Коли бачу, як бабуся волоче в’язанку хмизу, або дідусь тягне візка з городу, згадую слова з поезії Валерія Виходцева:
«Живуть старенні баба й дід. Вони стомились довголіттям...»
Вісімдесят три роки живе на світі Марія Олексіївна Півторак з Концеби. Чого тільки не переробили за цей вік її руки?! Шила і пряла, рядна ткала і печі мурувала. Все трудове життя була нормовичкою. І в літню спеку, і в осінню негоду працювала на буряках. Її покоління ногами місили глину і будували в СОЗі корівники. Таким же способом споруджувала з чоловіком і власне житло.
– Метка й проворна була наша Марійка в молодості, – кажуть однолітки.
– А тепер вже не можу без палиці й хату перейти, – скаржиться Марія Олексіївна, – руками ще щось би робила, а ноги не носять.
І вона робить. Влітку вийде на палицях на город, сяде на стільчик і поле грядку. А взимку, щоб не сидіти без діла кукурудзу теребить (на знімку).
– Лише за грудень три мішки натеребила! – з гордістю каже жінка.
Дійсно важко пересуваються “ стомлені довго¬літтям” ноги, не завжди слухаються вузлуваті руки. Проте вони не визнають такого слова, як “спочинок”.
– Я не можу без роботи, – говорить 73-річна Марія Іванівна Квасюк з Саврані. Хоч вона живе біля дітей, та ніколи не сидить без діла. Поки син з невісткою на роботі, то й грядку споле, й кабанцям та курочкам їсти дасть (на знімку). А як з’являються маленькі курчатка, то доглядає їх, як немовлят. Знає, коли і якого бур’янцю їм дати, аби не хворіли та добре росли.
Завжди знаходить собі справу й інша мешканка Саврані Надія Іванівна Томаш¬пільська.
Вона народила і виростила четверо дітей. Тепер має онуків і правнука. Та всі вони далеко. Тож самій доводиться вести господарство. І хоч діти кличуть матір до себе, не погоджується.
– Хочу бути сама собі господинею, – говорить жінка.
І господарює. Сама й город обробляє, й дрова рубає. Ще кілька років тому й корову тримала, якій самотужки сіно косила й хлів лагодила. Тепер вже несила. Але курочки та індики ще не виводяться з цього двору.
2006 рік для жителя Полянецького Федота Петровича Гончарука – особливий. Йому виповниться СТО років. Проте він себе на “заслужений відпочинок” ще не відправляє. Він і досі рубає дрова, носить воду, порається по господарству. В народі кажуть: “Життя прожити, не поле перейти”. І це сповна пізнав Федот Петрович. Чого тільки не довелось пережити цьому чоловікові: і в аварії побував, і вогонь пройшов (під час війни горів у вантажній машині). І голод, і холод був на його життєвому шляху, але він жив з любов’ю, не втрачаючи оптимізму і не цураючись будь-якої роботи. Тож і в свої СТО він залишився жвавим працелюбом.
Українське село старіє. І більшість його мешканців можуть по-праву сказати, що “вони стомились довголіттям”, але ніхто з них не сидить без діла. Вони, як ті бджілки клопочуться своїми повсякденними турботами. І це їм додає сил і віку.
