«Нова роль Парламенту, громадськість і засоби масової інформації», – такою була провідна тема конференції, що відбувалася 14 – 15 листопада в Києві, в готельному комплексі «Турист», з ініціативи Прес-служби апарату Верховної Ради України, американсько-українського проекту USAID («Сприяння організації виборів в Україні») та Програми сприяння Парламенту України університету Індіана.
У конференції взяли участь Голова Верховної Ради України Володимир Литвин; голова Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України Степан Гавриш, перший заступник голови Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Сергій Правденко, заступник голови Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Юрій Ключковський, директор інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, представники парламентських фракцій та соціологічних інституцій, провідні політологи, представники Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної Спілки журналістів України та провідних українських видань і видавництв, журналісти регіональних ЗМІ.
У рамках конференції відбувся «круглий стіл» «Законодавчі обмеження і норми журналістської етики», в якому взяли участь професор Інституту журналістики, Президент Академії української преси Валерій Іванов, політологи, представники ЗМІ.
Конференцію привітав Посол США в Україні Джон Хербст.
ХОЧА тему конференції було визначено досить чітко: “Нова роль Парламенту України, громадськість і засоби масової інформації”, всі учасники її – і ті, що, сидячи в залі, репрезентували регіональні та київські ЗМІ, і ті, що, сидячи за президійним столом конференц-зали, представляли Верховну Раду і різні політичні сили в ній, – добре розуміли, що назва ця суто умовна, оскільки обидва “табори” переймалися в ці дні куди важливішими проблемами, ніж взаємини між Парламентом і ЗМІ. Насувалися нові парламентські та місцеві вибори; провадилися великі прилюдні та закулісні маневри десятків політичних сил, із тих, які вже представлені у Парламенті, і тих, які ще тільки мріють про таке представництво; у Парламенті традиційно, на популістсько-демагогічних котурнах, розпинали багатостраждальний “Бюджет України-2006”, й нарешті, невідворотно насувалася річниця Помаранчевої революції, під час святкування якої Майдан уявлявся ще більш непередбачуваним, ніж тоді, рік назад, коли він ще тільки являвся світові в усій своїй революційній непередбачуваності.
Вступне слово Голови Верховної Ради було коротким, оскільки він одразу ж націлився на діалог із журналістами. Але і в ньому Володимир Литвин не міг не наголосити на тому, що, нещодавно повернувся із Казахстану, де вів переговори з Президентом цієї країни Нурсултаном Назарбаєвим, іншими високими посадовцями та депутатами, і що й досі перебуває під враженням від цієї поїздки. “Маючи значно кращі стартові можливості, ніж Казахстан, – визнав він, – ми багато в чому поступаємося цій країні в темпах розвитку, в соціальній сфері, в прирості виробництва та зростанні заробітної плати”.
Чому так сталося – він не пояснив, та й навряд чи зміг би пояснити. Але все стало зрозуміло, коли Голова Верховної Ради заглибився у нетрі міжфракційних парламентських розборок (а заглиблення це розкривалося не лише у його вступному слові, але й у відповідях на запитання). Тобто, коли стало зрозуміло, що держава, в Парламенті якої діють настільки непримиренно налаштовані одна проти одної та стосовно ідеї майбутнього розвитку України партійні фракції, і не могла розвиватися по-іншому. Невипадково В. Литвин закликав журналістів відчувати жорстоку реальність, запевняв, що ми не повинні “говорити неправду про вражаючі успіхи”, і запевнив, що в день річниці Майдану на Майдан не піде, а залишатиметься на своєму робочому місці. Може, й пішов би, “якби ж то було про що доповідати”. Хоча і визнав, що Помаранчева революція – це була революція у настроях людей, прорив до громадянського суспільства, до демократії.
Серед основних проблем українського Парламенту він назвав відсутність єдиного бачення майбутнього України. Біда Парламенту й уряду в тому, що вони постійно займаються тим, що, як він висловився, “припливе”. Тобто, з’явилася, назріла якась проблема, давайте розглядати її. А потрібна концепція розвитку держави, потрібне цілісне бачення її перспективи, саме тієї перспективи, на яку працювали б усі разом: Парламент, уряд Президент, суспільство.
