«Віщий голос. Вірші про Т.Г. Шевченка». Колективна збірка. Упорядкування та вступна стаття Петра Осадчука. Відповідальний за випуск Геннадій Щипківський. Одеса, 2006. Книжку видано з нагоди Міжнародного літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій» на Одещині.
Мистецьке та громадянське світобачення Тараса Шевченка, його розуміння глибинних розломів української національної історії й української народної долі, і його провідницька віра в майбутнє своєї землі, у велич українського духу й української державницької ідеї...
Великі митці тим і великі, що вони приходять до нас не лише зі своїми творами, але й заворожують своїми постатями. Возвеличивши у мудрому і правдивому мистецькому слові свій талант, вони наче могутнє світило, не лише освітлюють шлях до величі багатьом іншим митцям та громадським діячам, але й захоплюють у свою орбіту тисячі щирих шанувальників свого таланту, і, канонізовані ними, підносяться до культу національних вождів, пророків, носіїв вищих критеріїв народної моралі і патріотизму.
Саме в такому ореолі постає перед нами у всіх складнощах свого бунтарського духу, трагізмові свого буття й осяйності неперебутнього поетичного таланту Тарас Шевченко. Тож чи варто дивуватися, що ось уже кілька поколінь україн¬ських (і не лише українських) літераторів не тільки вивчають, досліджують, проймаються філософією його життєвих поглядів, його відчуттям природи рідної України та природи її національного характеру і національної психології, – але й наслідують Шевченкові, вчаться у Шевченка, надихаються його творами і його мистецькими знахідками; просто віддають йому шану, втілюючи її у власні поетичні витвори, та разом із Ліною Костенко запитуючи себе:
...А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас
не заслабі?
Чи не потонуть
в космосі, як в морі?
Чи сприймуть велич
нової краси?..
Тарас гранітний
дивиться суворо:
– А ви тренуйте
ваші голоси.
Не пустослів’ям, пишним
та барвистим,
не шепотом
оманливих надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом
в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив
її пан-бог,
ще не було епохи
для поетів,
але були поети –
для епох.
Так, справді, кожен твір, опублікований у цій, кишенькового формату, але великій та величній за духом, за моральним натхненням її авторів, книжечці, – це своєрідний діалог з Тарасом Шевченком, його і своєю власною епохою, діалог зі своїм народом і власним покликанням. Тому що кожен із поетів, що наважилися вплітати свої віршовані роздуми та опоетизовані болі у поетичний вінок пам’яті Великого Кобзаря, заклик його: “В Україну ідіть, діти, в нашу Україну...” зрозумів так, як і повинен розуміти й витлумачувати їх істинний поет: щоб бути українцем – мало жити в Україні та платонічно любити її, треба пізнавати її душу, її історію; треба пройматися синівською відповідальністю за все те, що на цій землі коїться, чи ще тільки може скоїтися.
“Іти в Україну”, за Шевченком, це означає щоденно, по-громадянськи працювати в ім’я її і во благо народне – кожен на своєму місці, на своїй посаді, при своєму ремеслі та на своїй ниві: бери свою цеглину, берися за свого плуга, неси свій громадський та громадянський хрест. Не треба зайвих слів, зроби щось, бодай щось... для того, щоб Україна стала такою, якою намріювали її і Шевченко, і тисячі звитяжних козацьких лицарів; якою вона снилася нашим предкам, які потом здобрювали і кров’ю поливали її.
“Наша Україна, – пише у післямові до цієї збірки “Шевченкове “слово нове” – новій Україні” Роман Лубківський, – за Шевченком, це батьківщина серця, вітчизна духу, країна лицарства, земля, де панують добро, злагода, висока мораль. Віртуальне, сказати б, утворення, засноване на історичних реаліях тих часів, коли Україна була княжою державою, а потім козацькою республікою, і доповнене уявленнями про досвід демократичних держав (“Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?..”), – Шевченкова візія української держави разом із тим натикається на численні больові пороги різних етапів українського державотворення, неподолання суперечностей, різні аномалії та деформації у моделюванні української ідеї, закладені і її ворогами, і недолугими доморощеними владоможцями”.
Саме відлуння цих історико-державницьких та філософсько-психологічних колізій українського не лише державо- але й народотворення; націє- і патріототворення, а точніше сказати, творення самих себе, як людей гордих, вольових, які знають свою мову і свою історію, своє призначення і свою мету, віднаходимо в поемі Івана Драча “Смерть Шевченка”, в якій образно, метафорично відтворено шлях формування українського народу, його самосвідомості, стрижнем яких стали заповіти Шевченка і його безсмертя:
Йшла вперше Україна
по дорозі
У глибину епох
і вічних зльотів –
Йшла за труною сина
і пророка.
За нею
по безсмертному шляху
Ошли хохли, русини,
малороси,
Щоб зватись українцями
віднині...
...А ще – у поезіях Андрія Малишка – “Через грізні твої заповіти”; Бориса Олійника, з його класично сакраментальним:
З народом загравать
не треба,
Він добре бачить
з-під брови:
І що ви корчите із себе,
І хто єсте насправді ви...
...Дмитра Павличка – “На відкритті пам’ятника Т.Г. Шевченка в селі Лозівцім; у творах одеських поетів Валентина Мороза та Володимира Гараніна; у поетичних зізнаннях азербайджанця Нарімана Гасанзаде, грузина Рауля Чілачави, білорусів Сергія Панізніка та Василя Зуйонка...
Проведення в Одеській області Міжнародного літературно-мистецького свята “В сім’ї вольній, новій” стало визначною подією в культурному житті й Одещини, і всієї України. І добре, що на згадку про всенародне вшанування Шевченка залишиться чудова пам’ятка міжнародної поетичної шевченкіани – дбайливо зібрана і видана збірка “Віщий голос”.
