В Тирасполі, в Будинку Республіки, відбувся Надзвичайний з’їзд українців Придністровської Молдавської Республіки, гостями якого стала група одеських журналістів на чолі з головою Одеської обласної організації Національної Спілки журналістів Юрієм Работіним. Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента з цього з’їзду.
Уже на пропускному пункті поблизу Кучургана, на нейтральній смузі, дорогу нашому мікроавтобусові перекривають зі сто мітингувальників, які тримають у руках транспаранти й вигукують антиблокадні гасла. Незважаючи на ранню пору, натовп, що складався з самих лише чоловіків, уже поводився досить збуджено. Виходжу, запевняю, що ми, одеські журналісти, саме для того і їдемо до Тирасполя, аби правдиво розповісти потім читачам про ситуацію, що склалася; і під приводом того, що хочу сфотографувати гурт із плакатами, відводжу більшу частину мітингувальників на пішохідну частину мосту, звільняючи дорогу для нашого “бусика”.
Організатором з’їзду стала найвпливовіша в цій невизнаній республіці українська організація – Спілка українців Придністров’я ім. О. Бута, яка налічує майже 25 тисяч членів і філії якої діють в усіх районах краю. В Кам’янці така філія називається товариством ім. Шевченка, в Слободзеї – ім. Б. Хмельницького, в Григоріополі – “Проліском”, а в Тирасполі – “Червоною Калиною”... Всього ж у Придністров’ї проживає понад 200 тисяч українців, 67 тисяч з яких є громадянами України. Українці є найчисельнішою етнічною групою з п’ятисоттисячного населення краю, де росіян нараховується близько 170 тисяч, а далі за чисельністю йдуть молдавани, гагаузи, болгари...
І можна зрозуміти тих делегатів з’їзду (всього у ньому взяло участь майже 600 делегатів), які нагадували і присутнім, й урядам Придністров’я, Молдови та України, що вони, придністровські українці, не є діаспорою. Вони з діда-прадіда живуть на своїй, українській, землі, значна частина якої належить до історичного регіону Поділля, однієї з колисок українського народу. Створення в 1924 році з ініціативи Г. Котовського та його спільників так званої Молдавської автономної республіки у складі України зі столицею в Балті (в якій на момент проголошення її столицею новоспеченої “Молдавії” офіційно, за переписом, зареєстровано аж... 13 молдаван) було політичною авантюрою, яка, з одного боку, дозволяла кільком бессарабцям-революціонерам посісти високі урядові посади, а Москві розв’язувала руки для нападу на історичну Молдавію, яка перебувала у ті часи у складі Румунії. Згодом столицю перенесли до Тирасполя, а після приєднання Молдови до Радянського Союзу, більшу частину так званої Молдавської автономії розформували і передали Одеській області. Але значну частину, сучасне Придністров’я, Москва уже так і не повернула Україні, а передала Молдавській РСР. Як бачимо, наслідки цієї авантюри болісно проявляються ще й зараз.
Напередодні з’їзду Держдума Росії виступила з заявою “Про порушення Україною домовленостей щодо придністровського врегулювання та встановлення цілковитої економічної блокади ПМР”. Звичайно ж, стенання Держдуми стосовно “цілковитої економічної блокади” – це пропагандистська неправда. Одначе реально певні і то досить суттєві елементи блокади все ж таки проявлялися, оскільки рішення України ввести нові митні правила наштовхнулися на рішуче небажання керівництва іти на подібну співпрацю з Молдовою. Отож і в доповіді голови Спілки українців Василя Проценка, й у виступах більшості делегатів, у розмові з заступником голови Спілки Леонідом Ткачуком, що є мером Бендер, та багатьма іншими українцями, які стали впливовими діячами ПМР, випливало, що всі вони – все населення республіки вражене й обурене діями українського уряду, вважаючи, що в такий спосіб Україна “заганяє Придністров’я під юрисдикцію Молдови”, – у той час, як на референдумі придністровці вже визначилися: вони будують незалежну державу.
