Не забути мені першу зустріч з Голицею на початку 2004 року. Час наближався до полудня. Хто бував у селах, знає, що у цей час біля контори шукати нема чого: фахівці перебувають на виробничих ділянках, голова помчав з паперами до райцентру. У Голиці ж, куди ми приїхали в розпал робочого дня (поки доберешся по розбитій дорозі!) біля контори СВК юрмилися чоловіки – усі, як один, руки в кишені.
– До нас судові виконавці приїхали, – сказала голова з червоними від сліз чи безсоння очима.
У кабінеті керівника стояла мінусова температура, не було світла, і навіть не працював телефон – усе відключено, за борги.
Судові виконавці робили свою справу – описували майно, щоб продати його і повернути кредиторам гроші. На той час у підприємства було 226 (!) кредиторів, а боргів – на кілька мільйонів гривень.
– Ми сподівалися, що борги якимось чином спишуть. Списувала ж нам раніше держава, – не хитруючи, прокоментувала економіст сільгоспкооперативу…
До контори вбіг молодий фермер: "Позичив грошей, хочу комбайн викупити. Треба ж, щоб у селі залишилася хоч якась техніка. Інакше, чим же ми в Голиці будемо землю обробляти?
* * *
Пам’ятаючи про те, відкіля гниє риба, депутатський корпус Голиці вийшов з ініціативою проявити недовіру сільському голові і призначити дострокові вибори. Але хто б міг подумати, що занепадаюче село очолить молода жінка, вчителька – Тетяна Георгіївна Беліогло. Що вона – на вигляд тендітна, тоненька – переломить ситуацію силою свого характеру.
– Тетяно Георгіївно, як Ви зважилися, як наважилися балотуватися в Голиці сільським головою? Базове сільгосппідприємство цілком збанкрутувало, людям працювати ніде, поля заросли не тільки бур'яном – чагарником. Дитячий садок закрито, родини кидають будинки, виїздять…
– "Революція" у Голиці повинна була відбутися. Люди повинні були, побачивши наслідки такого "господарювання", зробити висновки. У мене були і є друзі, які підтримали на той час. Коли я сказала про свій намір балотуватися, моя найкраща подруга і колега Жанна Дмитрівна Андреєва трохи злякалася, а потім поміркувала і сказала: "У принципі це нормальне рішення". Тоді здавалося, що ми багато чого зможемо зробити. Чому я говорю "ми"? Якщо люди не хочуть змін, то одна людина навряд чи щось може змінити.
* * *
Вибори. Той день, точніше, той пізній вечір Тетяна Георгіївна запам'ятала на все життя. Комісія розкрила урни і розкладала бюлетені по стопках. Кандидати стояли збоку, очікуючи вердикту виборців. Перша стопка росла на очах, але чия ж вона? Нарешті голова комісії оголосила спостерігачам: "Ми розклали бюлетені за абеткою і зараз почнемо підрахунок". За абеткою? Першою за абеткою була Беліогло Тетяна Георгіївна. Важко описати ті почуття, які нахлинули на вчительку. Це була і окрилююча радість, і відповідальність, що давить на плечі.
– Депутати – опора у всіх справах, – розповідає Тетяна Георгіївна. Торік ми провели кампанію і зібрали гроші на ремонт дороги від траси Болград – Одеса до села. Депутати це зробили, не я. Ходили по своїх дільницях, говорили з людьми, переконували. На ремонт дороги зібрали 3,6 тисячі гривень, сільрада додала ще, і в цілому на 10 тисяч нам вдалося зробити ремонт. 760 гривень залишилося на вуличне освітлення.
Можливо, названі суми комусь здадуться незначними, але варто пам'ятати про те, що Голиця – село невелике. За статистикою тут живуть 1150 мешканців, однак 40% будинків давно стоять пусткою – люди подалися шукати щастя в інших краях.
– На останній сесії депутати вирішили: треба довести до кінця і питання освітлення села. Ми вже купили два двотарифні лічильники, цього року будемо закладати в бюджеті кошти, щоб здійснити заплановане.
– Тетяно Георгіївно, Ви починали працювати головою, коли базове сільгосп¬підприємство фактично перестало існувати. Отже, у роботі не було на кого спиратися.
– На той час тільки починало вставати на ноги ТОВ "Карамарин". У Голиці не було ані техніки, ані насіння – нічого. Земля вимагала величезних вкладень. Інвестором підприємства виступив Болградський винзавод. Чого тільки коштували роботи щодо очищення саду і вино¬градників від дикоростучого чагарника – ціле літо приводили багаторічні в порядок. Сьогодні поля засіяні озимими, виконуються всі агротехнічні заходи, працівники одержують гідну зарплату. Незважаючи на великі витрати коштів і сил, базове сільгосппідприємство завжди підставляє плече сільраді. Ми часто зустрічаємося з директором підприємства Дем'яном Івановичем Недялковим, обговорюємо питання розвитку Голиці.
