Бліц-опитування ВАЛЕНТИН ПРИХОДИТЬ З КВІТАМИ
Всім відомо, що говорити про кохання – отже, втрачати здоровий глузд. Проте, є день, коли багато хто згадує про це піднесене почуття і про свято відповідно.
Михайло Терещенко, аспірант:
– Якщо чесно, то я жодного разу у житті ще не закохувався і вважаю, що наявність у календарі ще одного свята не здатне вплинути на процес пошуку другої “половинки”.
Марія Таран, студентка:
– Я закохуюся майже кожного місяця. І щоразу мені здається, що знайшла єдиного…Парадокс, але у День закоханих я завжди самотня, що, мабуть, навіть на краще. Для мене це певний рубіж, щоб оцінити (а не просто колекціонувати) всі свої злети і падіння на любовному фронті.
Євген Журавель, бухгалтер:
– Деякі мої знайомі сприймають 14 лютого як 1 січня. Теж вірять в чудеса. Я ж поздоровляю всіх із солідарності. А найбільшим дивом для мене здається, не багато не мало, кохання мого шефа Ірини, яка ось вже другий місяць тримає на мене зуб через невдалу фінансову операцію.
Олександра Мойченко, дизайнер:
– Ну хто в такий день не вірить в чудеса?! Зі мною вони трапляються кожного 14 лютого. Найбільше запам'ятався день, коли я повинна була зустрітися з коханим в іншому місті і спізнилася на поїзд. Вирішила спіймати таксі, щоб наздогнати його на найближчій станції. Сідаю в машину – а там мій хлопець. Він, виявляється, приїхав раніше і захотів зробити мені сюрприз – зустріти на вокзалі до відправлення поїзда, але теж спізнився…
Кирило Нейко, продавець квітів:
– Друзі жартують, що 14 лютого я заощаджую на подарунках. Але я ніколи не дарую квітів, принципово. У будень – так. А в такий день краще подарувати коробку цукерок. Щоправда, не зовсім звичайну. Що, якщо примудритися засунути туди квиток у кіно? Нібито так вона і продавалася. А ще моїй дівчині дуже сподобався букет з цукерок.
Тамара Гуцалюк, спортсменка:
– Я дуже люблю квіти. Особливо приємно, коли їх дарують взимку. Мені одразу хочеться вірити, що холоди не вічні, незабаром весна прийде і кохання принесе. І коли мій хлопець 14 лютого з'явився без букета, щоправда, з квитком на концерт, я дуже засмутилася. Але на концерті мені пощастило впіймати квітку, яку соліст “Океану Ельзи” Славко Вакарчук презентував шанувальницям зі сцени.
Наталя КІЧУК
БУДЕМО ЗНАЙОМІ,
АБО ЩО ЧЕКАЄ НА ЗАКОХАНИХ У ВУЗАХ МІСТА
Віктор БОГОДИСТ, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова:
– У школі, я пам'ятаю, діти робили сюрпризи – підсували один одному листи, листівки, записки із освідченнями. Той, хто знаходив ці послання, відчував себе щасливим. Адже це був не тільки прояв симпатії, дружби, але й чогось більшого... В університеті, по-моєму, це не прийнято, принаймні, я нічого подібного не зустрічав. Та й чи варто настільки бурхливо, відкрито афішувати свої почуття? По-моєму, справжньому коханню слів не треба...
Світлана Григорівна ТОРБА, заступниця директора Одеського технічного коледжу:
– Прекрасне свято чекає на наших дітей через два дні... Ми до нього вже готуємося, адже сьогодні багатьом з них бракує тепла, уваги, ну і, звичайно, любові... Але для початку потрібно познайомитися. Ось ми і проведемо святковий вечір «Будьмо знайомі!» Головні герої, звичайно ж, першокурсники, вони представлятимуть себе – і юнаки, і дівчата. Хто піснею, хто танцем, хто інсценівкою або навіть виставою. Торік у нас був такий вечір – усім дуже сподобалося! Цього року повторимо...
Катерина МАРКОВА, Одеська національна академія харчових технологій:
– Мені здається, що переважно це свято відзначають студенти. Особливо в гуртожитках, по вечорах. Та й у самій академії про це не забувають, працює святкова пошта, провадяться концерти. Вважаю, що все це потрібно молодим – нехай задумаються, чи вміють вони кохати...
Євгенія ДМИТРІЄВА, Одеський державний економічний університет:
– Я взагалі супротивник будь-яких заходів, а тим більше в такий день. І що, де провадиться – не знаю. Можливо, будуть квитки до клубів зі знижками – таке часто буває у святкові дні. А взагалі той, хто багато говорить про своє кохання, по-моєму, не дуже закоханий.
Світлана МЕРКУЛОВА,
студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова
«ВЧИТЕЛЮ РОКУ» ДОПОМОГЛО КОХАННЯ
Так вважають учасники і члени журі конкурсу, на якому Ольга Володимирівна Алексеєнко визнана кращим педагогом Одещини.
– Ольго Володимирівно, ми спеціально відклали це інтерв'ю до Дня закоханих, оскільки багато чули про підтримку і допомогу Вашого чоловіка…Чи так це, можливо, його роль у цій перемозі все-таки перебільшено?
– Ні, це справді так, без чоловіка я б до такого великого успіху не дійшла. Якщо говорити про конкурс, то з самого початку чоловік надихнув мене, умовивши брати участь у турнірі. Справа у тому, що Валерій теж педагог і працював разом зі мною в Іллічівській загальноосвітній школі № 4. Більше того, ми закінчили один географо-біологічний факультет (у Катеринбурзі), і він досконало знає цей предмет. Коли я готувалася до змагань, а це було вперше у моєму житті, чоловік постійно допомагав мені і при складанні навчальних програм, і при виконанні «домашнього завдання». Останнє мало творчий вільний характер, але при підрахунку балів мало вирішальну роль.
