У житті Івана Федоровича Фроюка настала вже 81-ша осінь. І ось уже багато років він несе по ньому любов до голубів. Його завжди хвилює мить, коли вся зграя яскравим феєрверком вибухне у небо. Це мить, яка є моментом істини для кожного голубівника. Її він готовий чекати скільки завгодно.
Саме через цей неповторний політ, прикипіли йому до душі “Николаевские тучерезы”, тобто ті, що розсікають хмари. Протягом кількох хвилин представники цієї породи здатні злетіти так високо, що швидко перетворюються на ледь помітну крапку. У високості вони парять, стоячи на одному місці, подібно до жайворонка. Якщо ж небо затягнуте хмарами, голуби безстрашно зникають за ними. За це й одержали вони свою назву. Цікаво, що на землю птахи повертаються теж вертикально. Вже не перший рік І.Ф. Фроюк розводить тільки цю, обрану, породу.
А “захворів” він голубами, коли їхня сім’я із патріархального Ясенового Другого переселилася до індустріального Кривого Рогу у далекому 1937-му.
Старшому Фроюку покидати рідні місця довелося не з доброго дива. Під час колективізації його розкуркулили і вислали до Сибіру. Та він звідти зумів втекти. Біг світ за очі і зупинився аж у Кривому Розі, де без документів, без посвідчень особи набирали дешеву робочу силу на рудники. Батько влаштувався вантажником – вручну, лопатою залізну руду розвантажував. Зрозумівши, що його прізвище вже не цікавить енкаведистів, забрав до себе в місто всю сім’ю.
Юність біля заводської прохідної була б зовсім сірою і одноманітною, якби не голуби. Хлопці самостійно вирішували, з яких дощок збити будиночок для птахів, чим їх годувати, а головніше – де взяти першу пару сизокрилих.
Іван Федорович посміхається, згадавши, як відкладав по 20 – 30 копійок, що мати давала йому в школу на булочку. На ці дитячі заощадження купив першу пару голубів. То були безпородні простачки, але пам’ятнішої покупки в житті, здається, більше не було. Матінка докоряла за це, але розігнати синових сизарів все одно рука не піднімалась. Мабуть, чуло материнське серце, що стануть вони розрадою, підмогою і радістю на все життя.
...У серпні 1941 року у Кривий Ріг зайшли німці. Через деякий час окупанти почали забирати молодь до Німеччини на примусові роботи. Забрали в мобілізаційний табір й Івана. Мати плакала-побивалася, а батько шукав вихід. Однієї ночі за добру корзину їстивного він викупив хлопця у вартового. Але де сховати від пронизливих очей ворожих нишпорок? Вихід один – повернути юнака в Ясенове Друге. Там стояли румуни, і порядки були менш жорстокими. Рідна бабуся, напевне, зуміє заховати онука, вирішили батьки.
Майже на півдорозі до Ясенового їх застала зима. Але то було півбіди. Об’ївшись чогось недоброго, раптом пропав кінь. Фроюки змушені були проситися на квартиру у чужому селі, назву якого й досі пам’ятає Іван Федорович – то був Бобринець. Світ не без добрих людей. Прихисток двом подорожнім дала старенька жінка, хоча окупаційні власті під страхом розстрілу заборонили приймати чужинців.
Одного дня син хазяйки, побачивши голубів у Івана, сказав:
– Продай-но мені цю пару. Адже вам гроші зараз дуже потрібні.
– Нізащо, – гордовито промовив підліток. – Вони мені самому дуже потрібні. Проте покупець не заспокоювався. Він теж був заядлим любителем птахів. Спочатку пропонував годинника (у ті роки годинники вважалися рідкісною і дорогою річчю), потім зваблював добротним чоловічим костюмом – все дарма.
Батько мовчки спостерігав ті торги, а потім каже:
– Ось якби ти коня дав доїхати додому...
Не довго думаючи, чоловік погодився, тим паче, що після евакуації в селі було чимало майже безгоспних корів і коней.
Ось так, завдяки голубам, дісталися до бабусі...
Коли село визволили радянські війська, Іван у числі новобранців опинився під румунським містом Ясси. Прорвати надзвичайно укріплену лінію оборони ворога з наскоку не вдалося. Отож, в окопах просиділи з травня до кінця червня 1944-го. Тут довелося Іванові освоювати станковий кулемет, точно такий, як він бачив у кінофільмі “Чапаєв”.
