Ми давно звикли до того, що в нашій багатоетнічній за складом населення області (а моноетнічних регіонів ні в Україні, ні загалом у Європі зараз не існує), діють національно-культурні центри грецької, болгарської, єврейської, польської та інших громад. Тому цілком природним видається і той факт, що на вулиці Польській (такий вже історичний збіг назв) стоїть ошатний з виду, нещодавно відреставрований будинок, на якому не так давно з’явилася вивіска “Одеський обласний центр української культури”.
Я, можливо, не акцентував би уваги на назві, якби не проблема, що виникла у працівників Центру у зв’язку з різним розумінням ними суті назви, і суті основної діяльності їх закладу. Послухаймо, що вони говорять. Одразу зазначу, що всі вони – за розвиток усіх національних культур, за те, що кожна етнічна громада має право на власний центр культури, і що Центр Української культури повинен існувати. Але... Недавно призначена виконувачка обов’язків директора Центру Наталя Савівна Гончарова:
– За логікою нашої діяльності, вся наша структура вибудовується, як структура Будинку народної творчості; ми займаємося не тим, чим займаються центри національної культури, а тим, чим завжди займалися і займаються будинки народної творчості. І нам не треба соромитися говорити про це. Треба, щоб назва відповідала суті діяльності нашого закладу.
Режисер студії, голова профкому Центру Яків Семенович Воскобойников:
– Я вважаю, що плани Наталії Савівни Гончарової щодо того, щоб назва відповідала суті нашої роботи – це дуже правильно. Майже всі, хто тут працює – це багатолітні працівники колишнього Будинку народної творчості. Нас і зараз знають в області, в клубних установах, як “Будинок народної творчості”. І ми працюємо так, як зазвичай працює Будинок народної творчості – це наша клубна робота, методична, студійна... Тому я вважаю, що Центр слід перейменувати на “Будинок народної творчості”, оскільки він займається всіма клубними установами,всіма національними колективами, і працює на розвиток всіх національних культур області. Отож, назву слід змінити, “справедливость должна восторжествовать”. А те, що має існувати й український центр – то це зрозуміло, але ми діємо, як Будинок народної творчості.
Наталя Дмитрівна Стеценко, зав. відділу науково-методичної роботи:
– Ми обслуговуємо 748 клубних установ області та понад 140 самодіяльних колективів, які мають звання народних, сотні інших колективів. Проводимо семінари, надаємо методичні матеріали, тобто вся наша діяльність – це діяльність Будинку народної творчості. Тож треба, щоб так він і називався.
Одна з найстаріших за стажем працівниць... Будинку народної творчості, а отже й Центру української культури, Надія Дмитрівна Бондарчук. Вона палко говорить про розвиток багатьох національних культур в області і про давні традиції Будинку народної творчості, в якому починала свою роботу кілька десятиліть назад. Вона вважає, що їхньому закладові слід повернути його природну назву – “Будинок народної творчості”.
Зав. сектору дозвілля відділу народної творчості та фольклору Валентина Михайлівна Ушакова, яка до роботи в Центрі встигла попрацювати в Харківському, Донецькому та Одеському будинках народної творчості:
– Ми працюємо з клубами, з фольклорними колективами. Але зараз ми зіткнулися з тим, що “шапка” нашого закладу не відповідає суті його діяльності. Тому я за те, щоб було відроджено Будинок народної творчості.
Такої ж думки і ведучий методист Світлана Пилипівна Макайонок. Погодьтеся, що навіть, як то кажуть “в сонном бреду” важко уявити собі ще якийсь національно-культурний центр в Одесі, співробітники якого б, аж до керівника включно, вважали, що їхній заклад повинен бути не, скажімо, польським, молдавським, болгарським... національним центром, а якимось зовсім іншим закладом, причому іншим за назвою і суттю діяльності. До речі, зараз в Центрі української культури активно готуються до відзначення 60-річчя формально давно ліквідованого Будинку народної творчості, працівниками якого й досі вважають себе майже всі співробітники Центру.
А тепер звернімося до документів. Усі пам’ятають, що свого часу на вул. Гоголя, в так званому Шахському палаці, знаходився Будинок народної творчості. Він був знаний в усій Україні. Там працювали чудові фахівці, на його базі проводилися всілякі республіканські семінари, симпозіуми та фестивалі-огляди. Та ось цей Будинок народної творчості (БНТ) переселяють із такого рідного йому Шахського палацу, у прийми, у флігель Літмузею, а потім високе начальство вирішує позбавити його і цього приміщення. Тим часом на Ришельєвській, 9а, в приміщенні колишнього кінотеатру “Україна”, діяв Центр української культури “Україна”...
Я не буду зараз вдаватися до з’ясовування правомірності відселень-переселень БНТ, це інша тема. Для нас важливо, що 25 липня 2002 року раптом з’являється рішення Облради “Про створення Одеського обласного центру української культури”, в якому значиться, що облрада вирішила: “1. Ліквідувати Одеський обласний будинок народної творчості. 2. Створити Одеський обласний центр української культури на базі ліквідованого Одеського обласного будинку народної творчості”. І доручити облдержадміністрації “здійснити заходи, пов’язані з виконанням цих пунктів “Рішення”.
