27 березня – Міжнародний день театру ТЕАТР – ЦЕ СВЯТО, СВЯТО – ЦЕ ТЕАТР

Двадцять сьомого березня – не просто професійне свято майстрів сцени та тих, хто працює за лаштунками. Це свято мільйонів глядачів, усіх, хто любить театр, вболіває за нього й живе. А що ж таке по суті театр? Насамперед, це теж свято. Театр – ніщо, якщо в ньому немає радості, немає видовища, якщо немає Театру. П'єса може бути веселою або сумною, але вона мусить бути святковою. Вона має підносити душу, запалювати її, терзати, захоплювати, – щоб глядач міг сказати, що він «своє одержав». Театр – це сильна позитивна емоція. Якщо він такий, не має значення, трагічна п'єса чи смішна, реалістична або умовна, Ібсен її написав чи Ростан, плаче глядач або регоче – була б тільки п'єса, було б свято...

Напередодні Міжнародного дня театру захотілося запитати в самих акторів: що для них театр, як він змінює людину, чому «ідуть» до цієї професії, знаючи про її труднощі, чи поясненно це? На запитання відповідають актори та інші працівники Одеського театру юного глядача.

Володимир Гордієнко, актор:

– Є життя громадське, є життя особисте, а театр – це те життя, яке тримає тебе на ногах. Театр – це та ланка життя, яку не можна висмикнути, це як ланцюжок, – якщо він рветься, то й у тебе щось валиться всередині.

Валентина Губська, заслужена артистка України:

– Театр – це мій спосіб життя. А головне – це ролі, кожна з яких відкладає свій відбиток у моєму житті. Ролі, ролі й ще раз ролі – ось що важливо для актора, а не звання!

Ігор Тільтіков, актор:

– Мені нічого не потрібно, крім театру, я й нічим іншим займатися не вмію й не хочу.

Алла Люшина, акторка:

– Я дуже рада, що працюю в дитячому театрі, бо публіка тут особлива. І неважливо, кого ти граєш: принцесу, лисицю, відьму чи кішку. Діти завжди реагують на твою гру. Їхній подив, сміх, лемент, навіть мовчання заряджають тебе. Це неможливо передати словами... І не вірте тому, хто вам пояснюватиме, чому він пішов працювати до театру, попри малу зарплату. Це непоясненно!

Євгенія Сєвиріна, акторка:

– Для мене театр – це свято, до якого готуєшся все життя. І саме він приносить оплески, шанувальників, радість, задоволення й нові емоції. Це свято душі. Він починається всередині й ви¬хлюпується назовні з кожною виставою. Театр – це неминуча потреба, і в жодному разі не матеріальні блага.

Сергій Демченко, актор:

– Це сенс життя. Не було б театру, не було б інтересу займатися чимось іншим.

Сергій Фролов, актор:

– Це окрема спільнота людей, які займаються мистецтвом і створюють щось надзвичайно гарне. Я дуже ціную саме свій театр – ТЮГ. Людина змінюється, потрапляючи в цю атмосферу. Ставиться до навколишнього світу простіше, не хвалиться своїм статусом, не випинає себе – великого й талановитого. Так роблять тільки дурні люди. Справжній актор шукає в собі мінуси, намагається відкоригувати щось у своїй роботі.

Віктор Борисенко, режисер, заступник директора:

– Театр – це все моє життя. Я люблю грати в театр удома, з друзями. Без цього ніяк. Потрапляєш до театру, й гра сама переходить у життя, у хорошому змісті цього слова.

Тетяна Главацька, старший педагог театру:

– Для мене театр – це мрія. Я щаслива, що працюю тут. Я обожнюю акторів, які віддані театру, мистецтву загалом, дуже вдячна їм за їхню працю. Коли виходиш перед виставою на сцену, моментально перестаєш відчувати слабкість, біль. Це все зникає. Публіка лікує тебе. Я уявляю, як видужують актори від спілкування із глядачем. Щастя їм і успіху!

Валерій Левченко, директор ТЮГу:

– Мабуть, я більше виступаю як творча особа, бо тривалий час обіймав посаду режисера, тому театр для мене – вистави – успішні, барвисті, посмішки глядачів, відкрита атмосфера, чи то ТЮГ, МХАТ, чи театр ляльок. І треба віддати належне нашому театру за талант акторів, їхній творчий дух і позитивні амбіції. Щороку на святкуванні Міжнародного дня театру ТЮГ завжди вирізнявся найвдалішими виступами. Але професія акторів – нелегка. І як говорив колись актор МХАТу Тарханов: «Актори мають бути трішечки дурниками». І це правильно, бо люди мистецтва відрізняються від інших. Вони відчувають це життя інакше, щось пропускають через себе емоційно, що не дано іншим.

