Вже так повелось, що всі успішні чоловіки, крім власних талантів, працелюбства ще мають надійні тили. Якось директор агроформування, яке утримувало лідерство в районі, впродовж років мало стабільні виробничі та економічно-фінансові показники, сказав: “Якби не дружина, то я б всього цього й не досяг. Вона – мій надійний тил. Здебільшого я приходжу додому тільки переночувати. Виховання дітей, клопоти по господарству, по дому – все лежить на її плечах. Іноді я дивуюсь, як в неї на все вистачає сил!”
Все це безперечно так. А що, коли жінка сама керівник районного масштабу? Що тоді?
Людмила Іванівна Жаданова стала головою Ширяївської райдержадміністрації в квітні минулого року. Та перед тим, як заступити на цей, досить таки відповідальний, пост, вона зібрала сімейну раду, на якій чоловік Володимир Андрійович та два сини дали на те “добро”. Тобто, погодились стати її “тилом”. І то були не просто слова, а виважене рішення чоловіків.
“Я все встигаю, бо маю надійну підтримку, – говорить тепер Людмила Іванівна. – Коли б я не прийшла додому, в мене напалено, прибрано, зварено їсти. Як чоловік, так і сини без упередженості займаються хатньою роботою”.
“З перших днів, коли Л.І. Жаданова зайняла цю посаду, – розповідає її секретарка, – вона мало тут не ночувала. Стільки було справ і охочих потрапити до неї на прийом. І Людмила Іванівна нікому не відмовляла. Хоч відтоді минув майже рік, ритм її роботи так і не змінився. Взяти хоча б останній день перед нашою зустріччю. Зранку в неї була бесіда із губернатором області, потім прес-конференція для представників ЗМІ обласного центру. Щойно повернулась з Одеси, як вже виступала на зустрічі воїнів-афганців. Коли ж присіла, щоб розібрати пошту і підписати необхідні документи, що вже чекали на неї в кабінеті, як згадала про ювілей дільничного педіатра. Відклавши ділові папери, поспішила привітати Інну Іванівну Михайліченко, щоб висловити слова вдячності й поваги за плідну працю не тільки від адміністрації, а й просто від матері. В той день останній документ було підписано о 23-й годині. Наступного ж ранку о 8-й вона вже працювала, хоч робочий день починається о 9-й.
Дивлячись на Людмилу Іванівну – зібрану, ділову, розважливу, подумала: “Коли ж вона спить? Адже їй потрібно хоч годину на добу приділити сім’ї, а ще й губи підфарбувати, бо вона не тільки державний службовець, керівник району, найперше – вона просто жінка”.
Тож сьогодні розповідь не тільки про голову райдержадміністрації, а про жінку, мати, господиню.
Життєве кредо Л.І. Жаданової, як сказала вона сама: “Якщо берешся за якусь справу, то роби її якнайкраще”. І вона його дотримується все своє життя. Школу закінчила на “відмінно”, університет – з відзнакою. Закінчує ще один університет – імені І.І. Мечникова (юридичний факультет) і теж з відмінними результатами.
На посаді голови РДА теж вдалось зробити чимало вагомих справ. Скажу лише про те, що за останній рік газифіковано біля 800 житлових будинків, комп’ютеризовано 10 шкіл, перевиконано програму “Зерно Ширяївщини-2005”, промисловими підприємствами району вироблено продукції у 2,6 раза більше, ніж у 2004 році. Та, як вважає сама Людмила Іванівна, головним її досягненням в цей період є стабільний розвиток району. І добивається вона цього по-своєму, чисто по-жіночому. До кожного ставиться з розумінням. Їй байдуже до якої політичної партії належить той чи інший керівник, для неї головне, щоб він був висококласним професіоналом. Вона ж намагається всім допомогти і консолідувати на вирішення актуальних для району проблем.
Коли б і якою втомленою вона не повернулась додому, зразу ж телефонує дітям. Сини їй розповідають про свої справи, радяться, цікавляться її ділами. До речі, старший Ігор вже закінчує Одеський університет імені І.І. Мечникова, молодший – Денис останній рік навчається у Ришельєвському ліцеї. Отже в цьому році в сім’ї Жаданових буде три випускники. А сьомого лютого в родині була ще одна знаменна подія. Та через свої службові турботи Людмила Іванівна мало про неї не забула, та чоловік не дав.
– В той день в мене було дуже багато справ в Одесі, – згадує вона. – Коли з усім справилась і сіла в машину, щоб їхати додому, чоловік і каже: “Ти хоч пам’ятаєш, який сьогодні день?” То був день нашого срібного весілля. Він привітав мене і подарував ось цей браслет. Втому, як рукою зняло і на душі стало дуже легко.
Та воно й зрозуміло, бо в ту мить вона була не посадовцем, а коханою жінкою, яка впродовж 25 років ділила з цим чоловіком радість і смуток, достаток і скруту, а ще подарувала йому двох чудових синів.
На день Святого Валентина, знаючи, що Людмила Іванівна солодкоїжка, чоловік подарував їй величезну шоколадку.
Слухаючи про це, я зрозуміла, що все це і є штрихами отого одного поняття “тил”.
У вільний час (хоч його майже немає) любить читати, захоплюється поезією, чимало віршів знає напам’ять. В моді дотримується класично-ділового стилю. Та під строгим костюмом б’ється ніжне жіноче серце, яке прагне зробити все для того, щоб влада, принаймні в районі, була з “людяним обличчям”. А ще вона хоче, щоб в кожному домі був достаток, панували мир, любов, щоб кожне вікно випромінювало світло добра, як в одній з її улюблених поезій:
Вот опять окно,
Где опять не спят.
Может, пьют вино,
Может, так сидят.
Или просто рук
Не разнимут двое.
В каждом доме, друг,
Есть окно такое.