“В очах і свідомості придністровського народу, – мовиться в резолюції з’їзду, – Україна завжди була не просто дружньою державою. Вона була його матір’ю, захисницею, помічницею, порадницею. У 1992 році Україна була першою країною, що підставила родинне плече, надала притулок і допомогу придністровським біженцям. Весь придністровський народ з тривогою і жалем сприйняв той факт, що уряд України дав хід рішенню щодо зміни митного режиму. Боляче усвідомлювати, що до становища, яке є для нас блокадним, причетна й Україна – наша Батьківщина, держава, з якою ми поєднані історичним корінням. Нові митні правила завдали величезних збитків суб’єктам промисловості ПМР. Втрати Прідністров’я на сьогодні настільки значні, що стали поштовхом до подорожчання ввезеної продукції, припинення грошових виплат учителям, лікарям, пенсіонерам, іншим соціально незахищеним верствам населення”. До цього слід додати, що з’їзд повністю підтримав дії уряду ПМР та Антиблокадної координаційної ради і звернувся до Президента України В. Ющенка, Прем’єр-міністра Ю. Єханурова та голови Верховної Ради В. Литвина з закликом зняти блокаду та визнати ПМР “суб’єктом міжнародного права”, тобто, по суті, визнати її незалежною державою.
Вразили виступи на з’їзді Надзвичайного і повноважного посла України в Республіці Молдова Дмитра Чалого. Двічі, на початку і наприкінці з’їзду, він піднімався на трибуну і двічі демонстрував свою непідготовленість до конкретного, аргументованого аналізу ситуації, яка реально склалася на пропускних пунктах, та викладу позиції свого уряду. Замість конструктивного викладу політики своєї держави він виправдовувався, доводячи, що даремно українці Придністров’я недооцінюють його особистий внесок у справу врегулювання конфлікту.
Слабкість його позиції підсилювалася ще й тим, що напередодні з’їзду президент ПМР Ігор Смирнов заявив, цитую: “Сегодня (опубліковано 10 березня в газеті “Приднестровье” – Б.С.) в два часа дня у меня состоялся разговор с Виктором Андреевичем Ющенко по его инициативе. Из разговора я сделал вывод о недостаточном информировании Президента Украины его подчиненными о том, что на самом деле происходит. Я разъяснил, что Меморандум 1997 года является основополагающим документом, который дает право Приднестровью самостоятельно вести внешнеэкономиче¬скую деятельность... и все вопросы перемещения грузов должны решаться совместно с таможней Приднестровья”.
Ось так: виходить, що Президента України просто невірно інформували його чиновники, а посол виявився не готовим до конструктивного діалогу з наелектризованим залом з’їзду. Водночас жоден із депутатів Верховної Ради України, жоден представник уряду, жоден із відомих діячів України на з’їзд не прибув, хоча запрошення були направлені. Щоправда, з Києва надійшли вітальні листи. Але зрозуміло, що в той час, коли 200 тисяч українців зневірюються у своїй історичній батьківщині, у дружності ставлення до них України, – дії уряду та наших політиків мають бути виваженішими, політично та пропагандистським мудрішими і професійнішими. Принаймні треба вміти пояснити і прояснити свою позицію. Особливо, якщо зважити, що 16 березня, теж напередодні з’їзду українців Придністров’я, під час двосторонньої зустрічі з питань придністровського врегулювання міністр реінтеграції Молдови Василь Шова уже в категоричній формі заявив, що “повернення до митних процедур, які діяли до 3 березня, не буде”. А спеціальний представник України на цих переговорах Дмитро Ткач, зі свого боку, пояснив, що Україна взяла на себе обов’язки і зобов’язання перед Європейським співтовариством, які не дають можливості відступати від цього порядку. Тобто жодна із трьох сторін відступати не бажає. І що далі?
