Слова вдячності СПАСИБІ ГУБЕРНАТОРУ!
У нашій родині сталося нещастя: чоловіку поставили діагноз – перелом шийки лівого стегна. Лікарі сказали: операція складна, дорога, лікування обійдеться у 5 тисяч гривень. Де ці гроші в селі взяти? Вже 30 років працюю, доньці допомагаю, вона на III курсі навчається, сестрі-інваліду теж допомога потрібна. Ну, продала я батьківський будинок (мама з татом давно померли), плюс усе, що могла продати. Возила чоловіка до однієї лікарні – до Тарутиного, до іншої, на одну тільки дорогу скільки гривень пішло! Почали лікування, два тижні пройшло, а вже грошей не вистачало.
І тоді звернулася я до В.П. Цушка, голови облдержадміністрації, із проханням про допомогу. І дуже вдячна цій чуйній людині: він відразу відгукнувся, допоміг моїй родині і завдяки йому, я упевнена, мій чоловік Віктор Розлован, який зараз перебуває на лікуванні в Одесі, підніметься на ноги.
Я знаю, що Василь Петрович багатьом допомагає. Дай йому, Боже, здоров'я, щастя, творчих успіхів!
Василиса РОЗЛОВАН,
с. Надрічне,
Тарутинський район
ДО РІДНОЇ ШКОЛИ – З ПОДАРУНКОМ
Нещодавно наша школа вітала свого колишнього учня, випускника 1980 року, нині голову облради Федора Івановича Влада. Здається, зовсім недавно був він простим сільським хлопчиком, чиї батьки працювали у радгоспі “Бессарабський”. Вони й передали йому любов до рідної землі, навчили на ній працювати. Тому цілком зрозумілий був вибір вузу після школи – Одеський сільськогосподарський інститут. Закінчив його Федір із відзнакою.
Повернувся молодим спеціалістом до рідного села. Притаманні йому працелюбство, почуття відповідальності та організаторські здібності вивели його на керівні посади: незабаром він очолив радгосп “Бородинський”, а через певний час – Березинський комбінат хлібопродуктів. Обирався депутатом районної ради, депутатом обласної ради двох скликань, і тепер, працюючи головою облради, Федір Іванович завжди знаходить час зустрітися зі своїми виборцями, вникнути в їхні прохання та допомогти. Так, неодноразово з його боку надавалася допомога середнім школам у селищах Тарутине, Березине.
Ось і до рідної Підгірненської школи Федір Іванович приїхав із подарунком: наші юні спортсмени одержали борцівський килим. Адже одного срібного призера чемпіонату України наша школа виховала, а тепер черга за іншими майбутніми чемпіонами.
Ми пишаємося своїм колишнім випускником, який у круговерті справ та турбот не забуває про своє рідне село, про односельців, про нас, вчителів.
Спасибі Вам, Федоре Івановичу, за увагу до потреб школи, за піклування про нас.
З повагою, педколектив Підгірненської школи,
Тарутинський район
Для оформлення документів, пов'язаних зі спадщиною, мені довелося звернутися до Роздільнянської нотаріальної контори. Приготувалася до того, що доведеться не раз сюди їздити. Але тривоги мої були даремними. Нотаріус Любов Миколаївна Патроманська, уважно мене вислухавши і переглянувши документи, дохідливо усе пояснила, а потім оформила справу дуже швидко. Попутно відзначу: вона працює, не звертаючи увагу на час, намагається прийняти усіх, хто прийшов на прийом зі своїми проблемами.
Хочу через газету висловити нотаріусу та її колегам щиру вдячність.
Катерина ГИБЕСКУЛ,
пенсіонерка,
с. Гаївка,
Роздільнянський район
Запитання руба А ЗА ФАСАДОМ – ЗВАЛИЩЕ
Як у будь-якому великому місті, є в Одесі й елітні квартали, і, так би мовити, задвірки. Різні частини міста співіснують поруч, і жителі новоявлених «аркад», «палаццо» і т.п. ніби піднімаються над звичайними середньостатистичними городянами, що населяють в абсолютній більшості своій куди більш скромні оселі. Іноді стається і так, що сусідство це завдає чимало незручностей саме тим, хто «не еліта».
