Юрій Іванович загорнув у серветку шматочок відбивної:
– Треба ж чотирилапим гостинця принести. Живу сам. З кішками, собаками розмовляю.
– Юрію Івановичу, а Ви…
– Ми ж домовилися!..
– Вибач, Юро (навіть після "по маленькій за здоров'я" у кафешці, де ми зустрілися з ліквідатором, мені було незручно називати Цю Людину на "ти"), кажуть, є так званий афганський синдром. А чи є "чорнобильський синдром"?
– ???
– Ну, я не знаю, образа чи що. Ви ТАМ стояли. Не хочу гучних слів, але за людство стояли. За мене, за усіх нас. Багато ліквідаторів аварії на ЧАЕС втратили здоров'я, хтось і життя. А сьогодні… Сьогодні ми живемо в суспільстві, де кожен воює сам за себе.
– Мені інше бридко. Коли 26 квітня починають збирати повні зали, у перші ряди садити матерів, які втратили синів, штовхати промови і рвати струни на гітарах із приводу. Що "афганці", що "чорнобильці". Жінки – у сльози. Воно зрозуміло – матері своїх дітей втратили, їм треба плакати. А чоловіки чого свої страждання на сцену та іншим рани роз'ятрюють? Ну, був ти ліквідатором, але навіщо тепер про це гармошку рвати? Це не по- чоловічому, цього я не розумію.
Юрія Івановича Шестопалова, нині пенсіонера, в Рені знають – він багато років пропрацював старшим інспектором Держпожежнагляду, а, простіше кажучи, у "пожежці". Небагатослівний. І інших розуміє з півслова. Для цієї людини звання офіцера радянської, а потім україн¬ської армії – це не порожній звук. Це принципи, це бачення себе захисником суспільства, це наказ до дії.
Багато ренійців пам'ятають пожежу на нафтобазі, коли горіло 17 цистерн із бензином. Вогонь охопив весь склад. Горіла і земля під цистернами, адже на нафтобазі ґрунт буквально просочений пально-мастильними матеріалами.
Того дня у "пожежці" за головного залишався Юрій Шестопалов. За сигналом караули терміново виїхали на місце пригоди. До моменту прибуття всі працівники нафтобази настрахані розбіглися.
– Сімнадцять цистерн по 60 тонн! Це які гроші? Мільйони! А навколо – ще величезні місткості нафтобази. Звичайно, я розумів, що в будь- який момент може рвонути, і від нас залишаться тільки головешки… Я схопив рукав, пішла піна – і вперед. Напарник підхопив. За нами – інші пішли. А потім вже і караули нафтобази з'явилися. Я керував гасінням пожежі: ми локалізували вогонь і взяли ситуацію під контроль, потім прийшли на підмогу пожежний катер і пожежний потяг… Знаєш, пожежі я страшно люблю.
– ?!?
– Якщо без жертв, звичайно. Адреналін, чи що, організму потрібен?
– Юро, але ж нерідко і люди гинуть. Мені ваші дівчата, чергові по службі "01", розповідали: коли караул повертається з пожежі, де загинула людина, це за запахом чути.
– Цей запах жахливий. Його нічим не змити. Потім два тижні верне від смаженого м'яса. Най¬страшніше в пожежі, коли в погашеному будинку знаходиш обгорілу людину. Ще жахливіше, якщо це – дитина. Набачився я цього…
Коли Юрій Іванович Шестопалов одержав з військкомату повістку, жоден м’яз що називається, не здригнувся на обличчі. Треба – так треба. І в думках не було, що можна знайти причину і спробувати відмовитися від цього небезпечного для життя відрядження до Чорнобиля.
– Наш загін прибув на зміну пожежникам з Луганської області, – розповідає Юрій Іванович. – Запам'яталося: коли вийшли з "Ікаруса", відчули дивне повітря, немов тільки-но пройшла гроза. Насправді це "дихала" ЧАЕС – коли ми приїхали, реактор, який щойно вибухнув, ще не був закритий саркофагом, його тільки будували. Просто з дороги, не переодягшись, поїхали на станцію приймати вахту. Короткий інструктаж – і за роботу. Перед нами стояло завдання не допустити жодних загорянь. На ЧАЕС провадилися великі обсяги зварювальних, паяльних та інших ремонтних робіт. Всюди гуділи механізми. У мене, як старшого інспектора, був доступ на будь-яку ділянку станції – я відповідав за пожежну безпеку.
Наскільки небезпечно було перебувати на ЧАЕС ліквідатори розуміли здебільшого опосередковано. Після зміни їх по кілька разів змушували відмиватися в душі – доки не переставали "дзенькати". Щодня видавали зовсім новий одяг і нове взуття. У гуртожитку, де пожежники відсипалися після зміни, були наглухо задраєні вікна – сонечка не бачити, а по коридору постійно текла вода – щоб змивався ядерний пил, що витав всюди.
– Наша зміна пройшла відносно спокійно, без пригод, чого, власне, і домагалися, – говорить Шестопалов. – При нас на об'єктах було тільки три незначних загоряння, які швидко локалізували. Ми працювали на станції місяць і виїхали перед жовтневими святами, передавши вахту пожежникам зі Львова. Па¬м'ятаю повернення додому. Під Ізмаїлом нас зустріли хлопці з пожежного загону. Обіймали, як рідних. Вийшли на травичку, дістали домашнього вина…
Але робота на ліквідації аварії на ЧАЕС незабаром дала про себе знати. Офіцер, який ніколи не скаржився на здоров'я, що називається, чоловік в розквіті сил, відчув негаразди. Почав "скакати" тиск, став гіпертоніком. Зовсім не міг перебувати на сонці – йшли перед очима чорні кола. Про недуги Шестопалов нікому не розповідав, далі ніс свою службу. Своє "ліквідаторство" Юрій Іванович ніколи не афі¬шував, вважаючи, що нічого героїч¬ного в цьому немає – це була його робота.
Пройшли роки, настав час іти на пенсію.
– З вами, чорнобильцями, одні проблеми! – заповнюючи формуляри, вголос міркували в Одесі штабісти. – П'ять місяців на рік можете бути на лікарняному, відпустка вам покладена на півтора місяця. Та ще путівку до санаторію надай. По шість – вісім місяців на рік волините, за вас інші офіцери віддуваються.
Юрій Іванович слухав цей монолог, низько опустивши голову. А потім тихо сказав:
– Не знаю. Я п'ять років у відпустці не був.
Штабісти розкрили очі, ста¬-ли уважно дивитися "справу". Справді, Шестопалов не те що на лікарняний не ішов, свою законну відпустку не брав. Не виходило, багато було роботи, то одне, то друге.
– Мене багато хто запитує, яку "чорнобильцям" пенсію платять. За останній рік, спасибі, добре, підняли. Жити можна. Але до цього… Бувало, під час інфляції пенсія, якщо в перерахуванні на тверду валюту, складала 19 доларів. Пішов до райвідділу соцзабезпечення, а чиновники "дуже зайняті". Говорять: "Приходьте завтра". Я махнув рукою і більше не ходив.