Він змушений був констатувати, що значна частина нашого суспільства, а відтак і значна частина парламентарів, усе ще ностальгійно озирається назад, на наше минуле, прагнучи, хто відродження колишньої наддержави СРСР, хто – повернення до колишніх пріоритетів, політичних уподобань та соціальних критеріїв. Але ж не можна й далі дбати про розвиток української держави, ностальгійно дивлячись в минуле, “не можна іти вперед, з головою, повернутою назад”.
Голова Верховної Ради визнав, що бюджет країни на 2006 рік просувається в Парламенті дуже важко, і що головна проблема тут полягає у тому, що фракції, принаймні, деякі з них, дбають не так про вмотивованість бюджетних положень, як про свій передвиборчий імідж. Він пригадав слова професора В’ячеслава Брюховецького, мовленого ним в одній із публікацій в пресі, що це “не політики вивели свого часу людей на Майдан, а це самі люди змусили політиків вийти на Майдан”, на якому народ передусім здобув дуже важливе завоювання – свободу слова. Й ось тут журналісти, коментуючи свої запитання, почали досить різко висловлюватися з приводу проекту закону про вибори, в якому передбачене було значне обмеження саме цієї, задекларованої, свободи слова.
Я міг би докладно зупинитися на цій полеміці, але вже по тому, як відбулася конференція, Парламент значно пом’якшив положення закону, залишивши за журналістами право на коментар висловлювань політиків під час виборної кампанії та на оцінку, в тому числі й критичну, їхніх програм, зняв відповідальність журналістів за публікацію тих заяв, які містяться у публічних виступах кандидатів у депутати по відношенню до інших кандидатів. Бо й справді, чому це журналісти і пресові видання повинні судово відповідати за правдивість тих суджень і звинувачень, які висуваються у виступах та заявах кандидатів на парламентське крісло? Інша річ, що, публікуючи певні матеріали, самі журналісти повинні бути досить обережними, вихованими, стриманими в своїх оцінках, судженнях, й, особливо, звинуваченнях, пам’ятаючи про презумпцію невинності та про те, що винною ту чи іншу людину у нас може визнати лише суд.
ДО РЕЧІ, про суд. В даному випадку – “Європейський суд з прав людини”. В матеріалах суду, що були передані журналістам на початку конференції, які стосуються справи “Тома проти Люксембургу” та пов’язані з публікацією з проблем екології люксембурзького журналіста Йозі Брауна, серед інших судових висновків віднаходимо й такі, дуже повчальні для українських журналістів, представників влади та суду: “Преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переходити певні межі, зокрема, по відношенню до репутації та прав інших, проте її обов’язком є передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять інтерес для громадськості. Не лише преса має завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса не змогла б відігравати свою надзвичайно важливу роль “громадського сторожового пса”... Журналістська свобода поширюється також і на певну міру перебільшення чи навіть провокування”. А поруч, у тому ж таки виданні “Засоби масової інформації. Програма правового захисту та освіти ЗМІ”, було опубліковано “Етичний кодекс українського журналіста”, розроблений Комісією з журналістської етики, що входить до Міжнародного альянсу рад з преси. І там мовиться: “Служінням інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста. Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. Журналіст не розкриває своїх джерел інформації, окрім випадків, передбачених законодавством України. Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною рубрикою. Журналістські опитування громадян не повинні фабрикуватися з метою отримання наперед визначеного результату...”
Одначе повернімося до самої конференції. На запитання про те, що ж буде з адміністративною реформою в Україні, про яку так багато і гостро мовилося в регіональній пресі, В. Литвин відповів у тому дусі, що вона, безумовно, потрібна. Але вимагає вдумливості та поміркованості. Він заспокоїв тих журналістів, які побоювалися, що перехід з Нового року певних повноважень від Президента до Парламенту, а, по суті, перехід, внаслідок політичної реформи, від президентсько-парламентської республіки до республіки парламентсько-президентської, може розбалансувати і так досить хистку центральну владу в державі. Володимир Литвин запевнив, що в Президента все ще залишиться досить багато повноважень. Він матиме право розпускати Парламент в разі, якщо той не сформує упродовж визначеного терміну парламентську більшість або не сформує коаліційний уряд; він одноосібно призначатиме глав обласних адміністрацій, за ним – кандидатури міністра оборони та міністра закордонних справ; тобто він залишається повноцінним Главою держави та гарантом Конституції.
