Є таке повір’я: той, хто забув дім, де народився, з якого зробив перший крок у велике життя, у широкий світ, забув своїх батьків, карається і Богом, і людьми. Він вештається світом, як блудний син і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Не розгубити в сьогоднішньому світі найцінніші святині людські, зберегти і передати дітям любов і знання культури та побуту українців, традицій народних свят, звичаїв, обрядів – одне з головних завдань, які лежать перед бібліотеками. Бо без давніх звичаїв та обрядів нам не уявити світогляд своїх пращурів, а відтак і не збагнути історію народу.

У центральній районній бібліотеці нещодавно було оформлено світлицю, у ній відтворюється побут і краса традиційної української оселі. Адже оселя для господарів – не тільки дах над головою, вона мала в собі символічне значення, тому що в першу чергу оберігала, а, отже, була берегинею. У світлиці відвідувач може побачити вишиті рушники, скатертини, розмальовану піч та глиняний посуд, рубель, скриню, прялку з веретеном та інше начиння. Популяризуючи культуру української нації, ми повинні вивчати звичаї, традиції народу, відновлюючи їх, бо саме вони мають стати основою, грунтом нашого відродження. Так нещодавно у центральній райбібліотеці провели один з давніх обрядів – сватання.

Сьогодні мало хто з хлопців і дівчат знає, як саме потрібно свататися, коли засилати сватів до родини нареченої, що говорити, як поводитися. До бібліотечної вітальні було запрошено учнів місцевого НВК “Олімп”, які із захопленням спостерігали за діями театралізованої вистави. Найцікавішими персонажами були, звісно, свати (В.І. Тисячнюк та О.В. Ґуральник), які розхвалювали жениха (А. Дупіряк), з добрим, притаманним лише українцям гумором. Влучно і дотепно відповідала на жарти сватів мати нареченої (І.В. Толкаченко), не забуваючи розказувати сватам про працьовитість, скромність своєї доньки (А. Варзар). У кожному слові, у кожному русі відчувалася щедрість української душі.

Зворушливою була сцена, коли дівчина дала згоду стати нареченою:

“Два рушнички –

старостам,

Третій – молодому.

Іще йому подарую

Хусточку шовкову”.

У відповідь старости щиро дякували:

– Спасибі батьку й матері, що свою дитину рано будили та доброму ділу учили.

– Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники надбала.

Сподіваємось, що такий захід стане корисним для всіх молодих людей, які у майбутньому поєднають свої долі. Давній обряд – сватання майже призабувся, але це чудова традиція, яка виховувала шанобливе ставлення до батьків, культивувала родинні засади. Тому добре було б відновити не тільки у пам’яті, а й в побуті все те краще, що лишили нам у спадок наші пращури. Адже від того, як ми шануватимемо святині наших предків, свої кращі традиції, залежатимуть наша духовність, наша цивілізованість і, звісно, наше майбутнє.