Цього року хвилювання ані на день не залишали Наталю Миколаївну Станкову. Найбільше вона турбувалася за сина. Знає що в нього добре серце, його уважне ставлення до людей, вміння плідно працювати. Пішов стежкою матері – став учителем географії в далекому для неї Ананьївському районі.
Потім вдячні мешканці обрали його депутатом, заступником голови райради. Але терміни четвертого скликання закінчилися. Що показали нові вибори? Виборці знову висловили свою довіру до Олександра Зіновійовича, і в п'ятому скликанні він обраний заступником голови райради. І раптом – як грім серед ясного неба – звістки одна гірша за другу. У райраді сталося побоїще, і її син нібито підняв руку на жінку...
– Такого ніколи не може статися, – повторювала вона сама собі. – Мій Сашко нікого не може скривдити, тим більше, вдарити жінку... Але ж пишуть у газетах, передають по радіо, телебаченню.
Її сум'яттю не було краю. Важко таке пережити матері, та ще й на самоті, вдалині від дітей. Але її заспокоювали сусіди, старі колеги, відвідували колишні учні. Утішали, як могли...
Потім хмари розсіялися, і заяви про руко¬прикладство виявилися сущим наклепом. На захист Олександра Зіновійовича стали депутати райради, мешканці району. Про це вона теж читала в газетах...
…Ми зустрілися із нею зовсім з іншого приводу. Її учні, випускники далекого 1966 року, організували зустріч з нагоди ювілею. І головною людиною на цьому святі була вона, Наталя Миколаївна, їхній класний керівник і наставник на все життя. Вони говорили їй дуже багато теплих і приємних слів; обдарували на завершення свята квітами, галантно вели під руку й садовили до машини одного з її учнів. Така вона, плата, за ту вчительську працю, яку й сьогодні не до кінця оцінено!
Наталя Миколаївна весь вечір не зводила очей зі своїх колишніх учнів. Якими вони стали дорослими, а деякі, як і вона, навіть пенсіонерами! Але для неї усі залишилися дітьми, і весь вечір їх називала за старими прізвищами, зменшувальними іменами, й нинішні випускниці не без гордості зауважували, що вчителька так добре пам'ятає їхні дівочі прізвища, хоча вони, випускниці, давно носять інші, вже виростили дітей, а зараз няньчаться з онуками. Про це вони з особливою гордістю говорили у своїх коротких “звітах” перед своїми однокласниками.
Чимала заслуга класного керівника, інших викладачів і в тому, що багато хто з цих випускників пішли теж у педагоги. Серед них Ірина Терзі, Пелагія Іович, Марія Семенова, Тамара Ткачук, Олена Перендішлі та багато інших. А відомий у школі спортсмен і активіст Михайло Іванов став великим вченим і працює зараз у Болгарії.
Були в цьому класі два Івани. З першого класу до них ставилися по-особливому, називаючи на ім’я-по батькові. Іван Михайлович та Іван Іванович. Справа в тому, що в них було спільне прізвище – Богданов. Одного з них, Івана Михайловича, добре знають комунальники з Одеси. Він тривалі роки очолював об'єднання “Одесаводоканал”.
Особливо учасників зустрічі «вразив» улюбленець класу Льоня Кіскін. Багато хто не бачив його протягом сорока років. Він виїхав після закінчення рибного технікуму на Далеку Північ і тільки нещодавно влаштувався в Миколаєві, відкрив там своє підприємство й успішно займається бізнесом. Його імпозантна постать, солідність у всьому не йшли ані в яке порівняння з тим веселим баляндрасником, який все ж таки принципами ніколи не поступався, навіть перед шановними вчителями. У школі за це йому дорікали, а тепер видно, що саме вміння постояти за себе, не боятися труднощів зробили з учня-баляндрасника надійного директора підприєм¬ства й гарного сім'янина, який виховав двох синів.
Як не пишатися такими вихованцями! Бачу, як очі старої вчительки наповнюються непрошеними слізьми, але, переборюючи хвилювання, вона говорить спокійно й чітко, як говорила на уроках історії й суспільствознавства. І завмирають її учні, з жадібністю ловлять кожне її слово. Адже слова йдуть із самої глибини серця, щирі й чисті, змушуючи ще кожного знову задуматися над своєю долею.
Так, різні долі випали її 35 учням. Клас за тих часів був величезний, після злиття двох десятих. Але кожного вона пам'ятає відмінно й сьогодні. Не забували її й учні. У кожний приїзд намагалися відвідати, підтримати у важку хвилину. Так було й останнім часом.
Ці, вже побілені сивиною, вчорашні учні бачили, як переживає їхня старенька вчителька після ананьївських подій. Вони теж добре знають її Сашка й доньку, вона працює педагогом у Кіровоградській області. Тому вірили, тривожні звістки не мають під собою ніяких підстав. А якщо що – вони поруч. Були й будуть. Це відчуває серцем і класний керівник.