Ось, наприклад, одна з улюблених одеситами вулиць – проспект Шевченка.
Звичайно ж, упорядкований центр міста ніяк зі словом «задвірки» не в'яжеться. Так ще і місце, про яке піде мова, розташоване усього лише у кварталі від будинку облдержадміністрації. З боку проспекту усе доглянуто і благопристойно. Але віддаліться метрів на 20 всередину, і зіштовхнетеся саме з задвірками.
Однак – все по порядку. Між будинками №№ 8\2, 8\3 побудували чудо-будинок під номером 8\13. Побудувати побудували, але не продумали, куди жителі елітного будинку будуть викидати сміття. Та й справді: не псувати ж цю будівельну пишноту якимись сміттєвими баками! А з ліпниною або інкрустацією альтфатери не поставиш – вкрадуть!
Поруч магазин «Легіон» – теж солідний заклад. Вигляд цілком європейський – з фасаду. Ну а чорний хід – щось схоже на смітник, над яким піднімаються два бачки. Брудно, антисанітарно, пожежонебезпечно... Глянеш і мимоволі подумаєш: ось де безліч різноманітних вірусів з мікробами – отут тобі і сальмонельоз, і туберкульоз, і «модний» нині пташиний грип, і Бог знає, що ще!
Щодня мешканці будинку № 8/3, для яких задвірки «Легіону» і будинку під номером 8/13 одночасно є парадним входом у їхній будинок, пробираються через гори поліетиленових кульків, пластикових пляшок, усілякого роду відходи і сміття... І шкідливі мікроорганізми, «усідаючись» зручніше на їхньому взутті, їдуть до усіх частин міста: і до місця роботи, і до присутніх місць, і до навчальних закладів або медустанов, і до дитсадків, і до квартир. Чого ж дивуємося, що раптом здоров'я стало підупадати, – то одне турбує, то інше. І не можемо зрозуміти, звідки біда узялася. А причина – ось вона, поруч, на цьому самому смітнику поруч із таким гарним новим будинком.
Агов, де ви, житлово-комунальні служби в особі дільниці чи ДЄЗу, санепідемстанція, пожежна інспекція, де влада чудового Приморського району? Чому ніхто не бачить цього неподобства, незважаючи на його волаючу очевидність? Ті самі 20 метрів від сміттєвих куп убік сяючого проспекту не гарантують чистоту повітря і перехожим, невже невтямки?
Любов ТЕЛЕЖЕНКО, м. Одеса
Резонанс КОЛИ ГРАФІТІ – МАЗАНИНА
Завжди з інтересом читаю статті Юрія Гаврилова. Прочитав і публікацію «Графіті: made in Odessa» у номері «О.В.» від 14 січня. Автор міркує про написи і малюнки, які, з мого погляду, лише зіпсували одеські огорожі, мури, стіни. Зі статті можна зробити висновок, що це так і повинно бути, що це природно. Я цілком з цим не згодний. Ми спостерігаємо суцільну мазанину стін, підземних переходів та ін. усілякими карлючками, що псують красу нашого міста. Якщо всю цю мазанину зберегти, що дасть вона майбутньому поколінню? Про що розповість?
Пам'ятаю, коли в роки війни наші війська почали наступ і визволяти Україну від фашистських окупантів, бачив на стінах збережених і розбитих будинків написи: «Даєш Київ!», «Уперед, на Захід!», «Смерть фашизму!» і т.п. Ці «графіті» були зрозумілі, необхідні, вони закликали наших бійців гнати ворога з рідної землі. І я одного разу зробив подібний запис на обгорілому борту німецького «тигра».
Можна, звичайно, виправдати деякі написи на згадку про події, що викликали обурення в більшості людей. Як це було, наприклад, у 1993 році, коли за наказом Єльцина в Москві з танків стріляли по «Білому дому».
Тоді на вул.Водопровідній побачив на стіні розгонисті рядки: «Борисові кривавому немає прощення!». Можна зрозуміти і скромні визнання інтимного характеру, зроблені, так би мовити, від надміру почуттів. Але коли скрізь усе забруднено і розмальовано сумбурними фігурами, неграмотними написами – це вже, вибачте, абсурд. І, гадаю, місто він не прикрашає.