І Литвина не засмучує та обставина, що і в новому парламенті залишиться чимало з тих людей, яких ми бачимо на депутатських кріслах зараз. Він пояснив, що молодому депутатові знадобиться щонайменше два роки, щоб досконало оволодіти всіма премудрощами державного парламентського мужа. А якщо зважити, що склад Парламенту зміниться щонайменше на 40 відсотків, то це вже викликатиме проблеми з його професіоналізмом.
Інший парламентарій, Степан Гавриш, зупинився на проблемах не менш глобальних. Його непокоїть, що в Україні і досі не сформовано середній клас, який у багатьох розвинених країнах є основою нації, основою держави. Крім того, відсутня й по-справжньому національна буржуазія, яка дбала б про те, аби національний капітал слугував розвитку української економіки, залишався в Україні, сприяв соціальному розвиткові суспільства.
Оскільки під час конференції з’ясувалося, що опозиція в образі Партії Регіонів має досить високий рейтинг серед електорату, в Литвина запитали, як він ставиться до однієї з провідних проблем, які педалюються Януковичем та його прибічниками – проблеми російської мови як державної. На що В. Литвин відповів, що “проблема мови привноситься штучно. Історично склалося так, що в окремих регіонах російська мова є другою, або й першою мовою спілкування. Одначе законодавчо приймати рішення про надання російській мові статусу другої державної не можна”. Це може викликати небажану реакцію у значної частини населення України, складні проблеми у національних взаєминах.
І тоді я нагадав Голові Верховної Ради України, що не менше проблем може виникнути і в зв’язку з нав’язуванням Януковичем та його прибічниками іншої проблеми – подвійного громадянства, надання якого вони обіцяють усім національним групам в усіх регіонах, де б Янукович не зустрічався з виборцями. Отже, якщо Партія Регіонів прийде до влади, то завтра ми можемо отримати щонайменше п’ятнадцять мільйонів людей, які, крім українського, отримають громадянства сусідніх держав. Хоча весь світовий досвід переконує: людина, яка має громадянства двох країн, не почувається повноцінним громадянином жодної з них, як не почуває цієї повноцінності й сама держава. То чому з боку Парламенту так і не пролунало жодного застереження з цього питання?
На що В. Литвин відповів, що проблема це справді серйозна. І що він вважає, що прийняти закон про подвійне громадянство в умовах України буде досить важко і проблематично. Та й чи варто?
Тим часом політологи досить принципово говорили і про можливість застосування “партією влади” свого адмінресурсу під час виборів та застерігали від цього; і про те, що “президентська партія” втрачає рейтинг; і про необхідність консолідації українського народу навколо європейського вибору, при збереженні дружніх ділових взаємин з Росією та іншими країнами СНД. І про ту консолідуючу роль, яку може зіграти вдало сформований коаліційний уряд України, який повинен вийти на політичну арену після наступних парламентських виборів. А ще висловлювали побоювання, що при нинішній партійно-пропорційній системі виборів до місцевих рад, особливо до обласних, може виявитися, що чимало районів не матиме своїх представників у цих радах, а це вже буде порушенням конституційних прав жителів даних районів.
Єдине, чого не вдалося з’ясувати ні представникам Парламенту, ні політологам та іншим учасникам конференції і “круглого столу” – про яку таку “нову роль Парламенту” йшлося. В чому ця “нова роль” полягає: у виданні законів? У консолідуючій ролі в суспільстві? В участі у формуванні уряду? Але хіба нині діючий Парламент не націлений нашою Конституцією на ці ж таки благородної функції і завдання? Тобто, на мій погляд, мало йтися не про якусь міфічно-нез’ясовану “нову роль Парламенту України”, а про те, як нам, журналістам, переконати наш народ, званий на час виборів “електоратом”, що обирати до Парламенту слід ті партії і тих людей, які пройняті істинно державницьким духом, вірою в економічне й політичне майбуття України; які прагнуть до соціальної та міжнаціональної злагоди в суспільстві. Але тут вже йдеться не стільки про “нову роль Парламенту”, скільки про нову роль ЗМІ і самого електорату.
