ВІЛЬНОДУМСТВО
Це витяг з «Автобіографічної замітки» М.П. Драгоманова, видатного українського вченого, письменника, педагога, фольклориста, громадського і політичного діяча пошевченківської доби.
Михайло Петрович Драгоманов, 165-річний ювілей якого відзначатимемо у вересні, походить з роду козацької старшини. Батько – Петро Якимович, дворянин з незначними статками, мав вищу освіту, займався етнографією та дописував до російських журналів. Серед сусідів-землевласників зажив слави вільнодумця. Дядько – Яків Петрович – за участь у декабристському русі побував на засланні в Сибіру. Двоюрідний племінник, коли вже підріс, цим дуже пишався.
Допитливий хлопчик спочатку досить успіш¬но опановує курс повітового училища у рідному Гадячі, затим навчається у Полтавській гімназії. У 1859 році, при закінченні гімназії, у юнака стався конфлікт з наглядачем гімназичного пансіону. Наглядачеві не сподобалося вільнодумство рукописного журналу, редактором якого був Михайло Драгоманов. Врятував хлопця попечитель Київського навчального округу М.І. Пирогов, котрий запропонував раді гімназії замінити виключення простим звільненням з правом вступу до вищого навчального закладу. Того ж року юнак з Полтави вступає на історико-філологічний факультет Київського університету.
ПРОСВІТНИЦТВО
На той час студентами ставали здебільшого вихідці з різночинних верств населення та дрібної української шляхти. Вони пам’ятали розповіді своїх дідів та батьків про давно минулу козаччину, воїнську звитягу предків. Михайло Драгоманов у своїх автобіографічних нотатках згадує, що після вступу до університету він бере участь у заснуванні українського гуртка. Цей гурток піклувався про розвиток української мови та літератури. Прагнення гуртківців сягали навіть питань самостійності української нації. Та в деталях, як згадує М. Драгоманов, політичні та соціальні прагнення молоді дуже різнилися і не відзначалися чіткістю. Були, звичайно, серед молоді і мрії про відновлення на Україні чогось на зразок давньої козацької республіки, наміри щодо повстання селян на зразок гайдамаччини. Але більшість не була такою радикальною. Талановитих людей більше цікавили майбутні посади, чиновницькі мундири, а побічно – етнографія, народна творчість, педагогіка.
Далі у своїх нотатках М. Драгоманов щиро зізнається: «… я багато в чому поділяв прагнення та ідеї українських націоналістів, але багато в чому вони мені здавалися реакційними». У знесках до читачів (нотатки він писав у Женеві 1883 року) вигнанець доповнює своє висловлювання: «Значно більше я знаходив виховного щодо політики в «Колоколе», «Современнике», аніж в «Основі» (перший україн¬ський журнал, що виходив у Санкт-Петербурзі. Головну роль у цьому виданні відігравав Пантелеймон Куліш. – В.Т.).
1863 рік. Після закінчення університету здібного юнака залишають на кафедрі загальної історії. Попереду стелився шлях наукової діяльності. Викладачі відзначали самобутність праць молодого вченого. Вони були присвячені історії Римської держави… Про українську державність у Київському університеті тоді не писали…
...29-річний Михайло Драгоманов – приват-доцент Київського університету. Яка ж то радість для родини, для коханої, для друзів і побратимів. Наукове відрядження за кордон. Воно тривало три роки... Київський науковець відвідав найзначніші економічні та наукові центри Австро-Угорщини, Німеччини, Італії. Двічі побував у Галичині. І скрізь – знайомства. Драгоманов пильно вдивлявся у європейське життя, аналізував. Спілкування не ускладнювалося мовними бар’єрами. Юнак з Києва добре володів кількома європейськими мовами. Либонь спрацьовували гени. Якийсь предок був серед козаків перекладачем-драгоманом.
Повернення. Молодий вчений пірнає у вир громадсько-політичного життя Києва, фактично очолює радикальне крило патріотичного об’єд¬нання «Громада». Його захоплює журналістика. Близько зійшовся з науковцями, що сповідують демократичні погляди, спілкується з народником Андрієм Желябовим.
Молодому приват-доценту жилося скрутно. Помер батько. Потрібно було утримувати молодших брата і сестру. А тут ще раннє одруження, бо в нареченої померла мати. Та все ж не опускав рук… Уперто долав чорну смугу життя.
Вивчення народної творчості, а особливо пісень про політичні події на теренах України, примусило Михайла Драгоманова пережити усім серцем усі відтінки так званого українського питання і в Росії, і в Австро-Угорщині. Вченому здавалося, що українці, зокрема кияни, повинні зіграти особливу роль у цій справі, але для цього, він вважав, необхідна ґрунтовна політична освіта, треба запозичувати досвід революційних подій у Західній Європі, вивчати рідну історію , історію сусідніх народів, економічні науки.
