За сорок чотири роки роботи в аграрному секторі Матвій Юхимович Деревенча очолював шість сільгосппідприємств. Це понад 16 тисяч днів і ночей за трудовою книжкою. А ще ж армія, комсомол, партійна діяльність. Тільки на сімдесятому році життя він вирішив піти на заслужений відпочинок.
Передові господарства залишав за велінням партійних органів, у відповідь на різні всесоюзні почини. Як співається в одній пісні Володимира Висоцького, “Он был гиталовец, гагановец, загладовец…” За вміле керівництво одержав і чимало нагород, зокрема й три ордени. А ось звання заслуженого працівника сільського господарства удостоєний лише минулого року. Хтось із начальства не квапився нагороджувати. Чому?
Є у цієї невгамовної людини один “рекорд”. Він проситься до книги Гіннеса. За свою діяльність голови Матвій Юхимович одержав у “доважок” 46 партійних стягнень. Так приборкували непокірливих та незговірливих, які не бажають сліпо й беззаперечно виконувати не завжди розсудливі вказівки. Про все це сам Деревенча пише у своїй нещодавно виданій книжці “Намисто життя” (Одеса, вид. “Скайбух”, 2004 р.).
Наша мета – не рецензія на цю збірку. Ми пройдемося по її сторінках, де спогади поєднуються із нехитрими розповідями про рядових колгоспників, вони приваблюють своєю безпосередністю.
Матвія Юхимовича я знаю понад тридцять років. У ті роки, коли я працював власкором обласної газети по придунайському краю, наші зустрічі були дуже частими. Потім почали ми бачитися рідше. А останнім часом його, депутата облради, зустрічаю лише на засіданнях постійних комісій та на сесіях. Кожна зустріч – це нові розповіді про минуле, спогади про прожите, думки та судження про нелегку долю сьогоднішнього села.
Про свій нещодавній відхід із посади голови СВК “Дружба”, що в Кілійському районі, не любить розповідати. Із інших джерел дізнаємось, що йому дуже хотілося провести свої сорок четверті жнива. Згадалася нелегка доля Миколи Миндру, в якого Матвій Юхимович багато чому навчився і з благословення вчителя, за наполяганням мешканців села Мирне повернувся відновлювати зруйноване господарство. За десять років господарство “Дружба” знову зміцніло, зросли прибутки. Але знову в СВК взяв гору принцип все ділити й розносити по кутках.
Не будемо вдаватися в деталі. Їх є кому розслідувати у Кілійському районі. А ми продовжимо розповідь про людину, яка представляє вже зовсім нечисленну останню плеяду славетних колгоспних ватажків. І робити це будемо, гортаючи 270 сторінок його першої книги спогадів. Першої, тому що автор обіцяв написати ще й ще. Знаючи його вдачу, його обов'язковість, так воно і буде. Дав би Бог здоров'я та довгих років життя. Час сьогодні такий в селі, що не можна відмовчатися, піти в тінь, спостерігати за ходом подій збоку. Кандидат економічних наук Матвій Деревенча, спираючись на свій майже піввіковий стаж, ще має сказати своє вагоме слово людям. У книгах та на сторінках газет.
Вчора Деревенча відзначав своє 70-річчя. А в такі дні все життя проходить перед очима, як довга кінострічка. Одне залишилося в пам'яті назавжди, друге підзабулося, про третє і згадувати не хочеться. Але треба. Без цього не буде єдиного ланцюжка, залишаться порожнечі, випадуть окремі «намистинки» життя.
Що нового вдалося довідатися із книжки? Те, що допомагає пояснити багато вчинків автора, стиль роботи керівника господарства, твердість та непокірність в характері.
Як би там не було, але Деревенча в душі своїй назавжди залишився вчителем. Закінчивши Білгород-Дністровське педучилище, він так і не встиг реалізувати свої знання у шкільній педагогіці. На це йому дали всього лише 17 днів у Котловинській школі, яка розташована у Ренійському районі. А далі – армія, комсомол, партійна та господарська робота. І ось тут в усьому Матвій Юхимович залишався, насамперед, педагогом, вихователем. Сам він про це у своїй книзі пише так: “Я вчитель, який випадково потрапив до колгоспу і там затримався на сорок чотири роки”.
