В нашій національній історії, в свідомості українського народу бій під Крутами трьохсот юних волонтерів, здебільшого студентів та гімназистів, навіки залишиться символом боротьби українських патріотичних сил за свободу і незалежність своєї батьківщини, за відродження української державності. Одначе, з публіцистичною емоційністю порівнюючи триста юнаків, полеглих під Крутами, із трьомастами спартанцями, полеглими під Фермопілами, наші історики та політичні мужі чомусь дуже неохоче, або занадто поверхово, вдаються до аналізу того, а чому ж, коли довелося захищати столицю Української Народної Республіки, уряд цієї держави не спромігся ні на що інше, ніж ганебно прикрити Київ трьомастами слабкоозброєними і, з військової точки зору, абсолютно ненавченими студентами і гімназистами. І чого вартий такий уряд?
Після розвалу Російської імперії, в межах України, за оцінками деяких дослідників, залишилося майже півторамільйонне військове угрупування. Це була добре озброєна армія, солдати якої пройшли чудовий військовий вишкіл та міцний гарт окопами Першої світової. Ясна річ, серед них було чимало людей, вороже налаштованих проти самої ідеї української державності, але цілком вистачало патріотів, які готові були влитися у майже мільйонну армію і до кінця захищати незалежність України.
У цей час в Україні активізується національна інтелігенція, з’являється своя банківська система, відроджується середня та вища освіта і повсюдно відроджуються осередки “Просвіти”. З’являються на світ божий універсали, які, хоча й у вигляді федеративного утворення у складі Росії, але все ж таки утверджують українську державність. Відроджується, набуває життєстійкості та нових форм буття Українське Вільне козацтво, котре поступово перебирає на себе функції і місцевої самооборони, і жандармерії, і національно свідомої та стійкої військової сили, першим гетьманом якої було проголошено генерала Павла Скоропадського, одного з нащадків давнього козацького роду гетьмана Івана Скоропадського.
А повертаючись до проблеми обороноздатності, можна з упевненістю сказати, що на той час Україна дійсно мала достатній військово-технічний потенціал, щоб успішно протистояти російсько-комуністичній експансії. І протистояла б, якби голова Генерального Секретаріату Центральної Ради, тобто голова українського уряду, Володимир Винниченко чесно і мужньо виконував свій посадовий, громадянський і політичний обов’язок – займався формуванням сильної, боєздатної армії. Чи хоча б разом із Президентом Михайлом Грушевським не заважав формувати її таким військовикам, як Микола Міхновський, Євген Коновалець, Симон Петлюра.
“Захоплені власною революційною риторикою, – цілком справедливо окреслював ситуацію історик Орест Субтельний, – вони (М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко та їх однодумці – Б.С.) намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їх ставлення до військових. Влітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто...”
Не погодились Винниченко та Грушевський і на формування з західноукраїнців, колишній солдат австрійської армії, підрозділів Українських Січових Стрільців. Мало того, в січні 1918 року, коли 30-тисячна російська армія вже готувалася до вторгнення в Україну, Грушевський та Винниченко ініціюють рішення Центральної ради про демобілізацію Української Армії. А генсек військових справ Порш негайно вводить це рішення своїм наказом у дію.
Так, понад 300 слабко озброєних і ненавчених хлопців, що перегородили 29 січня 1918 року шлях російським військам під станцією Крути, – це наша гордість, але це й наш державницький сором. Яке саме військо зуміли виставити соціалісти-пацифісти Грушевський та Винниченко під Крутами, бачимо зі спогадів учасника цього бою поручика М. Михайлика, які наведено в “Історії українського війська”: “Мені видно було чорні густі лави матросів, що пішли в наступ. Застрікотіли кулемети, рушниці. Видно було, як падали на снігу чорні постаті матросів, але просувалися вони все ближче й ближче... Грізні вістки: “нема набоїв”, “псуються кулемети” – пролетіли по окопах, а тут чорні постаті знялися, крики “ура”, “слава”, все перемішалося. Стріляли один в одного. Обливалися кров’ю багнети. Вдесятеро чисельніші вороги перемогли. Почався скорий неорганізований відступ до потягів, а москалі з криком “ура” кинулися до станції, яку охороняло 50 студентів, переважно з тих, що не вміли стріляти(!!)”
Водночас ще належно не пошановано подвиг 600 курсантів Військової школи, які готувалися стати офіцерами української армії. Це вони з 8 по 25 січня 1918 року, під командуванням сотника Д. Носача, стримували росіян в районі Бахмача та Конотопа, немовби відтворюючи своїми діями славні традиції армії гетьмана Івана Виговського, який свого часу розгромив під Конотопом велику російську армію. До речі, коли 26 січня вкрай виснажені рештки цього загону курсантів прибули до Києва, уже через дві доби, на світанку 29 січня, їх було направлено під Крути. Це вони, разом із гімназистами-студентами та невеличким загоном Вільного козацтва, прийняли свій останній бій під Крутами, аби завадити російським військам наступати на Київ. Тих же, здебільшого поранених, що потрапили у полон, росіяни розстріляли, але після жорстоких тортур.
Вже 17 березня 1918 року, по тому як комуно-російські війська були вибиті з України спільними українсько-німецькими військовими силами, Київ мав змогу попрощатися з мужніми юнаками-студентами, та з усіма належними почестями поховати їх на Аскольдовому кладовищі (поблизу Аскольдової могили). Тоді ж світові стало відомо, що, увірвавшись до Києва, комуно-російські війська влаштували тотальне винищення української інтелігенції. Кожен, хто наважувався заговорити українською мовою, в очах цих окупантів уже був “українським націоналістом” і міг впасти під кулею чи багнетом.
Варто згадати і такий епізод: загонами, які безпосередньо наступали на Київ, командував Юрій Коцюбинський, син письменника М. Коцюбинського. І це за його сприяння відбувалося винищення українських патріотів у Києві. Коли в 1937-му Коцюбинського викликали до Москви, і він уже передчував, що комуністи хочуть віддячити йому за “вєрноподданіческую службу” кулею в потилицю, він, як переказують, одягнув вишивану сорочку. Росіяни розстріляли його, як розстріляли і безліч інших українців, котрі допомогли їм принести в Україну на багнетах “владу з далекої півночі” (як писав у своїх наказах командувач російськї армії Муравйов). Що ж, можливо, одягаючи вишиванку, Ю. Коцюбинський поволі прозрівав. От тільки, якби ж він здогадався одягнути її, коли вирішував, вести чи не вести росіян на Київ...
З патріотичних міркувань ми тепер можемо пояснювати політичну недалекоглядність М. Грушевського та В. Винниченка чим завгодно: їх прокомуністично-соціалістичним світоглядом, їх наївною вірою в пролетарську дружбу. Проте суворий урок історії свідчить: для керівника держави не існує страшнішого злочину перед своїм народом та історією, аніж безвідповідальне ставлення до зміцнення обороноздатності країни, зміцнення національної єдності, обстоювання незалежності своєї держави. І саме цей злочин на совісті тодішніх керівників Української Народної Республіки. Отож, зміцнюючи дружні взаємини з сусідніми державами, сьогоденним керівникам України слід постійно дбати про створення могутньої, відданої ідеї незалежності української армії.