За рік до того Михайло Драгоманов разом з професором університету Володимиром Антоновичем взявся за складання збірників по¬літичних пісень. Перші два томи побачили світ у 1874-1875 рр. Вони мали назву «Историче¬ские песни малорусского народа с примечаниями Вл. Антоновича и М. Драгоманова». До першого тому входили пісні часів княжих – X-XV століть, пісні часів козацьких – XV-XVI століть. До другого тому входили козацькі пісні XVII століття – часів Хмельниччини. Російська Академія наук оцінила цю працю Уваровською премією. На це видання схвально відгукнулися вітчизняні та західноєвропейські рецензенти. Відтоді Михайла Драгоманова визнано видатним ученим-фольклористом. Пізніше, уже в Женеві, він видав «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX століть».
Працюючи ще в студентські роки в недільних школах, а потім в університеті, беручи участь у громадсько-політичному житті за кордоном, Михайло Драгоманов записує таке спостереження, а за ним висновок, що випливав із такого спостереження:
«По-моему, наибольшая часть национальных отличий Украины от Московии объясняется тем, что Украина до XVIII века была более связана с Западной Европой в общественном и культурном прогрессе. Пребывание в Западной Европе окончательно убедило меня, что именно европеизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и является лучшей основой для украинских автономных устремлений…»
Тут слід би ще нагадати: наша Україна була роздерта, розділена кордонами. Політичні, релігійні, державницькі симпатії народу були дуже різноманітні. Оця строкатість не грала на користь національно-визвольному руху. І от молодий учений, міркуючи про строкатість уподобань, заявляє: «Тут поганий той українофіл, який не став радикалом (тобто соціалістом – В.Т.), і поганий той радикал, котрий не став українцем”.
1875 року київська влада висунула проти вченого звинувачення в українському сепаратизмі. М. Драгоманов змушений був залишити університет. Не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом у Наддніпрянщині, молодий вчений з болем у серці вирішує виїхати за кордон. До цього його спонукали усі обставини.
Чекаючи дозволу на виїзд, Михайло Драгоманов відвідав Одесу. У читача виникне запитання: що спонукало Михайла Петровича у скрутній час до таких відвідин?
Осередки патріотичної організації «Громада» діяли у багатьох містах України. Серед найактивніших були одесити. В роботі одеської «Громади» брали участь як «чисті» просвітяни, так і народники, соціалісти. З багатьма одеськими «громадівцями» Михайло Драгоманов перебував у дружніх взаєминах. Наприклад, з народником Андрієм Желябовим познайомився ще в Києві.
Зустріч Михайла Драгоманова з одеськими патріотами, яких не злякав Емський указ, що вийшов того ж таки 1876 року, про заборону друкувати будь-що українською мовою, відбулася на квартирі «громадівця» Михайла Петровича Боровського.
Численність організації «Громада» в Одесі засвідчує такий факт: на зустріч зібралося понад 100 осіб під керівництвом активістів Л. Смоленського, В. Мальованого, О. Андрі¬євського, С. Щербини, М. Ковалевського. Виникла думка видавати український позацензурний часопис за кордоном. Михайла Драгоманова гаряче підтримали В. Мальований та Є. Борисів. Для заснування журналу тут же, на зборах, почали збирати кошти.
Випереджаючи перебіг подій, зазначимо: коли часопис народився, і був у в женевському сповитку, одесити стали одними з перших його кореспондентів. Постійний зв'язок з редакцією видання і особисто з Михайлом Драгомановим підтримували В. Мальований, Є. Борисів, О. Андрієвський. У транспортуванні забороненої літератури, що її видавав М. Драгоманов, теж найактивнішими були агенти з Одеси – Іван Петрило та Микола Попов. Надходила література двома шляхами: через Молдавію та морем.
СОЦІАЛІСТ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ШКОЛИ
…Нарешті, дозвіл отримано. Михайло Драгоманов полишає рідну Наддніпрянщину і, як виявилося, назавжди. Деякий час він перебуває у закордонному на той час Львові, домовляється про подальшу співпрацю на журналістській ниві з молодими радикалами со¬ціалістичної орієнтації Михайлом Павликом та Іваном Франком. Згодом виїздить до Відня. У столиці Австро-Угорщини віддавна гніздився український осідок. В часи Драгоманова там функціонувало студентське товариство «Січ». Членами цього об’єднання були Іван Горбачевський, Мелітон Бучинський, Остап Терлецький, Володимир Навроцький – майбутні діячі українського Відродження. З багатьма «січовиками» Михайло Драгоманов пізніше листується і співпрацює.
