Цю зворушливу історію, якою я хочу поділитися з читачами, мені розповіла моя односельчанка Марія Іванівна Бриковська. Вона на всю округу славилася вмінням вирощувати гусей. Так і запам’яталася мені ця славна жінка, велика трудівниця, вся у турботах про своїх гусаків і гусок.
Було це багато років тому, коли про пташиний грип ще ані сном, ані духом не відали. Якось восени, якраз коли час перельотів розпочинався, вивела господиня своє птаство попасти на луг біля ставка. Спостерігала, як гуси купаються, радісно гелгочучи, і раптом почула сильний крик, який дуже різав слух. “Невже щось погане сталося?” – захвилювалася жінка і поспішила туди, звідки доносився гусячий крик про допомогу. Підбігла і побачила закривавленого, пораненого дикого гусака. Що робити? Адже не залишати птицю, яка потрапила у біду, на погибель, подумалося. Узяла її на своє подвір’я. Довго виходжувала, і дикун одужав. Перезимував разом з рештою домашньої птиці, прижився потроху у новому середовищі.
Але прийшла весна. І гусак, який звик до свободи, все частіше став поглядати на небо. Такий смуток був у його очах, коли над селом пролітали зграї диких гусей. Погляне услід клину, що клекоче, змахне крилами, закричить протяжно, здається, ось зараз зірветься з місця і полетить. Але ще слабким було крило.
А незабаром життя його дуже змінилося. І у небо поглядати перестав. Причина проста і споконвічна, як світ: гусак знайшов подругу, любов до нього прийшла. Була в господарстві у Марії Іванівни одна гуска. Непоказна на вигляд, всіма відкинута, до того ж, коли пішки, коли підлітаючи, втікала на побачення до “кавалера” з сусіднього села. Так би і “крутили любов” на стороні, та дуже сподобалася дикуну. Весь час ходив біля неї, оберігав, не давав нікому її ображати – закохався, одне слово. Мабуть, і про суперника вгадав, бо ні на хвилину очей з неї не зводив.
Через певний час гуска яйця стала висиджувати, і “чоловік” поруч постійно клопотав, піклувався про неї і майбутнє потомство. Здавалося, не було щасливішої пари.
Однак якось вранці почув знайомий клекіт, у небі з'явилася зграя перелітних птахів. Закличне «гок-гок» почув і гусак-дикун, захвилювався, крила розправив, спробував злетіти. І цього разу з декількох спроб це йому вдалося. Усе переміг поклик гусячих предків – і біль, і безсилля, і почуття до домашньої гуски, яке здавалося таким міцним.
Він піднімався усе вище і вище, здоганяв зграю. А гуска, дивлячись на нього, теж захвилювалася, крилами махає, злетіти за коханим хоче, але не вдається їй: не літають так високо домашні гуси. Раптом якось незграбно підскочила, впала і завалилася на бік, бідна.
– Підбігла я до неї, а вона дивиться сумно у небо, прощається з гусаком. Від цієї картини в мене серце защеміло, – розповідала Марія Іванівна. – Дюжина молодих гусеняток навколо матері тупцюють, ніяк не зрозуміють, що сталося... Але ж на їхніх очах справжня драма відбувалася: розставалися двоє коханих. Як виявилося, розставалися назавжди. Плекала я надію, що дикун наш повернеться. Ні, не повернувся.
Ось така гусяча історія, бувальщина, схожа на казку. І подумалося, як схожа вона з людською. Адже й у людей такі сюжети не рідкість, чи не правда?
