Про те, що соціальна працівниця Савранського територіального центру обслуговування самотніх непрацездатних громадян Надія Севастьянова ставиться до своїх підопічних, як до рідних, чула не раз, торік бачила її портрет на районній Дощці пошани, а от зустрілась зовсім недавно і цілком випадково. Зайшла провідати одну знайому бабусю, а там Надія Данилівна саме підмітала стежку. Привітно посміхнувшись, сказала: “Проходьте. Ніна Михайлівна в хаті. Вона знову прихворіла”. Ці прості слова були сказані з таким теплом і співчуттям, як про свою матір.

Старенька дійсно сиділа на лежанці, в кухоньці пахло ліками. Хворобливий вигляд обличчя свідчив про безсонну ніч. Проте Ніна Михайлівна не стала скаржитись на свої болячки, вона знову дякувала, що їй Бог послав таку помічницю: “Надійка для мене, як донька. Яка вона привітна, метка в роботі. А серце й душа її, здається створені з самої доброти”.

Надія Данилівна обслуговує аж 13 бабусь. Серед яких одна прикована до ліжка, а іншій – Наталі Пантелеймонівні Коротєєвій вже виповнилось 94 роки. Та, хвалити Бога, вона ще влітку сама ходить на базар, порається на маленькому городчику. І теж дуже поважає і навіть любить Надійку. Вважає її найкращою.

Були випадки, коли міняли працівницям підопічних. Тоді бабусі слізно просили, аби їм залишили Надію Севастьянову.

В обов’язки соціального працівника входить прибирання в хаті, покупка ліків, продуктів, допомога при пранні великих речей, але часто-густо Надія Данилівна виконує багато інших робіт: і сажу вимете, і в городі допоможе попоратись. Відчувається, що здебільшого вона підсобляє своїм підопічним не тільки за службовими обов’язками, а й просто по-людському, як кажуть “від своєї совісті”.

Тринадцять стареньких жінок. Кожна зі своїм характером, зі своїми смаками та уподобаннями. Як правило, більшість їх були добрими господинями, любили, щоб в домі і в подвір’ї все робилось до пуття. Тож не так легко їм тепер догодити. Дивлячись на Н.Д. Севастьянову, дивуюсь, як їй вдається знаходити спільну мову з усіма “своїми бабусями”, як вистачає сил, енергії, часу і терпіння. Адже, крім того, що вона має виконати певний обсяг робити, їй ще доводиться щоденно вислуховувати їхні скарги, довгі спогади, якими вони здебільшого тепер живуть. Для цього потрібно мати особливий дар співчуття, співпереживання, добра й любові до ближнього. Без цього не можна було б працювати в цій службі. А Надія Данилівна тут вже аж вісім років. А ще у неї особливе почуття відповідальності. Якось вона захворіла сама, пішла на лікарняний. То щоб її підопічні не турбувались, до кого зайшла, кому зателефонувала, щоб не чекали на неї. Напевне, саме тому всі вони з нетерпінням виглядають і з радістю зустрічають свою Надійку.