Та у Відні соціаліст європейської школи, як Драгоманов назве себе пізніше, не прижився. На той час австрійський уряд став кон¬фіскувати українські брошури соціал-демократичного змісту, а тому Михайло Драгоманов вирішує перенести видання «Громади» до Женеви, куди переїздить восени 1876 року.
Оселившись у Женеві, вигнанець з України засновує Вільну українську друкарню, де видає збірники «Громада». Йому допомагають Федір Вовк, С.А. Подолинський. Невдовзі це видання за підтримки Михайла Павлика, С.А. Подолинського було перетворено на революційно-демократичний журнал під тією ж назвою (1881 – 1882 рр.). Тоді ж Михайло Драгоманов публікує твори Т. Шевченка, О. Герцена, Панаса Мирного.
М. Драгоманов мужньо виступив з протестом проти ганебного Емського указу 1876 року про заборону видання наукової та художньої літератури українською мовою. Його голос прозвучав на всю Європу. Апелюючи до прогресивних діячів Заходу, він написав брошуру французькою мовою під назвою «Українська література, заборонена російським урядом», надрукував її в Женеві і особисто, подолавши значні перешкоди, привіз її до Парижа на літературний конгрес. Тут він вручив брошуру президентові літературного конгресу Віктору Гюго, віце-президентові Івану Тургенєву і ще кільком учасникам конгресу. Згадана брошура – це своєрідний нарис історії України та історії української літератури від найдавніших часів до Шевченка і Костомарова. Дошевченківську літературу Драгоманов характеризував як передову, оригінальну, як таку, що не поступалася перед іншими слов’янськими літературами.
Значне місце в брошурі відведено аналізу, головним чином – соціологічній характеристиці творів Шевченка. Драгоманов заявляє, що «Шевченко «син народу в повному розумінні цього слова. Більше, ніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».
Драгоманов написав передмову до женевського видання «Кобзаря». Федору Кіндратовичу Вовку – відомому українському етнографу, фольклористу, який на той час теж мешкав в еміграції, спало на думку взяти для друкування в Женеві другий том празького видання Т.Г. Шевченка. Було дібрано 20 поетичних творів антимонархічного та антикріпосницького спрямування. Виникла думка видати збірку міні-форматом. Так було легше переправляти через кордон. І справді, ні митники, ні поліція не виявили жодного примірника. Книжечки легко ховалися у кишенях і передавалися з рук до рук…
М. Драгоманов дбав про переклади творів Шевченка на західноєвропейські мови, турбувався про вірне трактування світогляду поета. Про це, зокрема, свідчить його лист 1888 року до революціонера Сергія Степняка-Кравчинського, де йдеться про переклади «Катерини», «Наймички», «Марії»(Драгоманов вважав ці поеми трилогією) англійською мовою.
У 80-ті роки над Драгомановим нависла темна хмара прикрих неприємностей. Серед них особливо допікала матеріальна скрута. Київська «Громада» перестала надсилати йому гроші на видання позацензурних збірників і журналу «Громада». «Старогромадівці» звинувачували Драгоманова в тому, що він надто далеко вліво відходить від запланованої програми, захопився соціалізмом.
Клерикальні кола Галичини також оголосили Драгоманову бойкот, писали на нього доноси, часто обмежували його виступи в галицькій пресі. Внаслідок цього і занепала видавнича діяльність М. Драгоманова, видатного українського соціаліста.
У наступний період, працюючи професором Софійського університету, Михайло Драгоманов написав чимало полемічних статей. Виступи Драгоманова спрямовані на подальше викриття тих сил в Галичині та Наддніпрянщині, що гальмували розвиток суспільної думки, спотворено тлумачили творчу спадщину Т. Шевченка. Видатний вчений і політик полемізує з діячами київської «Громади», галицькими народовцями і москвофілами.
Оглядаючи історію Росії 50 – 80 рр. XIX століття, Драгоманов стверджує, що і в часи реформ 1859 – 1866 років, і в часи пізніші державна воля не настала в країні через те, що не були з’ясовані позиції передових людей, форми цієї волі. Тоді як поляки домагалися сепаратизму, московські та українські демократи боялися слова «конституція», бо це, мовляв «справа панська і буржуазна». Вчений неодноразово підкреслює, що зміни в людських громадах, а також, у державах, залежать найбільше від трансформації світогляду. Він певний, що коли тільки значна частина громадян у Росії хоча б так чітко поставить перед собою мету державної свободи, як до цього була поставлена мета розкріпачення селянства, то зміна державних порядків настане чи під тиском знизу, чи згори, чи після війни, чи під час бунтів, чи банкрутства.
Не заперечуючи прав кожного народу на політичну свободу, Михайло Драгоманов дотримувався думки, що український народ зможе вибороти політичну незалежність в єднанні з іншими пригнобленими народами у боротьбі проти самодержавства.
