У Болграді я два-три роки тому писала про місцеву споживчу кооперацію. І ось нещодавно на власні очі змогла переконатися, що минулий час кооператори району не згаяли марно. Готель, який тоді тільки почали були реконструювати, перетворився на цілком гідний заклад. Розбудовується місцевий ринок. Невпізнанно покращало й саме приміщення «контори», правління райспоживспілки: свіжопофарбовані стіни, лагідні до погляду і руки поруччя сходів, нові меблі та килимові покриви (як з'ясувалося, на створення всієї цієї краси йшли сім місяців і «енна» сума грошей) ...Додайте до цього тепло від газового котла, деякий затишок, створений вже руками працівниць, безліч зелені й ... стане зрозуміло – просто приємно приходити й працювати в таких умовах. Хоча, як жартує голова Болградської РСС Іван Гаврилович Димчев – для нього це тепер іще привід бути вимогливим до працівників. «Я вам умови створив? Тож тепер працюйте як слід!» Втім, працювати в Болграді вміли завжди. Тому центр уваги цієї статті хотілося б перенести з офісного приміщення на тутешній ринок. Саме тут нещодавно відкрився новий м'ясний корпус.
Освятив обидва будинки місцевий священик отець Василій. Доки він готувався до служби, я встигла перекинутися кількома словами з однією з продавщиць – Надією Іванівною Недялковою.
– Я все життя пропрацювала продавцем. Дуже подобається цей корпус. Краса тут велика. Раніше тут було темно, незатишно. А тепер – зовсім інші умови. І нам приємно йти в таку чистоту, і покупцям приємно буде зайти. У мене тут на прилавку – 36 сортів продукції, може буде й до сорока. Отже вибір великий.
Як з'ясувалося, стіни старого, побудованого ще 1954-го року корпусу зачистили «до цеглини». Потім обновили. Нове обладнання купувалося вже коштом самих продавців (зрештою, збереження продукції – для них теж пряма вигода). Раніше продавців було 18, тепер їх стане на декілька чоловік більше, – знову ж, – нові робочі місця.
– Поміняли все аж до дверей та вікон, зробили приміщення у сучасному стилі, – розповідав Іван Гаврилович Димчев. – Устаткування (вітрини, холодильники) купували в Одесі (ця фірма закуповує їх просто з Харкова), а ваги закуповували в Києві. Усе це робилося для того, щоб не «накручувати» на посередниках.
– Іване Гавриловичу, наскільки я розумію, ті об'єкти, які ми сьогодні бачили, – це не просто «точкові» заходи, а частина якоїсь загальнішої програми?
– 2006-го року ми запланували реконструювати другу чергу корпусу (це молоко, бринза й сири заводського виготовлення). Хочемо також побудувати шість кондитерських магазинів (на них вже готова документація). У самому Болграді хочемо ще зробити кафе на 20 посадкових місць, а на території Кальчевського та Суворовського ССТ – теж будемо робити нові магазини-маркети. То ж ми приділяємо увагу не тільки самому Болграду, але й селам.
Під час подальшої бесіди я попросила Івана Гавриловича порадити мені у співрозмовники когось із нових працівників. Серед перспективної молоді РСС він назвав Валентину Звягінцеву, яка очолює Болградські громадські їдальні. Хоча цю молоду симпатичну жінку хочеться називати просто Валею. Вона розумна, працьо¬вита, скромна й небагатослівна:
– Прийшла працювати сюди у червні 2005 року. Перед тим закінчила Харківську Академію організації харчування за фахом інженер-технолог за технологією готування їжі, працювала у приватному бізнесі. Не впевнена була, що тут вийде. Але вирішила спробувати – і виходить. Спочатку було важко, а тепер команда гарна. Я вважаю, що кадри – це половина успіху. Про попередників погано говорити не хочу, сама хвалитися – теж. Скажу одне – працювати почали з прибутком.
Таким ось вийшло відвідування Болграда. До речі, немов дразнячи сусідів болградців – саратців, голова правління ОСС Іван Васильович Негода попросив мене поцікавитися, коли вони планують відкрити у себе подібний корпус. Зі слів голови Саратської РСС Василя Семеновича Атанасова, першочергове завдання у них інше – рибний корпус (його почнуть обладнувати, щойно тільки розпогодиться). А от м'ясо-молочний планують обновити восени цього року. Тож життя триває.
