Коли майже 14 років тому п’ятеро дипломованих спеціалістів районного управління сільського господарства вирішили стати фермерами, багато хто дивувався. “Обміняти стабільну зарплату на ризикований прибуток від землі – то треба мати сміливість”, – твердили знаючі люди.
Але вчорашніх кабінетних працівників це не лякало. У них були життєвий досвід за плечима, знання та бажання застосувати все це на практиці. А ще вони мали бажання довести всім, і собі в тому числі, що, працюючи на землі, можна досягти достатку і успіху.
Перший рік фермерування вони суміщали зі службою в районній установі. А наступного, коли вийшов закон, що забороняв таке сумісництво, фермери-початківці (два інженери і три агрономи) легенько розпрощалися зі своїми кабінетами і насидженими місцями. Вибір було зроблено на користь землі, на користь нового способу господарювання, котрий щойно зародився на тлі суцільного колгоспно-радгоспного сільського господарства.
Їм було виділено єдиний польовий масив неподалік від дороги, щосполучає Любашівку і Антонівку. Кожному вчорашньому службовцю припало 13 га ріллі плюс по 2 га пасовищ. Друзі оформили п’ять державних актів на право довічного користування землею, утворили п’ять фермерських господарств і почали працювати. А оскільки об’єднувала їх одна мрія, оскільки будь-яка проблема вирішувалась разом, то кінцевим результатом всіх паперових утрясінь стало створення асоціації фермерських господарств “Фатум”.
Ось прізвища п’яти відчайдухів: М.П. Рубля, Г.Ф. Могилко, В.Г. Бучацький, В.А. Жуліцький та В.О. Бровченко (сьогодні він покійний, але справу його продовжує син).
Чотирнадцять років “вільного плавання” – досить солідний стаж для фермера.
– Якого досвіду набрали за цей час, які висновки зробили наші “управлінці” із пройденого етапу? – запитала я фермерів. –
– У 1992 році наша матеріально-технічна база була на нулі, – розповідає Михайло Павлович Рубля (ф/г “Росток”). – Жодного складу асоціація не мала, тому одразу з поля зібране зерно везли на елеватор, а техніку могли тільки наймати. Незважаючи на це, все одно нам дещо таки вдалось. За результатами першого року “Фатум” придбав нового МТЗ-80, грунтообробну техніку, сівалки. Пізніше з’явилась і своя база: ми викупили прорабську дільницю Ананьївського БМУ.
За словами мого співрозмовника, всі п’ятеро працювали в єдину копилку, тому незабаром справи в асоціації різко пішли вгору. Розширився тракторний парк, з’явились комбайни. Та не буває добра без пощербини. У який саме момент між однодумцями пробігла “чорна кішка” сьогодні сказати важко, однак у 2000 році “Фатуму” не стало.
– Не стало офіційного об’єд¬нання, – поправляє мене Василь Григорович Бучацький (ф/г “Васильок”), – а неофіційне залишилось. Тобто нікуди не поділись взаємодопомога, проста товариська підтримка, спільне рішення назрілих проблем. Таких, наприклад, як транспортування добрив, закупівля пального тощо. На землі поодинці не виживеш – це однозначно. Тим більше у тих умовах, у яких нині опинились сільські товаровиробники.
– Пшениця минулого року скуповувалась за “півдарма”, – вважає Григорій Федорович Могилко (ф/г “Еллада”), – а запчастини коштували, немов золоті. Ось нинішнього року ремонт коробки передач до трактора Т-150 обійшовся мені у 5 тисяч гривень. Хіба це нормально? Звичайна дискова борона “затягує” аж 12 тисяч гривень. Але всі рекорди б’є, звичайно ж, пальне. Ось нещодавно розраховував технологічні карти вирощування сільгоспкультур на поточний рік, і вийшло, що 48 відсотків усіх затрат забирає пальне.
Тому сьогодні, як і раніше, всі п’ять фермерів тримаються разом. Найтісніший союз існує між Г.Ф. Могилком та В.А. Жуліцьким (ф/г “Гілея”). Плече друга допомагає у важку хвилину краще, ніж сто порад науковців. Ці два фермери планують навіть спільний зерновий комбайн придбати. Якщо, тьху-тьху, знову не підскочать ціни. А найміцніше ріднять чоловіків жнива. Може, саме через це й обжинки 2005 року вони святкували за одним столом. Хоча всі фермери – люд не ледачий, та з кожним роком господарювати їм все важче. Кожен із названих самостійних виробників уміє орати і сіяти, ремонтувати найскладнішу техніку і встановлювати норму висіву, складати звіти і вираховувати економічну ефективність. Кожен добився розширення свого господарства, зокрема й коштом оренди земельних паїв іванівців. Найбільшу площу обробляє ф/г “Еллада” – 110 гектарів. Урожаї, котрі вирощують фермери, завжди вищі від середньорайонних. Незважаючи на це, вільних коштів на розвиток, тобто на придбання техніки, нових технологій, нашкребти їм майже не вдається.
– Яким я бачу майбутнє нашого сільського господарства? – перепитує мене Михайло Рубля. – Повірте мені, але я сьогодні – за колгоспи. Бо та стара система праці була найпродуктивнішою і найпрогресивнішою. Хай там що мені кажуть. З легкою душею пішов би зараз у колгосп.
– А я вважаю, що і крупні колективні, і дрібні приватні агроформування мають право на життя, – висловлює свою думку Григорій Могилко. – Сільське господарство повинно бути багатоукладним, щоб кожен трудівник мав право вибору: де йому працювати, як і з ким. Так організоване сільське виробництво у всій Європі. Це стає нормою і у нас. Головне, щоб держава підтримувала свого товаровиробника, – так, як це робиться у всьому світі. Поки що ж ми кинуті на самовиживання.
– Ну а те, що за будь-яких умов фермерам потрібно об’єднуватись, – підсумував Василь Бучацький, – ні в кого з нас не викликає сумніву. І саме за такими добровільними спілками, чи то асоціація, чи кооператив, – наше майбутнє.
На цьому ми й поставили крапку у нашій розмові. Очевидно, з оцінками й висновками моїх співрозмовників згодиться більшість фермерів. А ось якими будуть їхні подальші дії, час покаже.