* * *
Закінчувався 2005 рік. Тетяну Георгіївну за¬просили до дитячого садка, на ялинку. Діти водили хороводи, декламували вірші. А більшості дорослих, зокрема і сільському голові, не вірилося, що все це відбувається насправді.
Багато років у Голиці садок не працював. Навесні 2005 року відбулися батьківські збори, на якому було порушено питання про відкриття дошкільної установи. Тетяна Георгіївна сказала просто: сільрада зможе вишукати на ремонт тільки 3 тисячі гривень. Садок вдасться відкрити тільки в тому разі, якщо допоможуть батьки – і коштами, і трудовою участю. Батьки прийняли умову. Узяли занедбане приміщення біля школи. На зруйнованих фермах, від яких залишилися руїни, зібрали залишки цегли, шматки металевої сітки і труб – усе згодилося. Батьки і майбутні працівники дитсадка мурували печі, стіни, штукатурили, білили, фарбували. І ось він, результат – щасливі обличчя дітей, до яких прийшов Дід Мороз з подарунками!
Торік сільській раді вдалося вдихнути життя й у сільський Будинок культури. Півтора року будинок був відключений від електроенергії за борги.
– Спасибі райдержадміністрації, райфінуправління пішло нам назустріч, виділивши 5,5 тисячі на погашення боргу, – говорить сільський голова. – 31 грудня наші жителі пішли на концерт у Будинок культури. Звичайно, самодіяльних колективів у нас поки що немає. Хочеться, щоб з'явився якийсь ансамбль. Коли починаєш з людьми про це говорити, дивляться на тебе як на інопланетянина. Жителі нашого села відвикли від такого виду відпочинку, спілкування.
Тим часом культурне життя поєднує людей, і в цьому деякі жителі Голиці вже мали можливість переконатися. Торік до села приїхали іноземні гості – народний колектив з Болгарії. Ой, як не хотілося осоромитися!
– Зібралися всі як один – і депутати, і керівники господарств, і фермери, і приватні підприємці, – говорить сільський голова, – Зробили все, щоб гостей зустріти гідно. І був концерт. Потім показували гостям шкільний музей, спілкувалися.
Торік жителі Голиці зробили ще одну велику справу – відремонтували церкву. Теж постаралися усією громадою: по дворах збирали гроші, ТОВ "Карамарин" допомогло матеріалами і робітниками.
* * *
Під час передвиборної кампанії Тетяна Георгіївна зустрічалася з односільчанами, розповідала про свої плани, як раптом спливла тема, нею упущена. На полі жінки поділилися з вчителькою своїм горем – чоловіки спиваються. У деяких дворах нелегально торгують самогоном, відпускають спиртне в будь-який час доби, причому в борг. Деякі чоловіки випивають стільки, що всю зарплатню цілком віддають торговцям. Жінки плакали, утираючи сльози кінчиками косинок…
З односільчанами, які займаються протизаконною торгівлею спиртним, Тетяна Геор¬гіївна почала чесну і відкриту боротьбу. У письмовому вигляді попередила про порушення законодавства, вказавши, які міри покарання може бути застосовано. Потім запросила господарів "точок" на виконком. Дали термін, щоб ті згорнули свою діяльність. І тільки після цього залучили до наведення правопорядку податкову міліцію. Дві "точки" закрито. Інші причаїлися. З Тетяною Георгіївною, виявляється, номер не пройде!
* * *
Ми довго розмовляли з педагогом. Про проблеми, яких залишилося в Голиці чимало, про плани. Сільський голова розповідала про своїх друзів і родину, які завжди підтримують. Про тих людей, що допомагають – це працівники апарату райради Олександр Сергійович Милков, Марія Олександрівна Гайдаржди та інші фахівці. Часто доводиться звертатися по пораду до Івана Антоновича Насипаного, у недалекому минулому голови райдержадміністрації. Сільський голова говорила про те, що поступово в Голиці починають відкриватися підприємства, стають на ноги фермери. І жодного разу – ані словом, ані жестом – Тетяна Георгіївна не поскаржилася. Ні на долю, ні на умови роботи, ні на обмежені фінансові можливості сільської ради. Я запитала – чому?
– Знаєте, коли мені було 12 років, померла мама. Ми залишилися втрьох: батько, мій молодший брат і я. Якийсь час мені довелося виконувати роль господині дому, яка цілком відповідає за благополуччя членів своєї родини. Я до цієї ролі звикла. І з дитинства усвідомила: скаржитися на долю – найбезглуздіше заняття.
У Тарутинському районі є невелике село – Ламбрівка. Один примірник "Одеських вістей" сьогодні напевно потрапить до рук пенсіонера, колишнього вчителя фізкультури Георгія Георгійовича Стоянова, батька Тетяни Георгіївни. І, користуючись нагодою, хочеться написати: Георгію Георгійовичу, Ви – щасливий батько, Ви вправі на увесь світ пишатися своєю дочкою!
P.S. Ця публікація була написана до виборів. 27 березня ми сподівались привітати Тетяну Георгіївну з перемогою на виборах. Але... вона зняла свою кандидатуру. Тому що чекає другу дитину.