P.S. Автор висловлює подяку акторам ТЮГу за їхню роботу, інтерв'ю й бажає подальших творчих успіхів і нових ролей.

Ірина МАРИНОВА

АКТОРКА НА ІМ’Я ЛАРИСА

Є три тлумачення походження імені Лариса. Перше – від назви давньогрецького міста Ларисса, друге – від давньогрецького слова «ларос», що означає «приємна, солодка». І, нарешті, третє – від латинського слова «лярус», що означає «чайка». Стосовно заслуженої артистки України Лариси Коршунової третє тлумачення її ім’я стало воістину символічним...

У жовтні минулого року на сцені Одеського російського театру відбулася прем'єра вистави «Чайка». Це був ризикований крок – до цього легендарну й дуже складну п'єсу Антона Чехова в Одесі не ставили жодного разу. Але не ризикує лише той, хто нічого не робить. В даному разі ризик театру виявився виправданим: то була вистава. Ця, здавалася б, за сьогоднішньою мірою зовсім не «касова» п'єса збирає повні зали й викликає жвавий інтерес у глядачів різних поколінь. Одна з головних причин цього – яскраві й несподівані акторські роботи. І серед них – роль Аркадіної у виконанні Лариси Коршунової.

Є ролі, заради яких люди йдуть в акторську професію. Поганий той солдат, який не мріє стати генералом, поганий той актор, який не мріє зіграти Гамлета, Сірано де Бержерака або короля Ліра. В ієрархії «найзаповітніших» жіночих акторських мріянь роль Аркадіної в «Чайці» – на одному з перших місць. Але тут криється й дуже велика небезпека – бо самого «бажання» зіграти таку роль замало. Тут потрібна справжня майстерність, справжній досвід, справжня внутрішня снага; інакше кажучи, крім відчуття «хочу», треба відчуття «можу». Гадаю, що Лариса Коршунова ХОТІЛА зіграти цю роль. Переконана, що вона ЗМОГЛА зіграти її.

Аркадіна у виконанні Лариси – це солова партія в міцному акторському ансамблі вистави. З першої миті своєї появи на сцені й до закриття завіси у фіналі акторка, як мовиться, «тримає залу». Вона користується широким арсеналом професійних прийомів, і кожен із цих прийомів відточений до блиску. Коршунова зробила Аркадіну гарною, аристократичною, пристрасною, талановитою, люблячою, страждаючою – і водночас порочною, егоїстичною й навіть божевільною. Але найголовніше – вона зробила її дуже живою, природною, зрозумілою сьогод¬нішньому глядачеві. На сцені не персонаж – на сцені людина з пізнаваними людськими слабостями й вадами і, водночас, із безперечними людськими достоїнствами.

Випускниця славновідомої акторської школи – московського Держінституту театрального мистецтва, Лариса Коршунова від початку мала за плечима гарну професійну базу. Прийшовши на службу до Одеського російського театру, Лариса одразу зарекомендувала себе як профе¬сійна акторка, що має яскраву індивідуальність. Роботи в виставах «Я – женщина», «Три сестры», «Загнанная лошадь», «Любовь – это страшная сила», «Убийство – дело семейное», «Кин IV» і в низці інших міцно закріпили за Коршуновою статус однієї із провідних акторок театру.

Одна з досить важливих якостей, що досить цінуються в акторській професії, – вміння розуміти режисера й чітко виконувати поставлене ним завдання. Лариса Коршунова цією якістю наділена достатньою мірою. Їй довелося працювати з багатьма талановитими режисерами, такими, як Віктор Терентьєв, Костянтин Чернядєв, Юрій Кочевенко, Олександр Дзекун, Борис Мільграм, Едуард Митницький. Але гадаю, що не помилюся, якщо назву імена двох режисерів, які відіграли особливу роль у становленні творчої індивідуальності Лариси Коршунової. Імена цих режисерів – Борис Зайденберг і Алла Бабенко.

Актор і режисер Борис Ілліч Зайденберг увійшов в історію театральної Одеси як знакова особа ще за життя, а зараз, коли його вже немає з нами, його ім'я стало справжньою легендою нашого міста. Ларисі Коршуновій випало попрацювати в виставах Бориса Зайденберга «Звезды на утреннем небе» за О. Галіним й «Кошка на раскаленной крыше» за Т. Вільямсом. Ролі в цих виставах для Лариси стали етапними, залишивши особливо теплий слід у серці акторки.

