Наталя Кожухаренко стала однією з чотирьох жінок, призначених в Одеській області навесні 2005 року за розпорядженням Президента України Віктора Ющенка головами райдержадміністрацій. На пост голови виконавчої влади у Татарбунарському районі її рекомендувала найактивніша на той період політична сила – «Наша Україна», хоча Наталя Григорівна не була членом жодної політичної партії. І сьогодні вона вважає, що керівник району повинен залишатися людиною без політичної приналежності. І в першу чергу доручену їй справу робити, ставлячись при цьому до всіх партій зовсім однаково. Проте ухвалений Закон про вибори диктує інші положення. І тепер, якщо хочеш віддати свій досвід, знання і вміння на користь людям, працюючи у владних структурах, повинен балотуватися за партійними списками. Якими будуть результати цих нововведень, покаже час. А поки що її хвилює те, що протягом тривалого часу Татарбунарський район «лихоманило»: скарги від його жителів невпинно надходили не лише до обласних, але й до найвищих органів влади. Деструктивні тенденції у сільському господарстві, як корозія, продовжували роз'їдати колишні колгоспи-мільйонери і міцні сільгосппідприємства дрібнішого масштабу, які постійно дробилися на малі фермерські господарства, число яких дійшло до тисячі... Ні в жодному із сусідніх районів – Саратському, Арцизькому, Тарутинському, Білгород-Дністровському – такого нераціонального явища, що суперечить здоровому глузду, не спостерігається. Мабуть, є особливий резон у тому, що у ситуації, близькій до критичної, міцні чоловічі голови, як до рятівних, вдаються до жіночих якостей, пам’ятаючи про те, що головним призначенням жінки споконвіку було відродження життя у всіх її проявах.
У недавньому минулому Наталя Григорівна – фермер. Перший організаторський імпульс виявила ще у 1985 році, коли працювала головним агрономом у колгоспі «Прикордонник». Завдяки її працьовитості та авторитету сім’ї виділили 15 орендних гектарів у селі Лиман, оформивши відповідні документи на чоловіка Олександра Купріяновича. А в 1991 році, коли “совдепівське полотнище” розійшлося по швах, Наталя Кожухаренко прийшла на «чисту» землю, остаточно залишивши колгосп. Через якийсь час до наявних додалися землі села Баштанівки. Господарство назвали «Вікторія», взявши курс на остаточну і беззастережну перемогу. Сьогодні фермерським господарством, яке з роками добре зміцніло, успішно займаються діти Наталі Григорівни та члени їхніх сімей.
– Звідки у вас виявилося таке раннє провидіння і талант організувати власну економічну платформу? – запитую Наталю Григорівну.
– Все від Бога і наших предків. Я ж із куркулів! – говорить з посмішкою Наталя Григорівна.
Родом вона із села Буда-Орловецька, що на Черкащині. Дід Максим і бабуся Текля, жінка надзвичайно величної статури, крім дев’ятьох дітей і добра нажили чимало. Але в період колективізації віялку, молотарку, худобу з подвір'я та багато чого іншого добровільно віддали до колгоспу. Дід влаштувався конюхом, щоб біля своїх конячок постійно бути. Одного разу розізлившись висловився: «Ви що, душі іродові, не бачите, що в коня підкова відпала?! І не дивно, воно ж вам дармове!». Діда взяли на замітку і згодом відправили із села кудись подалі, щоб не «каламутив» народ розмовами різними.
Владна бабця Текля з несправедливістю долі справилася, власне господарство, що залишилося, організувала уміючи, а свій твердий характер застосувала для виховання дітей. Причому виховувати продовжувала до кінця століття, коли у дочок було по двоє і більше дорослих власних дітей: «Чому непорядок? Як це не встигаєш? Щоб востаннє бачила таке!».
І хоча ще зі шкільних часів Наталя Григорівна добре пам'ятає образливі розмови про «куркульську морду», але сьогодні завдячує життю за ті суворі уроки, а предків – за передані в спадок якості та вміння.
Організація роботи у власному фермерському господарстві у Кожухаренко завжди відрізнялася підвищеними вимогами. Якщо купувалися свині або корови, то обов'язково племінні, якщо насіннєвий матеріал, то елітний, найкращий. А вже якщо віддаватися роботі, то цілком, з душею. І виконувати її тільки з найкращими результатами! Такі ж принципи, вже як у голови райдержадміністрації, збережені Наталею Григорівною і зараз.
У багатьох напрямах нової роботи доводилося розбиратися, що називається, з нуля. Кожухаренко виявилася однією з тих новопризначених голів райдержадміністрацій, хто не став кардинально змінювати всю команду, зберігши професіоналів.
Врахувавши аналіз стану сільського господарства, визначила пріоритети його розвитку. Принцип: кожен гектар землі повинен давати повну віддачу, повинен стати законом для сільгоспвиробників району. При цьому врахувала, що таке завдання у Татарбунарському районі досить непросте, оскільки тут існує майже тисяча фермерських господарств, які мають всього лише по 3,5 – 4 гектари землі. Про яку агрокультуру може йти мова, якщо спочатку потрібно об’єднувати роздроблене? Другим невідкладним завданням визначено розвиток тваринництва. З цією метою Наталя Григорівна побувала в передових господарствах Київщини, де домовилася про придбання племінних теличок м'ясного та молочного напряму для свого району.
Серед інших життєво важливих соціально-економічних проблем – будівництво водоводу Кілія – Татарбунари і газифікація району у напрямку Тарутине – Арциз – Татарбунари. Їх вирішення потребує залучення чималих коштів з бюджетів різних рівнів. Для розв’язання екологічної проблеми місцевого масштабу, пов’язаною з долею озера Сасик, голова адміністрації сподівається консолідувати сили виконавчої влади, місцевого самоврядування та громадських організацій. Багато що останнім часом вдалося зрушити з місця. Наприкінці минулого року одно з найгостріших проблем Татарбунарського району – стан гинучого озера Сасик і довколишньої його території – розглянуто на засіданні постійної депутатської комісії з питань екології і рекреаційної діяльності Татарбунарської райради. Звичайно, тут власними силами не обійтися, тому вирішено звернутися до влади вищого рівня. В районі сподіваються, що розв’язанню проблеми може сприяти передвиборний процес.
Робочий графік голови райдержадміністрації ущільнений до краю. Нерідкі випадки, коли повернувшись з Києва або з Одеси чи з поїздок по району о п'ятій ранку, вже о восьмій Наталя Григорівна проводить розширену нараду. Не секрет, що багато питань, особливо соціальної тематики, які щодня виникають перед керівником району, важко розв’язуються. Але вона ніколи не відступає перед складнощами, знаходить розуміння у людей, спирається на їхній досвід і підтримку.
– Про що мріється, Наталю Григорівно? – запитала я наприкінці розмови.
– Мрію, щоб Україна вдихнула на повні груди і заспівала, як колись. Наші діди і бабусі, батьки і матері з піснею ішли в поле і з піснею ж поверталися назад. А сьогодні, на жаль, навіть деякі весілля без пісні обходяться. Я вірю в те, що українське село відродиться в трудах праведних і піснях. І я живу такою надією!