Дмитро ЧАРКИН
Вікно в природу ДАЙТЕ КРИХТУ ХЛІБА ПТАХУ!
Під час небувалих для Одеси січневих холодів і снігопаду мені довелося бути свідком події, яка надовго урізалася в пам'ять. На моїх очах загинув птах. Хтось, може, відмахнеться: на землі війни гримлять, гинуть у гарячих точках ні в чому не винні діти, жінки, старі, а ви – про пташок! І все-таки, мені здається, я гостро усвідомив, що таке смерть, саме через загибель маленької пташечки.
Ось як це було. Я йшов по засніженому парку, і сліпучий сніг, чисте морозне повітря створювали бадьорий настрій. І раптом побачив на стежині синичку, яка відчайдушно намагалася піднятися на крило. Коли я наблизився, птах стрепенувся, його коротка шийка зігнулася, голівка відкинулася назад. По маленькому тільцю пробігло помітне тремтіння – здавалося, синичка з усіх сил намагалася удержати останню іскру життя... Вона поповзла до дерева, уткнулася дзьобом у сніг, потім перекинулася на спинку, склала лапки на груди, зовсім як людина на смертному одрі. Так і померла.
Довго я стояв у заціпенінні. А коли зробив над собою зусилля і перевів погляд на найближче дерево, побачив полозня, що ретельно вишукує шкідливих комах під корою. Тоді мимоволі подумав: «Невже і його чекає подібна доля?».
Ідучи з парку, я підняв мертву синичку і поклав її на підвищення – нехай усі бачать, наскільки беззахисні птахи, нехай зрозуміють люди, як потребують вони нашої допомоги. Ось і зараз хочу через улюблену газету «Одеські вісті» звернутися до всіх жителів Одеси і області: будь ласка, підгодуйте птахів у своїх дворах, на вулицях. Для цього зовсім небагато треба: жменьку крупи, крихти хліба. Допоможіть зимуючим разом з нами пернатим пережити холодну пору. А навесні вони віддячать нам своїми дзвінкими трелями і допоможуть очистити ліси, сади, городи від шкідників.
Микола ПОПОВ,
громадський інспектор охорони природи
Про долі людські ДИНАСТІЯ ТРИВАЄ
Лікаря-рентгенолога Юхима Митрофановича Колесникова, який нещодавно відзначив 70-річний ювілей, вважають потомственим залізничником. Як же інакше, якщо його дід до 1938 року працював складачем потягів на станції Одеса-Товарна, а батько, Митрофан Миколайович, як і три його старших брати, закінчив Одеський залізничний технікум і згодом працював в управлінні залізниці телеграфістом. Ось і Юхим Колесников після закінчення медінституту з 1967 року працює лікарем-рентгенологом, а з 1972-го – завідувачем рентген-кабінету Одеської залізничної лікарні.
Йдучи назустріч побажанням залізничників, у ті роки МШС організувало пересувний рентген-флюорографічний вагон. Коли будувався перший такий вагон, вносилося чимало пропозицій щодо зміни його планування, розміщення і кріплення апаратури, спрямованих на раціональне використання приміщення з урахуванням вимог радіаційної безпеки.
У переустаткуванні експериментального вагону брав активну участь наш Юхим Митрофанович: він вніс 7 рацпропозицій – усі були впроваджені.
Він і тепер виїжджає на лінію в рентген-флюорографічному вагоні, надає методичну допомогу лікарям і лаборантам відділень залізничної лікарні, консультує хворих пульмонологічного профілю.
За свою більш ніж сорокарічну лікарську практику Ю.М. Колесников одержав 35 подяк і заохочень, а в 2001 році нагороджений грамотою профспілки залізничників за активну профспілкову роботу. І в колективі лікарні, і серед пацієнтів Юхим Митрофанович прекрасний фахівець і доброї душі людина, користується заслуженою повагою і авторитетом.
До речі, уся родина Колесникових – медики: і дружина Раїса Федорівна, лікар-дерматолог, і дочка Марина, організатор охорони здоров'я. А ось онучка віддала перевагу залізничному технікуму, навчається на факультеті вагонного господарства. Отже, династія, заснована дідом-прадідом, триває.
Дмитро ПАТОКА,
ветеран війни і праці,
станція Усатове-1,
Біляївський район