І, безумовно, найважливішим етапом у творчій біографії героїні цього матеріалу стала її зустріч і співпраця з видатною українською режисеркою сучасності, народною артисткою України Аллою Григо¬рівною Бабенко. Це був той самий випадок, коли акторка зустріла СВОГО РЕЖИСЕРА. Їх перша спільна робота – вистава «Па-де-Труа» («Маленькая девочка») за Ніною Берберовою стала справжнім маленьким вибухом, який вразив театральну Одесу , – бо за рівнем майстерності, смаком і незвичайністю сценічної естетики аналогів цій виставі не було. Потім режисерсько-акторський тандем Бабенко – Коршунова подарував одеському глядачеві задоволення ще від двох робіт. Це були вистави «Мужчина» за Г. Запольською й «Мачеха» за О. де Бальзаком. У кожній із цих вистав роботи Лариси не були схожі одна на іншу, вона грала різних жінок із різними характерами. Але всі ці роботи поєднував майстерний почерк режисерки й видатний ступінь майстерності акторки.

Ця акторка має яскраву й ефектну зовнішність – не випадково в дитячій виставі з красномовною назвою «Проделки Феи Красоты» на роль цієї самої Феї було обрано саме Ларису Коршунову. Але Лариса ніколи не боїться бути на сцені негарною, якщо того потребує матеріал вистави. Тому в неї з однаковим успіхом виходять і ролі красунь-героїнь, і незвичайні характерні ролі. З останніх варто особливо виділити дві – трагічно-гротескова роль герцогині Йоркської, матері головного героя в шекспірівській трагедії «Ричард III», поставленій на одеській сцені народним артистом Росії Олександром Дзекуном, і роль ексцентричної бомжихи Варвари Волкової в сучасній комедії Олександра Галіна «Конкурс», поставленій в Одесі самим автором. Граючи головні ролі, Коршунова не цурається й невеличких робіт. Так, роль Лідії Іванівни в сценічній версії роману Л. Толстого «Анна Кареніна», здійсненій народним артистом України Едуардом Митницьким, попри невеличкий обсяг, стала абсолютно необ¬хідним акордом у загальній симфонії сце¬нічної дії.

І, нарешті, слід згадати таку особливість Лариси Коршунової, як почуття партнерства. Лариса вміє працювати поєднуючи й створюючи єдиний результат у дуетній виставі. Це можуть підтвердити її партнери за «виставами на двох» – заслужений артист України Борис Смирнов, з яким Лариса грає мелодраму «Пизанская башня» за п'єсою М. Пушкіної у постановці Бориса Мільграма, і народний артист України Андрій Гончар – партнер Лариси в нещодавній прем'єрі, комедії «Смешанные чувства» за п'єсою Р. Баера. У цій виставі, поставленій режисером московського «Ленкома» (і за сумісництвом – членом режисерської колегії Одеського російського театру) Олексієм Гірбою, Лариса Коршунова ще раз підтвердила свій рівень майстерності. Нова вистава вийшла через кілька місяців після вже згадуваної мною «Чайки», постійні глядачі театру ще не встигли оговтатися від враження, справленого яскравою роботою Лариси в ролі Аркадіної, а роль Христини Мільман уже продемонструвала їм досі невідомі грані таланта акторки. По суті, це перша роль Лариси в новій віковій категорії: у житті акторка молодша за свою героїню, а її сексапильна зовнішність робить її ще молодшою. (До речі, тому в «Чайці» репліка-самооцінка акторки Аркадіної: «Хоч сімнадцятирічну дівчинку грай» звучить у вустах Лариси Коршунової абсолютно органічно – і глядачі абсолютно з цим згодні). Але в новій виставі Лариса сміливо виходить на нову вікову орбіту й переконливо грає в партнерстві з Андрієм Гончаром цікаву ліричну історію «з життя пожилих». Однак усі чоловіки в залі можуть засвідчити: хоча акторка й грає роль бабусі, але ця її героїня – з розряду «бабуся на ім’я «хочу»!», – вона дивно жіночна й приваблива!

Ось така вона – акторка на ім’я Лариса, заслужена артистка України Лариса Коршунова. Напередодні Міжнародного дня театру хочеться побажати їй нових яскравих ролей, здоров'я, успіху й добробуту в усіх сферах життя й творчості! Впевнений, що до цих побажань охоче приєднаються всі шанувальники таланту цієї акторки.

Юрій ВОЛЧАНСЬКИЙ