Від адміністративної сверблячки, наказового стилю роботи його просто нудило, викликало внутрішній протест. Так було, коли щодо нього чинили несправедливо, змушуючи виконувати вказівки на шкоду справі, ущемляючи інтереси простих людей, із якими він працював і які довірили йому свою долю.
У книжці чимало новел саме про це. Про спроби уникати всіляких лякань, закликаючи на допомогу міліцію або інші каральні органи. Він вірить у добрі начала кожної людини, будь вона хоч злодієм або п'яницею, і намагався розкрити її ще не пробуджені добрі сили та можливості. Через якийсь час багато цих людей ставали опорою у вирішенні господарських проблем.
Мені самому доводилося бути свідком, коли дід, який був добряче напідпитку, кричав на всю вулицю у селі Мирному:
– Білі в селі! Я біжу на дзвіницю відстрілюватися. Бережіть голову!
Такий заклик і вимога звучали не раз. Якось, наприклад, високі партійні працівники із Москви та Києва стали свідками такої сцени. Завідувачка гарману напідпитку (пощадимо її ім'я) вимагала: “Моліться за нього Богу. Щоб він жив до ста років...” Були в її балачці й слова міцніші, що партійних босів просто шокували. Але потім розсудливий перший секретар обкому партії П.П. Козир все перевів у жарт і навіть похвалив добрий порив цієї жінки.
У книжці, яка читається з неослабним інтересом, автор наводить багато прикладів зі своєї нетрадиційної педагогічної практики. А іноді, уподібнюючись до Шерлока Холмса, він своїми дедуктивними методами без всілякої там міліції ловив нечистих на руку працівників прямо на місці злочину. Робилося це продумано, із “хитринкою” та безпрограшно. Про ті події в селах ходять легенди. Розповідають, як голова одного разу раптово прилетів і застав деяких керівників господарства прямо серед баштану. Викрив діда, що зазіхнув на чотири хімічні колби, що так були потрібні лаборантам ферми! Особливу “педагогіку” він застосовував стосовно закоренілих виповох, котрі, як говорило місцеве населення, уже давно “залягли”. Рятував від алкоголізму тих, хто у минулому був непоганим виробничником, виявляв організаторські здібності. Грав на їхньому самолюбстві, згадував їхні колишні добрі справи. Спрацьовувало не завжди, але успіхи були. І це радувало.
Звідки це в Деревенчі? Швидше від батька, Юхима Григоровича, фронтовика, який серед перших вступив до колгоспу, відвів на загальний двір усю живність, а потім за наполяганням односільчан очолив господарство. І від матері – Олександри Йосипівни – жінки лагідної, із природним даром доброго наставника.
І ще від прожитих важких дитячих років. Через усе життя він проніс любов до солодких цукерок із загадковою назвою “монпансьє”, які у дитинстві діставалися дуже й дуже рідко. І гіркі сльози сусідів, коли він, найграмотніший у селі хлопчисько, читав листи з фронту. І дитяча непосильна праця ледве чи не з п'яти років. А ще був голод 1946 року, коли головним продуктом та делікатесом на столі були польові... ховрашки. І отруєння від обробленого отрутами насіння у наступну весну. Голодні люди накидалися на протруєне насіння, не знаючи про наслідки. Потім отрута ще довго неодноразово про себе нагадувала й самому Матвію Деревенчі.
Все це ліпило характер майбутнього колгоспного ватажка, і навіть на високих посадах він не відмежовувався від людей, не обходив стороною їхнього лиха та прохання, сам йшов до тих, хто опинявся в скрутному матеріальному становищі, не міг забезпечити дітям навчання в школі.
