Вікторія Талмазан – студентка другого курсу Одеської державної академії холоду. Їй 19 років. Дитинство її минало на вулиці Гоголя в Одесі. Одеські вчителі прищепили їй любов до української мови. Захопилася красним письменством. Перші проби пера дівчини радують: у них лаконізм, свіжість сприйняття, мудрість.
Побажаємо їй щастя на творчому шляху.
Увазі читачів газети «Одеські вісті» – «Одесские известия» пропонуємо одну з мініатюр Вікторії Талмазан.
Валерій ТРОХЛІБ, член Національної спілки письменників України
МІСТО ВЕСЕЛКИ
Був на світі чоловік, який загубив свій дім. Він ходив від міста до міста, і за це його прозвали Мандрівником. Багато людей запитували, що він шукає, пропонували побудувати собі дім і обживатися на новому місці, але Мандрівник зазвичай відповідав на це:
– Я хочу знайти Місто Веселки.
І ось так сталось, що одного разу він таки натрапив на стрілку-вказівник, де великими літерами було написано – Місто Веселки. Здивований Мандрівник дуже довго розглядав цей напис, бо він обійшов увесь світ і не розумів, як раніше не помітив стрілку. Але стурбовані думки та мрії не давали йому спокою і гнали уперед, на одну-єдину стежину, що вела до цього міста.
Йдучи, він лише думав про те, яким буде це місто. Він уявляв собі величезні будинки, що виблискують всіма кольорами веселки. Мандрівник мріяв про різнобарвне сяйво, яке, немов серпанок, мало оповивати це місто, і про найбільшу у світі веселку, яка мусила бути у його центрі.
Коли він підійшов до міста, то не побачив ні сяючих будинків, ні веселки на головній вулиці. Мандрівник був дуже розчарований і йшов, похнюпившись, вулицями цього міста, яке не відповідало жодним з його сподівань.
Будинки його були звичайними, маленькими і низькими, але тут було багато садів, і панувала тиша, незвична для великих міст. Дуже швидко Мандрівник відчув, що його сум розвіюється, бо мешканці цього міста зверталися до нього з посмішками, від яких на душі робилося тепліше. Вони розпитували його, віталися з ним і бажали приємного дня, а один чоловік підійшов до нього і запитав:
– Вам є де зупинитися? У нас із дружиною знайдеться місце для гостя.
Мандрівник здивувався, бо ніколи раніше не бачив цієї людини, а в її словах, звернених до нього, відчувалася турбота давнього друга. Це так вплинуло на Мандрівника, що він погодився на запрошення цього чоловіка. Йому забаглося дізнатися таємницю цього міста, чому воно має таку назву.
– Скажіть мені, невже ви не боїтеся того, що я злодій? – запитав він у незнайомця, який запросив його до себе додому.
– Я знаю, що це не так, – впевнено відповів той.
– Але звідки? – не погодився Мандрівник.
– Я вірю вам, – спокійно промовив до нього незнайомець.
Деякий час вони йшли мовчки. Мандрівник не витримав і запитав:
– Чому ваше місто називається Містом Веселки?
Здавалося, що мешканець цього міста був здивований цим запитанням. Він відповів:
– Невже ви її не бачите?
Вони зупинилися біля одного з будинків і хазяїн постукав у двері. Йому відчинила дружина, яка посміхнулася до нього.
– Ти сьогодні так рано! – промовила вона, радіючи цій несподіванці. На її устах можна було прочитати: “Як я люблю тебе”.
– У нас сьогодні гості, – м’яко проказав господар до неї.
В його очах можна було прочитати ніжність до коханої жінки. Дружина поглянула на гостя і звернулася до нього так, ніби вона чекала на нього:
– Заходьте в дім.
Мандрівник переступив поріг і оглянувся. В оселі було чисто, на вікнах стояли квіти, що надавало інтер’єру кімнати теплого та домашнього вигляду.
Господиня почала накривати на стіл.
– Ви якраз вчасно, – промовила вона до чоловіків. – Встигли на обід.
Мандрівник дивився, як на підлозі граються щасливі діти, які знають, що вони тут бажані і їх люблять. Він відчував любов навіть у повітрі цього дому. Любов, яка, немов сонце, світла і лагідна. Любов – чиста, немов роса, і ніжна, немов початок весни. Любов, яка несе мир та спокій, яка єднає і дає бажання жити.
“Хіба ж для людей існує така любов?” – запитував Мандрівник себе. Господар, немов розгадавши думки свого гостя, промовив:
– Наше місто має назву Місто Веселки завдяки одній Книзі. Саме вона навчила нас любити, вказала, звідки любов приходить до нас.
Господар дістав цю Книгу.
– Я розповім вам історію виникнення нашого міста, і тоді вам усе стане зрозумілим, – проказав господар і почав розповідати:
– Це було у дуже давні і темні часи, коли кожний, хто бажав щось знати і робив відкриття, змушений був ховатися від переслідувань, щоб не бути спаленим на вогнищі. Тоді людина не могла відчути себе вільною, бо за кожним її кроком стежило невтомне око влади. За кожною фразою про духовність ховалося щось страшне і дике, яке руйнувало все, що людина вважала чистим і недоторканним, продавало його за безцінь. Ця влада стискала увесь світ в залізній руці. Це був час Середньовіччя… Але навіть за таких умов існували люди, які запитували себе: “Чому так багато горя? Як позбутися страждань?” Ці люди бачили наповнені жахом міста і селища, чоловіків і жінок, які готові були звинуватити своїх батьків і рідних, близьких і друзів у будь-яких злочинах, лише б самим залишитися живими. Саме один такий чоловік і заснував наше місто. З юності він був тим, хто захищав владу, талановитою та розумною людиною, яка згодом віддала своє життя Богові. Але час минав, і ті представники влади, які раніше називали цю людину своїм другом, відвернулись від неї. Бо найбільше за все ця влада жахалася Істини, гнала її від себе, ніби не помічаючи. Адже вона побачила те, що ця людина почала навчати Істині простих людей, які приходили до неї, стомлені від болю і порожнечі. Ці люди всотували в себе Істину. Вони взяли до рук Слово і зрозуміли, що у світі рабів з’явилися вільні люди, і їх може стати набагато більше. І ось тепер ти, мій гість, можеш бачити один з наслідків їхньої праці – Місто Веселки.
Господар закінчив свою розповідь. А Мандрівник все дивився на Книгу… Він, нарешті, зрозумів, що веселка живе у їхніх серцях. Вони такі життєрадісні, такі добрі, такі відверті, що Мандрівник побачив у них ту свободу і навіть силу, про яку вони розповідали. Їх неможливо було образити, бо вони не вміють ображатися, їх неможливо обікрасти, бо мешканці міста готові віддати тобі все, що в них є. Вони сподіваються, що кожен може повірити у Бога, і в цьому їх сила, бо їм нема заради чого на когось тримати зло. Мандрівник дивився на Книгу, розуміючи, що залишиться у цьому місті, бо… Хто ж не хоче бути вільною людиною?
