Ледь не стало правилом, надто під час бурх¬ливих передвиборних перегонів, у вітчизняних високопосадовців та чиновників різного штибу займатися пошуком національної ідеї. Мовляв, усе у нас є – і теорія, і історія, і культура, і література, і наука, а от отієї жаданої, омріяної національної ідеї – немає.

Та є вона, є, шановні. Як писав Борис Олій¬ник:

– Не купуйте теми в магазинах!

Хіба не плекалася національна ідея ще великими київськими князями Володимиром і Ярославом; хіба не окреслювалась, як заклик до єднання, у безсмертнім "Слові о полку Ігоревім"; хіба не гартувалась, мов дамаська криця, у звитяжних походах і битвах запорозьких козаків; хіба не сягнула найвищих інтелектуальних висот у філософії Григорія Сковороди, творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, літераторів "розстріляного покоління", видатних майстрів сучасності – Олеся Гончара, Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника та багатьох інших представників літератури й інших видів мистецтва? А чи не здобутки наших славних співвітчизників, академіків Глушка, Глушкова, Корольова, Янгеля, Амосова та інших засвідчили найвищий потенціал нашої науково-технічної думки.

Усі ці, та багато інших складових і є потужним будівельним матеріалом того, що зветься національною ідеєю. З нього уже нашими попередниками і дім зведено, який слід впорядковувати та розбудовувати. І берегти, про що я неодноразово повторюю під час занять своїм курсантам. Так, як це роблять сьогодні прибалти, поляки, угорці, румуни, болгари. І знаєте, у переважній більшості випадків діти (а викладаю я у морехідному коледжі технічного флоту ОНМА) розуміють це. Головне – розмовляти з ними про такі поняття, як національна ідея і патріотизм, просто, виходячи з конкретних фактів та їх трактувань, а не нап’ялюючи на себе тогу великого вболівальника за долю держави. Своїми міркуваннями молоді люди геть перекреслюють теоретизування деяких скептиків про так звану моральну катастрофу, або духовне зубожіння нинішнього покоління, яке, мовляв, здебільшого сприймає спрощену нетівську інформацію, що не заторкує глибин ні душі, ні розуму. Так, сучасна молодь стала прагматичнішою. Вона зіставляє: як було колись, і як є сьогодні. І, вивчаючи "Сон" Шевченка, вони роблять проекції на день сьогоднішній, де знаходять "героїв", аналогічних тим, півторастолітньої давності, котрі "...отечество так люблять, так за ним бідкують, так із його сердешного, кров, як воду точать..."

Підтверджують ці слова майбутні моряки конкретними прикладами, котрі їм найбільше ятрять душу і серце. Треба бути глухим, сліпим і німим керівником разом, аби не побачити, як за якихось півтора – два роки щезло 320 суден Чорноморського пароплавства – найкрупнішого на той час світового морського перевізника. Що, для припинення найбільшої економічної та, зрештою й по¬літичної афери в незалежній Україні, забракло національної ідеї? Чи бракує її зараз, щоб розв’язати вузол проблем в Українському Придунав'ї, добудувавши, принаймні, найближчим часом глибоководний судновий хід Дунай – Чорне море?

Отже і стурбована молодь не відсутністю національної ідеї, а продажністю так званої "національної еліти", відсутністю у неї державного мислення. Сучасні лицеміри, прикриваючись, у більшості своїй, патріотичними фразами плекають передусім не національні інтереси, а як сказав Тарас, "...дідами крадене добро". І не лише плекають – примножують його, часто з великим успіхом. Тобто, одна з головних ідеологічних засад творчості Шевченка – національна ідея, або єдність нації в ім’я державності, буде реалізуватися лише тоді, коли в суспільстві превалюватимуть постулати чесності, справедливості, любові до ближнього, до зневаженої та скривдженої особистості. Отож, панове, не шукаймо істину у пальці...