Свято виходить «зі сльозами на очах»... Можна як завгодно довго згадувати про радянське кіно, складовою частиною якого було українське, про славне минуле Одеської кіностудії. Сьогодні кінематографа як масового мистецтва, «могутньої ідеологічної зброї» держави немає. Немає – і бути не може? Не хотілося б так думати, незважаючи на те, що криза зайшла занадто далеко. Слабкий промінь надії на «зміну долі» блиснув у статті Володимира Ковальова «Чи буде кіно?» («ОВ» від 3 серпня ц.р.). Напередодні професійного свята ми попросили Володимира Ілліча – провідного оператора ОДТРК, сценариста, кінорежисера, випускника ВДІКу, докладніше розповісти про своє бачення шляхів відродження українського кіно. Його пропозиції, у наш час безгрошів’я та відвертої зневаги держави до долі вітчизняного кінематографа (невже їй не потрібна власна ідеологічна зброя?), можуть здатися утопічними. Але при ближчому розгляді стає зрозуміло, що вони заслуговують на зацікавлену увагу.
– На жаль, склалося так, що кінематограф у нас вкрали, телебачення намагаються вкрасти. Немов якийсь “режисер” керує процесом. Це могутній засіб ідеологічного впливу виявився не на користь народу, він перетворився в базарну – не ринкову, а саме базарну одиницю. І перетворили його ті, хто щодня на цьому наживається. Найголовніше, що знищено державний кінопрокат. Прокат захопили приватні контори, в яких інші інтереси. Вони завалили нас закордонним сміттям: нескінченна стрілянина, кров. За статистикою, кожних 15 хвилин український глядач бачить сцени насильства, жорстокості. Що буде з нашими дітьми, кого ми виховуємо і що буде з нашим майбутнім? І чи не час всім нам, включаючи і найсерйозніші інстанції, задуматися, зупинитися. Уряд збирається повернути деякі підприємства, тож давайте і кіно народу повернемо. Ми втрачаємо не лише кінематограф, втрачаємо людське спілкування. Раніше дивилися фільми, потім обмінювалися враженнями. Все проходило через душі людей. Виходило, що фільм закінчився, а робота інтелекту, душі тривала. Був дуже могутній виховний момент.
Як все повернути на свої місця? Суть у тому, щоб (при відсутності коштів з боку держави), державна підтримка була у сфері прокату творів, які можуть бути створені. А прокат, у свою чергу, пов'язаний з виробництвом. І якщо використовувати в цьому процесі малі технології, можна створити цілком гідні, на основі нашого, українського, менталітету, твори, які відповідають високому інтелектуальному рівню наших глядачів.
– Але при відсутності фінансової підтримки з боку держави, гроші для зйомок фільмів (і чималі) знадобляться. Як і технічна база. Чи відведено місце у Вашій програмі Одеській кіностудії?
– Більше того, і телестудії. А заробляти ми будемо самі. І хоча я кажу про відродження всього українського кіно, починати треба в Одесі, де на руїнах колись могутньої кіностудії ще збереглися творчі кадри: режисери Кіра Муратова, Вілен Новак, Ярослав Лупій, оператори Леонід Бурлака, Альберт Осипов та інші. І є базова студія телебачення – Одеська державна телерадіокомпанія. Суть мого проекту така.
Пропоную створити при ОДТРК нове творче формування, державне, – “Телефільм-Одеса”, яке на основі повного госпрозрахунку, працюватиме разом з Одеською кіностудією і приватними підприємствами, для яких основним видом діяльності є виробництво кіно– теле-, відеофільмів. Спочатку фільми зніматимуться в реальних інтер'єрах і на натурі, що дозволить значно здешевити їх виробництво. Коли ж буде зароблено досить грошей, можна знімати за повною технологією. Щоб відродити кінематограф як окремий вид мистецтва, потрібно на першому етапі використовувати телевізійні технології, що може бути досить корисно як для кіно, так і для самого телебачення.
– На якій драматургічній основі зніматимуться фільми?
– Значною мірою можна буде використовувати присвячені Одесі твори класиків і сучасників, тому що одне з наших завдань – донести до глядачів відчуття реальної, невигаданої Одеси в усій її різноманітності. Ми використовуватимемо й оригінальні сценарії, героями наших фільмів будуть справжні одесити. Однією з перших робіт міг би стати серіал за творами класика нашого кіно Григорія Колтунова. Ми б увійшли в сегмент кіноринку, а головне – у систему телемовлення країни. Це найголовніше. Ми б прибрали з екранів ці низькопробні “шедеври”.
– Ви і самі пишете сценарії, більш того, зняли повнометражний художній фільм “Поки я з тобою”.
– У моїй програмі можна запустити одночасно кілька картин. Щодо фільму, то, я думав, якщо зніму його, можливо, це буде початком великої серйозної державної роботи. Він міг би стати “локомотивом” і потягти за собою десятки інших фільмів. Зняли ми його (кіногрупа у складі трьох чоловік!) дуже швидко, а завершальні роботи розтяглися на кілька років. Коли все закінчилося, багато що змінилося у нашому житті. Щось стало жорсткіше, щось зовсім відійшло. А ось якби він вийшов раніше... Але тепер, коли фільм з'явився, ті, хто бачив його, сказали, що він цілком може задовольнити переважну більшість глядачів. Проте шляху до глядача в нього немає. І для того, щоб цей шлях з'явився, потрібні величезні зусилля.
– У пропонованій вами зв’язці, крім телестудії, кіностудії – творчих людей, обов'язково повинна бути держава.
– Потрібна державна довіра до цієї програми. Вона цілком життєздатна, тому що заснована на тому, що може бути. І якби наша влада по-справжньому зацікавилися відродженням кінематографа... Я не державна людина, але не боюся ставити перед собою державні завдання. І знаю, що вони здійсненні. І я хочу, щоб багато моїх колег теж повірили в цю справу. А влада повинна підтримати нас, і тоді ми разом прийдемо до позитивного результату.
У переддень свята хочу побажати всім нам – глядачам, кінематографістам, телевізійникам – сімейного благополуччя, щастя, здоров'я, тому що, можливо, ми дочекаємося, все-таки, змін на краще. І, як люди, підемо в кіно або подивимося по телевізору гарний добротний фільм з нашими акторами, нашими проблемами, яких у нас повнісінько і треба їх вирішувати. І хто повинен зробити це, якщо не ми?
