Сьогодні Одеський припортовий завод у кожного на слуху. Всіх жителів області цікавить його подальша доля. Що на нього чекає: подальше процвітання чи повторення трагічної долі багатьох відомих в країні державних підприємств, які були роздроблені, доведені до банкрутства і скуплені за безцінь фінансовими магнатами?
Перший віце-прем'єр Анатолій Кінах всього лише місяць тому запевняв і заспокоював: завод не продаватиметься. Але за цим надійшла й інформація з Кабінету Міністрів України про те, що підприємство все-таки включено до сумного реєстру державних підприємств, яким не уникнути аукціону. Потім почались і конкретні акції. Під виглядом реструктуризації ВАТ “Одеський припортовий завод” пропонується приєднання цеху перевантаження аміаку до іншого державного підприємства – “Укрхімтрансаміак”, який у віданні Мінпромполітики України.
Ця звістка викликала обурення як самих робітників підприємства, жителів міста Южного, так і всього депутатського корпусу обласної ради.
Аби детальніше розібратися у ситуації, що склалася, наш кореспондент зустрівся із заступником директора Одеського припортового заводу, головою постійної комісії обласної ради з міжнародних зв'язків і матеріальних відносин С.М. НАЗАРЕНКОМ.
– Сергію Миколайовичу, вашому підприємству цього року виповнюється 30 років з початку його будівництва. Але, гадаю, мало хто знає в деталях про його діяльність, специфіку виробництва. Адже багато років все трималося у глибокій таємниці. Навіть назву придумали максимально абстрактну – Одеський припортовий завод. І я пам'ятаю ще ті часи, коли про нього у відкритій пресі практично нічого не говорилося.
– Так, так воно і було. Підприємство споруджувалося на кошти першого інвестора у тодішньому СРСР – американця Арманда Хаммера. Причому за досить рекордні терміни. У 1975 році була забита перша паля, а через три роки завод дав свою продукцію. Завод був спроектований і споруджений як єдиний технологічний комплекс з виробництва і перевантаження хімічної продукції на експорт.
Що ж він із себе являє? Це два агрегати з виробництва аміаку потужністю 450 тисяч тонн кожен, два агрегати з виробництва карбаміду потужністю 330 тисяч тонн кожний, комплекс з перевантаження аміаку потужністю 4 млн тонн на рік, комплекс з перевантаження карбаміду потужністю 3,6 млн тонн на рік, комплекс з перевантаження метанолу потужністю один мільйон тонн на рік, інші цехи допоміжного призначення.
Як бачимо, згаданий вже цех перевантаження аміаку є невід'ємною частиною технологічного і виробничого процесу. У цьому переконувалися не раз різні комісії з інвентаризації і приватизації майна заводу, остання з яких була у минулому році. Їхній висновок: цех перевантаження аміаку не лише здійснює ці самі перевантаження продукції на експорт, але й активно задіяний у складному процесі при виробництві хімічної продукції. Це підтверджується і діючою виробничою схемою заводу.
– Гадаємо, читачі нам пробачать таку деталізацію з конкретними цифрами. Але все-таки давайте заглиблюватися далі у технологічний процес. І, насамперед, для того, щоб кожному стало зрозуміло, що відчуження цеху перевантаження аміаку – це розривання технологічного ланцюжка, початку інших, більших, негативних явищ.
– Поміркуєте самі. Перевантаження продукції – це, вибачте, не звичайний водопровід, де з одного боку вливається, а з іншого боку – витікає. У нас цей робочий цикл включає в себе, як і на всіх інших споріднених підприємствах, що випускають рідкий аміак, ізотермічні місткості для його збереження і відпускання в міру необхідності споживачам.
Ми приймаємо і охолоджуємо аміак власного виробництва і других постачальників, видаємо цей інгредієнт на виробництво карбаміду. Технологічний процес вимагає робити і видавати пару, робити величезний забір води, забезпечувати теплофікацію всього заводу. Тут же провадиться і дуже важливий процес по збору газів, що містять аміак з усього підприємства і самого аміакопроводу. Іншими словами, забезпечується безпека від газових отруєнь та інших небажаних техногенних ситуацій.
– Ми часом забуваємо, що характер виробництва на Припортовому – досить небезпечна справа. Це у перші роки люди мовчачи обурювалися: підсунули, мовляв, бомбу під саму Одесу. Отруїмо курортну столицю різноманітними хімікатами. Але роки минали, і завод працює стабільно без будь-яких рецидивів і нестандартних ситуацій. Давайте про всяк випадок, за звичкою, постукаємо по столу.
– Ось у цьому і головна суть питання. Сьогодні ми не приховуємо, що завод був і є об'єктом підвищеної техногенної та екологічної небезпеки. А це потребувало створення єдиної системи контролю за охороною довкілля, служби газорятувальників, пожежної охорони, медичної швидкої допомоги і воєнізованої охорони.
