Немає такого району в нашій області, де б не знали Раїсу Кузьмівну Абрамову. Але особливо добре її пам'ятають у Фрунзівці, куди вона, молодий лікар після закінчення Одеського медичного інституту, приїхала за направленням. Було це давно...
У районі не вистачало медичних кадрів, тому молодий терапевт виконував багато суміжних обов'язків. Із роками прийшло й визнання. Раїсу Кузьмівну призначають спочатку начмедом, а потім і головним лікарем районної лікарні. І все це за перші чотири з половиною року. Раїса Кузьмівна собі й зміну підготувала, й зміцнила районну лікарню кадрами.
Тому із почуттям виконаного обов’язку вона від’їздила до Одеси, на місце роботи свого чоловіка, який на той час теж закінчив вуз і став лікарем.
І на новому місці – у так званому обласному ліксанупрі – Раїса Кузьмівна Абрамова швидко увійшла в курс своїх обов'язків, і через якийсь час про неї почали говорити, як про висококваліфікованого терапевта. Їй почали довіряти найвідповідальнішу роботу.
Але Абрамова залишалася все тією же доброю та чуйною лікаркою, до якої міг записатися будь-який працівник обласних служб. І для кожного хворого вона знаходила час і проконсультувати, і пролікувати.
Пролітали роки, десятирічя. З тих пір ліксанупр неодноразово змінював свій статус. Був обласною лікарнею № 2, лікарнею № 12 Приморського району, а зараз це клініка Одеського державного медичного університету.
Але як би не змінювалася вивіска, суть роботи лікаря залишається незмінною: лікувати людей. Щоправда, у Раїси Кузьмівни з'явилася нова клієнтура, своя «виробнича» дільниця, де мешкає понад дві з половиною тисячі чоловік. Але Абрамову це не лякає: багатьох вона знала й раніше, з іншими швидко знайшла спільну мову, а третіх вона неодноразово відвідувала вдома під час викликів.
Є сім’ї, де вже третє покоління знає кабінет «рідного» лікаря. Раніше вона й не здогадувалася, що таким ставленням до справи готує нову генерацію фахівців, які стоять на сторожі здоров'я.
Сьогодні таких лікарів уже офіційно називають сімейними.
Мені доводилося звертати увагу, що людина живе на іншій дільниці, у неї свій лікуючий лікар, але вона по добрій пам'яті йде до Раїси Кузьмівни. Вважає не зайвим поспілкуватися, порадитися, поділитися домашніми тривогами. Для кожного вона знаходить час і завжди вислухає уважно, відповість на всі запитання. Адже багато хто із них зростали на її очах, про їхнє здоров'я вона знає не з чуток.
Чуйний та сильний характер цієї жінки завжди цінували в колективі, і протягом дуже багатьох років медпрацівники постійно обирали її своїм незмінним профспілковим ватажком. А це додаткові турботи вже про своїх колег, про оздоровлення їхніх дітей, організацію святкових ранків та вечорів відпочинку.
Час невблаганно бере своє. Він не щадить навіть лікарів. Але Раїса Кузьмівна ще на посаді, що дуже й дуже радує її давніх та нових клієнтів. Вона, як і колись, до усіх дуже уважна та дуже ввічлива. Кожного вислухає до кінця, призначить курс лікування. Декого покартає, хто не береже своє здоров'я, за справами забуває зазирнути до лікаря для профілактики. І нагадує: чим раніше встановлено діагноз, тим легше впоратися із недугою.
Воно начебто й зрозуміло, але наш час швидкоплинний, нестабільний, скрутний матеріальний стан багатьох клієнтів змушує увесь час думати, де б заробити. І часом, як кажуть, не до лікування.
Але Раїса Кузьмівна обов'язково нагадає про профілактику: зателефонує, передасть через клієнтів-сусідів, зайде сама, якщо була поруч за викликом. Одним словом, сімейний лікар – він і сімейний заступник.
…Закінчився черговий робочий день. Лікар втомлено йде по коридору клініки. І обов'язково почує: «Здрастуйте, Раїсо Кузьмівно!» І це побажання здраствувати додає їй нових сил.
Завтра вона знову разом зі своєю помічницею-медсестрою Наталією Іванівною Шкіль прийде на прийом хворих. І відвідувачі не помітять ані тіні утоми, ані ознак дратівливості. Раїса Кузьмівна знає, що лікар лікує не тільки ліками та всілякими процедурами, але й добрим словом. А добре слово в цього лікаря завжди знайдеться.