– Але все-таки відкриті уроки давали Ви, та й у фіналі на сцені боролися самі...
– Все це так, але впевненість у перемозі, на яку запрограмував мій чоловік, просто окрилила мене... Звернула увагу, що багато моїх конкурентів комплексували через свою нерішучість. А страх перед вимогливим журі? Я ж поводилася досить сміливо, впевнено, тому що бачила в залі кохані очі...
– Отже, на заключному етапі чоловік був поруч, уболівав за Вас?
– Не лише. Знаєте, у програмі музичний номер був обов'язковим, і мені потрібно було заспівати пісню. Але, на жаль, особливого голосу, та й слуху теж у мене немає, так, принаймні, гадаю я. І тоді Валерій піднявся на сцену і, акомпануючи собі на гітарі, виконав мій улюблений сонет Шекспіра «Твои глаза не звезды»…А оскільки такі імпровізації допускалися програмою конкурсу, журі високо оцінило цей хід…
– Справді здорово, особливо якщо врахувати, що інші чоловіки не потерпіли б вдома такої самодіяльності…
– Саме так. Деякі мої колеги плачуть, розповідаючи, як летять у сміттєві відра шкільні зошити, які вони приносять додому для перевірки. Я ж завжди знаходжу в сім’ї взаєморозуміння, пораду і кохання…
– І де ж Ви знайшли таку чудову «половину»?
– Ще у вузі ми займалися в гуртку бальних танців. До речі, перший танець, «Аргентинське танго», був саме про кохання…Досі пам'ятаю руки свого партнера – з Валерієм ми завжди були у парі.
– Отже, кохання з першого погляду…
– Нічого подібного. Чотири роки я ніби його не помічала, хоча і в одній групі навчалися, і танцювали разом. Почуття прийшли пізніше, коли ми поїхали на практику. У дворі гуртожитку постійно влаштовували бійки місцеві хлопці, для них бійки були свого роду розвагою... Ось тут Валера і виявив себе як справжній мужчина. Ми перестали боятися місцевих “авторитетів”, та й вони нас почали поважати. Більш того, пізніше вони все одно приходили до нас, але вже з іншою метою – на дискотеки, возилися з технікою.
Пізніше ми одружилися, хоча залицяльників у мене було достатньо. Але Валерій вразив мене ще і тим, що був дуже галантним кавалером, він вмів красиво залицятися. Подати руку, пальто, тактовно підтримати у розмові – ці дрібнички багато значать у житті. Він ніколи не виглядає безпомічним і незграбним, а це дуже важливо для будь-якої жінки.
– У підсумку Ви жодного разу не пошкодували про свій вибір?
– Ніколи. Навпаки, з кожним днем я закохувалася в нього все більше. Він вродливий і талановитий чоловік. Ви не уявляєте, як з ним легко у побуті. Він вміє абсолютно все. Я не знаю, що таке запросити сантехніка, електрика, зварника. Вся ця робота на ньому. Та що казати, нашу квартиру він цілком відремонтував своїми руками, причому використовував новітні технології, наприклад, виконав структурну штукатурку, переклав сам стінки…За що не візьметься, все в нього горить…Завдяки другові, освоїв самостійно комп'ютерну техніку, відкрив наш персональний сімейний веб-сайт. Не дивно, що його так любили діти, він годинами возився з ними, наприклад, підготував випускникам відеокасети про шкільні роки…Любить спорт, грає в баскетбол.
– Але все одно ідеальних людей, а тим більше чоловіків, не буває…
– Звичайно, не буває. Мій Валера, допустимо, не вміє себе подати, не вистачає йому показності. Не може розстатися з сигаретою, кидає, а потім знову починає. Так що без проблем, не обходиться і в нас, але ж недарма кажуть, що страждання нерозлучні з коханням.
– Чому Ваш чоловік пішов із школи, стомився від учительської професії?
– Нічого подібного, він любить цю роботу, до того ж, природжений педагог. І діти його теж дуже люблять, мені здається, навіть більше, ніж мене. Але два вчителі у сім’ї при сьогоднішніх зарплатах, самі розумієте, що це таке. А потрібно піднімати сина на ноги, утримувати сім’ю…
– Ольго Володимирівно, Ви спілкуєтеся, в основному, із старшокласниками… Чи потрібно говорити їм про кохання?
– Знаєте, про кохання завжди можна сказати щось нове. Але, як ви розумієте, час обов'язкових лекцій про світле, піднесене почуття минув. Сьогоднішня молодь раніше дорослішає і поводиться іноді дуже розкуто. Особисто я не можу цього не помічати, особливо, коли плутають кохання і секс... Коли в люті морози дівчатка біжать на заняття, вибачте, з голими животами. Про такі манери, про таку моду ми, звичайно ж, говоримо. Дивимося й обговорюємо фільми, у тому числі про шкоду абортів... Знаєте, дуже багатьох вражає, хто ж не мріє стати матір'ю. До того ж, незважаючи на показну легковажність, багато молодих хлопців і дівчат все-таки внутрішньо зорієнтовані на глибокі, я б сказала класичні, почуття. На справжнє кохання. І напередодні свята Святого Валентина хочу побажати їм знайти цей справжній скарб.
Віра ЯСІНСЬКА, «Одеські вісті»