Все керування екологічно небезпечними виробництвами, перевантажувальними комплексами і всією інфраструктурою щодо забезпечення заводу природним газом, електроенергією, водою, повітрям для контрольно-вимірювальних приладів, транспортними потоками (особливо приймання аміаку у залізничних цистернах) виконані і функціонують як єдине і нерозривне виробництво.
– Гадаю, це добре розуміють і у верхніх ешелонах влади. Але... Підприємство працює стабільно, дає гарний прибуток, є одним з найактивніших та відчутних наповнювачів державного і місцевого бюджетів. Іншими словами, дуже ласий шматочок для приватизації або “прихватизації”, як буде завгодно. Отже, в когось руки чешуться швидше прибрати завод у свою власність, щоб примножити свій капітал.
– Щодо нашого прибутку, про який так багато говорять і який комусь не дає спокою. Так, він як на теперішній час досить високий і, наприклад, від реалізації власної продукції у минулому році він становив 95,2 відсотка. Але, відзначимо, що частка доходів від виконаних послуг з перевантаження хімічної продукції лише 4,8 відсотки, а від перевантаження аміаку – всього 2,55 відсотки. Це співвідношення приблизно зберігається у поточному році.
Отже, як бачите, не економічний бік питання змушує нас так чіпко триматися за цех перевантаження аміаку. Ще раз повторюся й наголошую на тому, що поділ заводу як єдиного цілого технологічного комплексу на окремі частини є вкрай недоцільним, економічно невиправданим і, особливо, екологічно небезпечним.
Крім того, сама реструктуризація в такому напрямі призведе до додаткових загальних витрат, збільшення собівартості виробленої і перевантаженої продукції і, як наслідок, до зниження економічної ефективності діяльності заводу.
Я вже не кажу про те, що нові господарі окремих ділянок підприємства, як показує практика інших заводів, далекі від турбот за наявну і так тяжко багато років плекану соціальну інфрастуктуру. Їм байдуже до роботи шкіл, дитячих закладів, лікарень і здравниць, культурних і спортивних організацій. Сьогодні це наш великий “цех”, куди входять такі відомі на всю країну об'єкти, як Палац культури “Дружба”, де працює 16 колективів художньої самодіяльності, фізкультурно-спортивний клуб “Хімік”. Баскетбольний клуб “Хімік”, президентом якого я є, бере успішну участь у чемпіонаті України та Єврокубку. Невже їх чекає доля безслідного зникнення?!
– Що ж, на Ваш погляд, потрібно зробити вже найближчим часом для запобігання таких похмурих прогнозів?
– Як уже відомо, ми ініціювали, і президія облради нас підтримала у направленні листа на адресу Кабінету Міністрів України. А надалі необхідно насамперед провести екологічний аудит заводу, як об'єкта підвищеної екологічної та техногенної небезпеки. І лише з врахуванням цих висновків визначати подальші умови і необхідності його реструктуризації і приватизації. Виходячи з врахувань пропозицій економічного аудиту, варто створити уточнений план розміщення акцій. Тобто, зробити так, як цього вимагають закони України “Про приватизацію державного майна”, “Про економічний аудит” та інші підзаконні акти.
Крім того, необхідно розробити і затвердити проект реструктуризації заводу, провести його експертизу, погодити з трудовим колективом, Антимонопольним комітетом України, іншими центральними органами виконавчої влади.
Названий проект повинен містити техніко-економічне обґрунтування, реструктуризації заводу, доцільність її проведення. При цьому повинні бути враховані технічні, соціальні, екологічні аспекти, здатні привести завод до підвищення ефективності виробництва, впровадження ресурсозберігаючих та економічно безпечних технологій, а також до його інвестиційної привабливості.
Знову ж, тут не просто мої особисті примхи або “капризи” трудового колективу. Всі перераховані заходи передбачені Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про приватизаційну підготовку підприємств” від 17.08.1998 року, Наказом Фонду державного майна України “Про затвердження положення про порядок реструктуризації підприємств” від 12.04.2002 року, Наказом Міністерства економіки України “Про затвердження методичних вказівок щодо проведення реструктуризації державних підприємств” від 23.01.1998 року.
Ці вимоги просто проігнорували вже при першій спробі приєднання цеху перевантаження аміаку до державного підприємства “Укрхімтрансаміак”.
У нього свої функціональні обов'язки щодо обслуговування об'єктів магістрального аміакопроводу, до якого ми не маємо жодного стосунку.
На завершення, я хочу подякувати своїм колегам – депутатам облради, облдержадміністрації, численним громадським організаціям, які у ці дні підтримали наші справедливі вимоги. Гадаю, спільними зусиллями нам вдасться провести необхідні реформи на заводі без шкоди для колективу підприємства, економіки міста Южного і всієї нашої області.
