовленим персоналом, відповідним обладнанням та медичним устаткуванням. Одне слово, слід зробити все можливе, щоб і діти відчували людяне ставлення до себе, і батьки якомога рідше згадували трагічну приказку: “Наші діти – наші біди!”