Якось підняв голову, задивився на чисте весняне небо. А там – пара голубів! Уціліли рідненькі в людській колотнечі. Вижили! Серце аж зойкнуло від радості, затріпотіло, пориваючись услід за птахами.
А увечері боєць пішов у тил. Звільнене село лежало буквально за кілька кілометрів від лінії фронту. Там на горищах покинутих, обгорілих будинків Іван і знайшов, що шукав.
У окоп він повернувся з двома парами голубів.
– Дивак ти, Ваню, – говорили товариші по службі, – навколо війна! Чи до розваг тепер? Де це бачено, щоб під обстрілами розводити живий куточок.
А рядовий Фроюк мовчки саперною лопаткою видовбував у стінці окопу невелику нішу. Плетеною лозою закрив вхід до неї. В готове житло поселив птахів. Згодом голуби перетворились на загальних улюбленців. Кожен старався відірвати від свого куцого пайка чи жменьку солдатської каші, чи шматочок чорного, як свята земля, хліба та почастувати пташок. Голуби буквально на очах робили людей добрішими.
Перед наступом голубів довелося випустити. Адже на бойовому марші з повною викладкою піхоті навіть голка важка. А з іншого боку, навіщо нести ці сумирні божі створіння у саме пекло?
З боями було пройдено пів-Європи. На грудях засяяли бойові нагороди. Переможний салют пролунав для нього у Братиславі. Потім ще один рік дослужував в Угорщині. Повернувся у рідне село голодного 1947-го. Дуже хотів учитися, але у батьківській хаті злидні заповзли у кожен куток. Про освіту зразу ж довелось забути. Почав працювати.
Та ось, нарешті, настало літо, коли народ діждався хліба. Батько з сином, намолотивши кукурудзяного борошна, подалися в Одесу торгувати. Базар був тоді єдиним джерелом живих грошей. На ніч зупинились у баби Наді, яка жила тим, що давала притулок торговому люду. І перше, що побачив Іван у тому тихому одеському дворику, – це голуби. Одразу нагадав батькові про давню обіцянку купити сизокрилих замість обміняних на коня. Дану обіцянку батько виконав.
– Якби зараз виграв іномарку, – розмірковував Іван Федорович, посміхаючись, – у мене не було б стільки радості, як тоді від однієї пари голубів. Веселився, як дитина, хоча мав уже 25 років.
З тих пір з голубами його уже ніщо не могло розлучити. Пізнаючи повадки цих птахів, все більше закохувався у них...
Про незвичайну любов ветерана до птахів давно знає все село. Частенько гортає Іван Федорович книгу про голубів, подаровану вчителькою Аллою Арефівною Шандар. Подарувала вона її просто так, написавши: “...щоб ця книга стала гарною підмогою в Вашому захопленні”.
Ім’я І.Ф. Фроюка старожилам району добре відоме. Адже він довгий час був передовим чабаном колгоспу ім. Ворошилова. Років з десять його портрет не знімали з районної Дошки пошани. А в “Історії міст і сіл України” серед кращих людей села названо ім’я Івана Федоровича. Ще в одній книзі є згадка про нього. Одеський автор Євген Миколаєнко у збірнику повістей “Плавающий вектор”, який вийшов з друку у 2004 році, розповів про заядлого голубівника з Любашівського району, який навіть в окопі тримав голубів.
Журиться сьогодні Іван Федорович з однієї-єдиної причини: жоден із десяти онуків та п’яти правнуків не перейняв дідового захоплення сизокрилими. Так, малеча любить пташок, допомагає дідусеві доглядати за ними. Але справжнього запалу немає. Чи то такий технократичний вік настав, чи мода на голубів уже давно пройшла?
Щоправда, ходить зараз до старого голубівника один хлопчина, Сашком зветься. Цікавиться усім, що стосується голубів. Іван Федорович радо йому допомагає, як до цього часу допомагав усім охочим розводити цих благородних птахів. Дуже хочеться мудрому чоловікові, щоб хтось продовжив його голубину пісню на землі. Почуй його, хлопчику!