А вже 5 серпня 2002 року з’являється відповідне рішення облдержадміністрації за підписом її голови С. Гриневецького, яким Управління культури (Н. Бабіч) зобов’язують здійснити заходи по ліквідації БНТ і створенню на його базі Центру. Але, що цікаво: під “базою” Будинку народної творчості мають на увазі лише його співробітників, а розташовуватися він мав там, де розташовувався центр “Україна”, який теж ліквідовано. Тобто виходить так, що співробітників Будинку народної творчості, проти їхньої волі, загнали під вивіску Центру української культури. Хоча ці працівники, як ви вже знаєте, навіть не приховують, що вони були проти такої ліквідації і такого “перейменування”.
Тоді ж, 2002 року, директором “Центру” було призначено директора вже ліквідованого БНТ Галину Анатоліївну Загребенюк. А що разом їз нею перейшли до Центру не лише всі фахівці БНТ, але й усі структури його, обов’язки і методи роботи, то займався цей Центр усіма клубами, всіма колективами області, всіма національними культурами, з їх фольклором та самодіяльністю. Не забуваючи при цьому, і про... українську етнічну культуру, про специфічні функції Центру української культури. Здавалось би, гармонії досягнуто.
Та ось 2005 року приміщення на Ришельєвській, яке належало, як з’ясовується, “замаскованому” під Центр української культури Будинку народної творчості, віддають якійсь комерційній структурі, а сам Центр переселяють у відреставрований будинок на Польській. По тому Галину Загребенюк переводять на роботу в апарат Управління культури, а в.о. директора Наталія Гончарова, яка доти в Центрі не працювала, але свого часу працювала в Будинку народної творчості, з’являється в Центрі з ідеєю святкування 60-річчя давно ліквідованого Будинку народної творчості та відродження “історичної справедливості” щодо повернення її закладу назви “Будинок Народної творчості”.
До речі, на Польську Центр переселили нещодавно, але вже зараз зрозуміло, що поспішили. Третій поверх, на який комусь забаглося загнати Центр культури, уже дає тріщини. Опалення суто символічне, працювати в такій холоднечі дуже важко. Катастрофічно бракує приміщень, тобто реальних робочих місць: у кімнатках, де затісно навіть трьом працівникам, доведеться садити... дев’ятьох! Пані Гончарова вже заявила, що перетворить на свій робочий кабінет конференц-зал, де розташована й бібліотека Центру, а свій нинішній кабінет віддасть заступникові. Зібрані під час експедицій співробітницею Оксаною Шевчук та іншими співробітниками й активістами Центру експонати з виставкової зали Центру керівництво планує перенести до музею – “Світлиці” на Гаванній, хоча Шевчук вважає це недоречним. Виникли проблеми і з електропроводкою: обсяг струму, що подається в Центр, не відповідає потребам і призначенню цього закладу.
Та це клопоти, так би мовити, побутові, а повернімося до принципового рішення.
Усім зрозуміло, що просто так назву не повертають. Для цього слід ліквідувати Центр української культури, а на його базі створити нову структуру – Будинок народної творчості. Але ж почекайте, скажете ви, на Польську переселяли що: давно ліквідований БНТ чи Центр української культури? Центр. То виходить, що спочатку в Український центр підселили іншу структуру, ліквідувавши перед цим центр “Україна”, далі від нього відібрали приміщення, яке йому належало, а тепер, бачте, прагнуть відродити “історичну справедливість” і повернути закладові стару назву – Будинок народної творчості? Га, як вам така комбінація?!
При цьому зауважу, що всі наведені, висловлювання співробітників Центру пролунали вже по тому, як під час зустрічі в нашій редакції голова облдержадміністрації В. Цушко заявив, що, в разі, якщо буде прийняте “непродумане рішення” про перетворення Центру на Будинок народної творчості, негайно буде вжито заходів, щоб його відмінити. І в цьому руслі відбувалися мої розмови з керівництвом Управління культури облдержадміністрації, яке визвано, що проблема... існує.
І вона справді існує. Чи потрібен області Будинок народної творчості? Дуже потрібен! Такі методичні центри (з деякими варіаціями в назвах) діють в усіх областях. То давайте відродимо його. І переведемо до нього всіх тих людей, які морально гнітяться під вивіскою “Центр української культури”. Це досвідчені фахівці клубної справи, і нехай вони займаються цією своєю справою. Але ж робити все це слід не ціною так званого перейменування Центру української культури! А якщо й перейменовувати його, то хіба що в “Український дім”. І працювати в ньому мають люди, які, шануючи всі інші етнічні культури, все ж таки, за велінням душі, переймаються розбудовою української національної культури на Одещині.
