…В одній зі старших груп був час обіду, і трирічні малюки, яких посадовили по четверо за низькими дитячими столиками, дружно працювали ложками. Але тільки-но з'явилася в дверях Ольга Пантеліївна Зброжик, як дітвора, посхоплювавшись із-за столів, кинулася їй назустріч.
– Пантеліївно, я тебе люблю! – голосно освідчилося чарівне зеленооке маля, пригорнувшись до спідниці головлікаря.
– У мене пальчик болить, пожалій, – пхинькав поруч Дениско з непокірливими вихорами на світлій голівці.
Щільним кільцем малеча оточила господиню «Сонечка» (так називається одеський міський Будинок дитини № 3). Кожного погладити по голівці, для кожного знайти слова розради, поцілувати кожен вимазаний зеленкою подряпаний пальчик («Ось побачиш, відразу боліти перестане!») – і вкотре утриматися від сліз, відводячи убік погляд очей, що по-зрадницьки зволожилися...
У кожного з малят – своя, як правило, дуже драматична історія. Закарбувалася в пам'яті розповідь про дівчинку, яку, новонароджену, міліція знайшла в сміттєвому контейнері недалеко від пам'ятника герою-підводнику О. Маринеску. Дитина вижила, і до удочеріння маля носило легендарне прізвище: жодних даних про її походження встановити так і не вдалося. Іншу дворічну крихітку буквально вирвали з рук збожеволілої матері, яка намагалася втопити її в колодязі. Або ось: три сестрички, чотирьох, двох з половиною років і восьми місяців від народження, яких мама попросту «забула» у вагоні швидкого поїзда. Скільки їх таких, які здебільшого стали сиротами при живих батьках, бабусях і дідусях?
– Наш заклад розрахований на 165 місць: повірте, вони ніколи не бувають вільними, – говорить О.П. Зброжик.
І при цьому гіркота в її голосі цілком зрозуміла: ну, який, нехай найдоглянутіший і найзабезпеченіший всім необхідним, але все-таки казенний, заклад може цілком замінити дитині маму?
– Так, до наших лікарів, педагогів, медсестер, нянечок діти звертаються на ймення, називають «мама Свєта», «мама Оля», «мама Наталя» ... Це дуже любо. Входячи до Будинку, ми залишаємо за дверима всі домашні проблеми, негаразди і тривоги: дітям потрібні щогодини наша гранична увага, доброта, чуйність і цілковита самовіддача. Усе те, що природою покладено на матір. На жаль, історії наших малят – приклади зовсім іншого розуміння батьківських обов'язків. Щоразу, приймаючи дитину і пізнаючи її сумну історію, відчуваєш шок і думаєш: у чому корені батьківської жорстокості? Традиційні посилання на складнощі нашого часу, соціально-економічні причини, життєву невлаштованість молодих мам, які відмовляються від дитини або які позбавляються батьківських прав. Знаєте, найчастіше це – відмовки.
Так, держава не залишає без своєї опіки жодну потерпілу дитину. Але чому ніякої відповідальності не несуть навіть цілком благополучні батьки? Ось, наприклад, у документі про відмовлення від дитини передбачено усе: від мотивації вчинку матері, соціального статусу, місця проживання до її віку, зросту і т.п. Не передбачено лише одне, але, з мого погляду, дуже важливе: захист права дитини на житло. З Будинку маляти дитина потрапляє до дитбудинку, потім – до школи-інтернату, а ось по закінченні її, 17-річною, залишається практично бездомною: за нею не зберігається права ані на метр житлоплощі, де мешкає мати. Чому б законодавцям не переглянути цей порядок? Нехай за дитиною до її повноліття залишається право на частину житла матері (за умови, що воно в неї є) для того, щоб згодом можна було б зробити обмін, одержати компенсацію – хоч щось реальне на початку самостійного життя тих, хто позбавлений від народження батьківської опіки.
Здається, у пропозиції Ольги Пантеліївни є раціональне зерно. І, можливо, є сенс прислухатися до нього?
На дверях Будинку дитини зазначено час, відведений для відвідування дітей батьками. Запитую, як часто приходять мами і татусі, інші родичі. Головлікар негативно хитає головою: такі відвідування вкрай рідкісні. Але ж тут чимало хворих дітей, які особливо гостро потребують материнського тепла (Будинок-то спеціалізований, сюди приймають дітей з різними порушеннями центральної нервової системи), 40 – інваліди дитинства. Діагнози – дитячий церебральний параліч, мікроцефалія, атрофія зорового нерва, затримки психо-мовленнєвого розвитку, уроджені пороки розвитку кінцівок і т.д., і т.п. – говорять самі за себе. Багато дітей перенесли по декілька складних операцій, зокрема й у НДІ нейрохірургії в Києві, з яким у тутешніх медиків налагоджений давній і особливо тісний контакт. Нещодавно відправили туди на повторну операцію загальну улюбленицю Ганночку, дівчинку з дуже складним захворюванням, яка у Будинку дитини почала ходити, говорити, посміхатися.
