Перше враження від скарлатті – до равеля

У січні наступного року виповнилося б 90 років чудовій піаністці й педагогу Людмилі Наумівні Гінзбург. На честь цієї дати пройдуть концерти не тільки в Одесі, але й у Кіровограді, Києві. Людмила Наумівна – учениця Нейгауза, товаришка Ріхтера. Учні її учнів – отже, четверте покоління чудової піаністичної школи – так би мовити, «правнуки Нейгауза». Але бути неформально представником цієї школи – дуже важко. В атмосфері конкурсних гонок, які більше схожі на спортивні змагання – виграє частіше той, у кого сильніша технічна підготовка і міцніші нерви. Не думаю, що в Антоніни Васильченко, випускниці класу Юрія Борисовича Дикого, буде легка музична доля. Не «конкурсна» вона музикантка! Вона несе музику, боячись її розплескати. Вона вслуховується в кожну нотку. Вона не просто грає ноти, але ніби бере участь у створенні музики. Словом – у ній є задатки справжнього музиканта. Звичайно, є в ній ще деяка учнівська боязкість, коли грають, як на іспиті, боячись помилитися. Нічого дивного – адже досвід концертування в неї ще занадто малий. Її сольний концерт у Великій залі консерваторії (нині – Музичної Академії) відкривав цикл вечорів, присвячених пам'яті Л.Н. Гінзбург.

Відкривали концерт три сонати Доменіко Скарлатті. Це не найтиповіший представник музики барокко, його твори дивують волею та яскравістю, сміливими прозріннями в майбутнє. Скарлатті у виконанні Антоніни Васильченко хотілося слухати ще й ще – здається, багато чого в цій музиці вона вгадала. Але ще більше здивувало її розуміння Моцарта. Моцарт – незважаючи на порівняну простоту – для виконання дуже важкий. Сьогоднішня людина частіше сприймає лише зовнішню красу його мелодизму, а не глибину думок і почуттів. Ми інакше відчуваємо, у нас інші емоції. Здається, Антоніна вірно відчуває особливості моцартівської стилістики. А почуття стилю музики, яка виконується, – один із найголовніших складників музичного виконавства. З першої ж нотки я відчув справжність цього Моцарта. Виконуючи Фантазію і сонату до мінор, вона більше захопилася трагізмом Фантазії. У якісь моменти мені бракувало вільного подиху музики, розкутості й внутрішнього артистизму, без яких важко уявити собі Моцарта. Але все це з'явилося в другій частині сонати. І вже не зникало. Начебто у виконавиці відбувся внутрішній перелом, і вона звільнилася від усіх внутрішніх «зажимів», загравши з повною волею і натхненням.

Так вона грала і Равеля, його цикл «Нічний Гаспар». Тут вона проявила й усю свою неабияку технічну оснащеність, створюючи звукову тканину, що вібрує в повітрі. Струміння, тремтіння, трепет звуків – які створюють неповторний звуковий колорит «Ундини»... Похмурі звуки «Шибениці»... Здається, саме тут виконання Антоніни Васильченко наближалося найбільшою мірою до ідеалу, який я сповідую, коли артистична воля поєднується з радістю музикування, що транслюється в залу. Ця радість музикування є ніби додатковою емоцією, яка привноситься виконавцем, ще одна барва, без якої навіть технічно бездоганне виконання дещо прісне.

Музика – слава Богу, не спорт і не тяжка, нехай і віртуозно виконана, робота. Музика – радість. Радість творчості. Радість, яка перемагає навіть усе найважче і найтрагічніше в житті. Цю радість знали і Генріх Нейгауз, і Людмила Гінзбург. Я побажав би молодій здібній піаністці, яка багато чим зобов'язана своєму вчителю, професору Юрію Дикому, доброго шляху і нескінченної радості музикування.

Выпуск: 

Схожі статті