Полюбляв голова Деревенча дивувати чимось новим. То триметровою кукурудзою, яка стояла непрохідним лісом, то набором племінного стада на фермі, то новими, завезеними здалеку, кормовими культурами. Всього з роками і не згадаєш. Але не в цьому суть. Головне – любив бути попереду, впровадити щось нове, підбадьорити інших у важку хвилину.
ТЕПЕР настав час якимось чином розшифрувати хоч якісь із тих самих “рекордних” 46 партійних стягнень. Вони – результат непокори вказівкам зверху. А вказівки тоді спускалися майже щодня. І коли сіяти, і коли врожай збирати, скільки продавати державі хліба, якою має бути товарність молока тощо.
Скажімо, виконали в “Дружбі” план із продажу соняшнику, здали для пристойності ще 150 тонн. А решту? Звичайно, треба переробити на місці, реалізувати олію, поповнити колгоспну касу, видати людям на зарплату.
Та ба! Треба “рятувати” район, який “горить” із планом. А якщо в районі благополучно, то обласні показники тріщать, і знову комісія за комісією нишпорять по гарманах та коморах, по елеваторах і зерноскладах.
Так було і з ранніми зерновими, і з кукурудзою, і з виноградом. З останнім взагалі справа доходила до абсурду. Змушували вивозити готове вино, і там, через встановлені коефіцієнти, перераховувати як нібито реалізований виноград. І так доводилося відбиватися ледве чи не щороку.
Ніхто й слухати не хотів, що після цих планів і понадпланів тваринництво залишалося на голодному пайку, без вкрай необхідних концентратів. Зате ближче до зими “пластинка змінювалася”, йшли нові вказівки про надої та здачу м'яса. І знову винними були ті ж голови колгоспів.
Деревенча цим вказівкам запекло чинив опір. Доводилося доводити свою правоту не тільки районним керівникам, але й секретарям обкому партії. В останніх після таких “бесід” був один висновок: вранці – на бюро. Його лаяли, карали, але не виганяли. Розуміли, людина він дуже потрібна, та й колгоспники можуть повернути справу так, що загримить район на всю країну. Але й з нагородами Деревенчі теж не поспішали. Хоча звання Героїв Соціалістичної Праці діставалися тим, у кого справи йшли не краще, ніж у Деревенчі.
Таке ставлення начальства на лірику не налаштовувало. Але принципам своїм Деревенча не зраджував. І за це заслужив найвищу нагороду – визнання людей, їх непоказну вдячність.
Коли у селі Мирному стало важко, коли колгосп почали розносити буквально по цеглинках, люди помчали до Петродолинського, що в Овідіопольському районі, де мешкав на той час їхній колишній голова-пенсіонер, зі слізним проханням: “Повертайтеся, не дайте загинути селу”. І він повернувся. Через двадцять чотири роки. Повернувся на якийсь час. А залишився на цілих десять років. До нинішньої весни. Сорок четвертої у своїй кар'єрі голови.
На закінчення ще про один прояв цієї неабиякої натури. Він пише вірші, видав навіть збірку. Можливо, не все там вдало, але написані вони від щирого серця. І є серед них рядки, які визначають кредо автора, сенс усього його життя на цій землі:
Блажен, кто прожил век,
И, оглянувшись на былое,
Сказал себе: “Я человек,
А не ничтожество какое…”
Він усі свої сімдесят років утверджував себе людиною. Вирощував хліб, будував будинки, відновлював церкви. Подавав приклад іншим і в роботі, і в особистому житті. Із дружиною Клавдією Леонідівною вони разом вже 47 років. То ж до золотого весілля, як кажуть, недалеко ходити. В сім’ї виросло двоє дітей. Радують дідівську душу п'ятеро онуків.
Сказав Деревенча своє слово в економічній науці, став автором 57 наукових праць. Передає свої знання студентам Ізмаїльського інституту водного транспорту, охоче відгукується на будь-яку можливість поділитися багатим життєвим та виробничим досвідом.
То ж Деревенча може сміливо заявити про себе: “Я – людина”. А ми від себе додамо. “Із найбільшої літери!”