Найчастіше хворих дітей усиновляють іноземці, причому роблять це дуже охоче. Ось, наприклад, Юлечка: на фотографіях, надісланих зі США, дівчинку відображено на ковзанах – займається фігурним катанням. Ніколи не повіриш, що в дитини протез гомілки. Останнім часом більше стало всиновителів і серед українських громадян. У 2004-му, наприклад, батьків знайшли 28 дітлахів, а торік таких випадків уже понад 30. Добра тенденція!
…Ми переходили з групи до групи, від півторарічних крихіток у повзунках до дітей, що старші і самостійніші, уже знайомих і з кольоровим олівцем, і з пластиліном, і з розвиваючими іграми. І по тому, як спілкувалася з ними «мама Оля», відчувалося: головне для лікаря вищої категорії О.П. Зброжик, яка дев'ять років тому прийняла складне і заморочливе господарство Будинку дитини, – спокій і посмішки її підопічних. Метою життя стало забезпечити затишок, комфорт і благополуччя на ті чотири роки, що проведуть тут малята до передачі до дитбудинку.
І отут виникає ще одна проблема, про яку з болем говорять і головлікар, і її колеги, і працівники інших Будинків дитини області. У дуже вразливому чотирирічному віці дітлахи потрапляють з атмосфери, яка стала для них рідною, з рук людей, які дбали про них від народження, у нове середовище, де потрібно звикати до нових правил, до іншого персоналу. Для дітей це пов’язано із серйозними душевними травмами. Питання про те, щоб створити в одеських будинках дитини умови для утримання і виховання дітей дошкільного віку,розглядалося міським управлінням охорони здоров'я, його начальник О.О. Якименко прихильниця саме такого вирішення проблеми.
Подібний проект, ухвалений міськрадою щодо Будинку дитини № 1, реалізується. «Будемо сподіватися, є така перспектива й у нас», – говорила О.П. Зброжик.
Її вихованцям потрібен особливий догляд, і тут його забезпечують. Є і професіонали-медики всіх необхідних спеціалізацій, і своя лабораторія, і процедурний кабінет. Перше, за що енергійно взявся головлікар, був ремонт. «У спадщину»-то дісталися обдерті стіни, затеклі стелі, захаращені санвузли, застаріле обладнання. Будинок дитини існує з 1974 року, а коли був останній ремонт, вже і не пригадають.
За допомогою спонсорів відремонтували кухні, спальні, ігрові, туалетні кімнати, сходи, облагородили прилеглу територію: зараз доріжки вистелені плиткою, радують око майданчики для ігор, які влітку потопають у квітах.
Головне ж придбання – нова будівля, топкова, у якій розташується і пральня з дезінфекційною камерою: не доведеться більше возити на інший кінець міста постільну і дитячу білизну на дезінфекцію. У ремонті і будівництві, оснащенні новими меблями, пральними машинами, кухонним інвентарем і т.п. активно допомагали порт Южний, припортовий завод, Одеський та Іллічівський порти, «Одескабель», багато інших підприємств і приватні фірми.
…Перед Новим роком у Будинку дитини, як водиться, наряджали ялинки. Готували подарунки і приймали їх.
– Ольга Пантеліївно, куди вивантажувати ліжечка? Двадцять штук привезли.
Запитую молодого хлопця, чий дарунок, той відмахується: хіба це важливо? Зателефонували з обласного Апеляційного суду:
– Що подарувати вашим дітям? Ми вже в магазині, диктуйте!
Взагалі, увагою Будинок дитини не обділений, за що щира вдячність усім спонсорам. У тому, що в червні 2005 року Будинок дитини одержав перше місце в одному з міських конкурсів, а колектив його неодноразово відзначений за свою роботу почесними грамотами – чимала їхня заслуга. З їхньою допомогою головний лікар сподівається впровадити в життя і такі серйозні плани, як створення реабілітаційного відділення (воно дуже потрібно хворим дітям), власної молочної кухні.
Коли прощалися, Ольга Пантеліївна попросила:
– Вкажіть, будь ласка, нашу адресу і телефон – для тих, хто побажає взяти участь у долі наших дітей.
Виконуємо її прохання. Одеський міський спеціалізований Будинок дитини № 3 «Сонечко» розташований на проспекті Добровольського, № 149, корпус 5. Телефон 55-10-66.
Поспішайте творити добро!
