2000 року Володимир Петрович Володівщук очолив СТОВ “Батьківщина”, що в Ширяївському районі. А перед тим він після закінчення Одеського сільськогосподарського інституту працював тут десять років головним зоотехніком, потім – трохи в управлінні сільського господарства.
За кілька років новий директор вивів це сільгосптовариство між найкращих у районі як за результатами роботи в рослинницькій, так і у тваринницькій галузях. Звичайно, добру славу “Батьківщині” створював не сам тільки Володимир Петрович. Працювала вся громада. Безсумнівно, декого здивувало, що прийнявши господарство, директор залишив на посадах майже всіх керівників підрозділів. Поставали питання, що це – недбайливе ставлення до добору кадрів? Брак резерву фахівців? Легковажна довірливість?
Ні. Це віра в людей. В їхні потенційні можливості, які завжди розкриваються у сприятливих умовах.
Коли йдеться про Володівщука – директора, люди кажуть, що він сповна володіє мистецтвом керівництва.
Звідки ж воно у людини, яку ніхто спе¬ціально не навчав тому, як стати справжнім керівником. Ті, кого він змінив, зірок з неба не хапали. Та може, їхні помилки стали для нього доброю школою? А може таємниця криється у природному таланті та відданості справі? Якщо ж вести мову про те, які взірці він брав до уваги, то В.П. Володівщук хотів і хоче бути схожим на досвідченого та мудрого хлібороба, директора ПСП “Маяк” Миколу Йосиповича Захар’єва.
– Раніше не знав, з чого й починати робочий день, – згадує один із керівників середньої ланки. – Вказівки змінювали одна одну. Замість порад – рознос. Твоєї думки ніхто не питав. Все одно, чи вона в тебе є, чи немає. А зараз зовсім інше. Перш ніж дати наказ, директор порадиться. Іноді дивуються, як встигає він проникнути в дрібниці. Що й казати, в таких обставинах і працювати приємно. І думати почали більше, й ініціатива підтримується.
– Ох, і поважає він тих, хто працює, – це вже говорить механізатор Федір Сагайдак. – І все про людей думає, про справи. Не знати, коли й відпочиває. З простими трудівниками душевний, простий. І порадить, і поговорить, й допоможе.
Різна вона, ця допомога. Одним треба небагато – корми для домашньої живності чи цегли для ремонту хати. А як допомогти людині знайти себе?
Прийшов до господарства на одну з керівних посад виробничого підрозділу спеціаліст. Молодий, запальний. Взявся за справу гаряче. І раптом прибігає до ка¬бінету директора, кидає кашкет на стілець.
– Що хочте робіть, а цих двох (називає прізвища) заберіть від мене.
– Сідай, поговоримо. Тільки пробач, я з кількома паперами розберусь. Сів. Володимир Петрович читає документи, а сам скоса поглядає на прибульця. Здається, заспокоївся.
– Так в чому справа? Що ви не по¬ділили?
– Вони не виконують моїх наказів. Кажуть, що я – не командир, а вони – не солдати.
– Може, й справді не слід так суворо, як говориться, по-армійському? Не всім це подобається. Зваж. Та й до порад людських дослухайся. Людина – не гілка: враз не перегнеш.
Здається Володимиру Петровичу, що тепер переборює себе керівник, який до нього звертався. В добрий час. Отже, правильний підхід знайшов до нього.
Право на такі поради дає не тільки посада, а й власний досвід. Стільки корисного, цінного надбав, радячись із головним інженером М.І. Матющенком, головним агрономом В.І. Порубайміхом, головним бухгалтером Л.В. Татарчук, завідувачами ферм Л.П. Гуменюком, В.Ф. Антонюком, завідувачем току С.В.Бондаренком. Що б робив він без них? А з ними – все може.
Про їх спільну працю красномовно свідчать результати. Так, торік було зібрано 2968 тонн зернових, врожайність з кожного гектара становила 28,8 центнера, по 18 центнерів з гектара зібрано соняшнику та по 42 центнери (в зерні) кукурудзи. Тваринники теж добре потрудилися, виробивши 4007 тонн молока, що перевершило удій попереднього року. Цифри. Цифри. Хоча вони непогані, та самі собою сухі. За ними стоять люди, яких директор знає всіх поіменно. За період роботи у товаристві не проминув жодної хати. У кожній був бажаним гостем. Його золоте правило: жити спільним життям із тими, з ким працюєш, бо ж не ти сам, а люди – головна сила підприєм¬ства.
СТОВ “Батьківщина” орендує у ширяївців землю. 2005 року кожен власник паю отримав по 500 кілограмів пшениці, 200 – ячменю, 10 – цукру, 10 – олії. Всім виорано городи і завезено січку.
…Польовим шляхом котився легковичок. У ньому з самого ранку В.П. Воло¬дівщук об’їжджав поля, оглядав озимі. Він сказав мені, що їхній стан дуже турбує, адже з осені були зовсім слабенькими. Побував на свино– та молочнотоварній фермах. Після цього – до контори.
– Зупини, – звертається раптом до водія. Відкриваючи дверцята, гукає:
– Дядьку Василь, сідайте. Нам по дорозі. Під’їдете.
– Спасибі, синку, – говорить семидесятип’ятирічний дідусь, колишній механізатор, мостячися на задньому сидінні. А потім начебто до себе:
– Хороший чоловік наш директор. Можете мені повірити. Я на своєму віку зустрічав ой-ой-ой скільки людей. Справжня він людина.
Такі ж слова говорили про Володимира Петровича й трактористи, й доярки. А найпереконливіше промовляють за нього його діла, саме його життя.
