23 червня Болградська районна газета «Дружба» відзначила 65-річчя з дня заснування. За ці роки в редакції, у журналістів було багато радісних, яскравих днів – коли вдавалося комусь підставити плече. Доводилося переживати й гіркі хвилини, коли мучили сумніви, мимовільні помилки, опускалися руки, душив розпач. І тут на допомогу приходили Люди-Маяки, за якими журналісти звіряють свій шлях.
ПОДАРУНОК НА ВЕСІЛЛЯ ВІД АЛЛИ КАРАЙВАНСЬКОЇ
Робочий день уже добігав кінця, коли на порозі редакції Болградської районної газети “Дружба” з’явилися молодий чоловік і дівчина. По їхніх очах Алла Карайванська відразу зрозуміла: у людей нещастя. Незнайомці з Кілії втомлено опустилися на стільці й почали розповідати журналістці свою історію.
Руслан був зовсім маленьким, коли батьки розлучилися. Хлопчик залишився з батьком у Кілії, а мати виїхала на батьківщину, до Бол¬града. Ще довго від неї приходили посилки для сина, але батько, у якого вже з’явилася нова дружина, все відправляв назад. У 14 років хлопчик випадково, від сторонніх людей, довідався про свою справжню маму. Проте батько навідріз відмовився говорити з хлопчиком на цю тему. Ставши дорослим, Руслан вирішив розшукати рідну матір. Ні в Кілії, ні в Болграді працівники міліції нічим не змогли допомогти. Зневірившись, зі своєю нареченою він приїхав до Болграда. Ходили по ринку зі старенькою фотографією, розпитуючи людей – чи не знайома кому ця жінка? Украй зневірені кілійці вирішили використати останній шанс – звернутися до газети.
Незабаром на сторінках “Дружби” з’явився нарис Алли Карайванської. Того ж дня в редакції пролунав дзвінок: “Я знаю цю жінку, це – моя сусідка!”.
…Через тиждень молодята з Кілії знову з’явилися в редакції – вони приїхали поділитися з журналістами своїм щастям. Вони показували весільні фотографії. Вони розповідали про зустріч із мамою, що була на весіллі. Причому не одна – з дочкою. Завдяки “Дружбі” Руслан знайшов не тільки матір, але й молодшу сестру.
– Звичайно, такі події в нашій роботі бувають не часто, – зізнається Алла Карайванська. – Журналістові доводиться зіштовхуватися і з негативними явищами, хворіти ними. Психологи радять: коли настає розпач, думки про те, що ти нічого не можеш зробити, треба згадати про людей успішних, якими ти захоплюєшся. Такою людиною для мене є директор дослідного господарства імені Суворова Анатолій Володимирович Білоус. На перший погляд здається, що в господарстві Білоуса все гладко й легко: сади цвітуть, виноградники плодоносять, люди одержують добру зарплату. Але якою працею! Але скільки років він до цього йшов! Якби кожен на своєму місці так працював, наше життя було б набагато кращим. Коли мені в житті буває нелегко, коли не знаю, що діяти, думаю: а що б на моєму місці вчинив Білоус?..
ТЕПЛИЙ НОВИЙ РІК ВОЛОДИМИРА СЄРОВА
Нарешті, відвідувачі – дві молоді жінки з маленькими дітьми на руках – “відпустили” Володимира Сєрова.
– Три місяці не можуть одержати допомогу за народженням дітей! – пояснив журналіст суть скарги. – Але ж законом передбачено виплату в десятиденний термін. Що ж, будемо розбиратися.
Впрягатися в проблеми незнайомих людей для Володимира Сєрова, як і його колег, – не вперше.
До редакції Болградської районної газети “Дружба” звернулася дочка ветерана Великої Вітчизняної війни Петра Терзі. Коли проводили газопровід, її батько-пенсіонер вносив посильну лепту – скільки міг. Однак сусіди вважали, що це недостатня сума, і виключили ветерана зі списку тих, хто буде підключений до центральної магістралі. Старому 78 років, у будинку живе сам, майже не ходить.
Володимир Сєров, не зволікаючи, пішов до міськради. Підняли документи, і з’ясувалося, що в даному разі можна не звертатися до квартального комітету, досить одержати “добро” у мерії. Не минуло й місяця, як у домі ветерана з’явився блакитний вогник. Це сталося перед самим Новим роком. Ветерано¬ві було тепло й приємно. А журналістові – приємно вдвічі.
У Володимира Сєрова – свій маяк у житті: кандидат історичних наук, нині пенсіонер, що мешкає в Одесі, Леонід Васи¬льович Суботін.
– Ця людина свого часу дуже багато зробила для нашого міста. 1962 року Суботін створив у Болграді музей. Організував археологічний гурток – школярі за ним юрбами бігали. Потім Леонід Васильович виїхав до Одеси. 1989 року мене “посватали” до музею – треба було його відроджувати. На допомогу прийшов мій Учитель. Мало того, що ми 3-4 рази на тижні зв’язувалися по телефону, Суботін приїздив до Болграда, привозив експонати з Одеського археологічного. Леонід Васильович і зараз надзвонює мені до редакції: “Володю, завітай, будь ласка, до музею, запитай, яка допомога їм потрібна?”. Людині 70 років, живе за 250 кілометрів від Болграда! Не для показухи, не для красного слівця він запитує: “Чим я можу допомогти?”.
АНАТОЛІЙ ЧЕБАНОВ: «ГАЗЕТА – ТІЛЬКИ ДЗЕРКАЛО»
Ну от, здається, затих черговий скандал. А скільки було галасу: “Наклеп! Подамо на газету до суду!”.
Почалося з того, що до редакції районної газети звернулися робітниці одного з місцевих підприємств: роботодавець не виплачує навіть мінімальної зарплати. Вислухавши людей, журналіст Анатолій Чебанов поспілкувався з адміністрацією підприємства, а потім звернувся по консультацію до інспектора з питань праці та заробітної плати. Незабаром у “Дружбі” з’явилася викривальна стаття: конкретні факти, конкретні прізвища. Як мовиться, за вушко, та на сонечко. Реакція на¬дійшла негайно: журналіста обіцяли затягати по судах, писали гнівні “спростування”. А потім... Потім підняли зарплату до належного рівня.
Так, над редакцією нерідко буває негода, грім і блискавка, тумани. І тим приємніше, коли розступаються хмари і з’являється сонце.
– Найдужче враження на мене справив отець Павло (Поліщук), що донедавна був благочинним Болградського округу, – розпо¬відає Анатолій Чебанов. – Буває, хочеш зробити публікацію на одну тему, а на сторінках газети з’являється щось зовсім інше. Чому? Люди, до яких ти звертаєшся по відповідну інформацію, або не хочуть її розголошувати, або не знають питання. І починають водити журналіста манівцями. І тим приємніше зустріти такого співрозмовника, що досконало, глибоко, ґрунтовно знає питання, які йому належить вирішувати. Саме цим мене вразив благочинний. До таких людей я б відніс і підприємця Валерія Ангелова. Уявляєте, продавши свої магазини, бізнесмен усі кошти вклав у розвиток телебачення в Болграді. Людина захоплена своєю ідеєю, знає, що робить, навіщо і для кого.
ЯКЩО НАПИСАЛА ОЛЬГА КОПТЯКОВА…
Ольга Коптякова часто буває в районній лікарні, там – осередок усіх людських страждань. У кімнаті тимчасового перебування дітей Ольга нерідко бачить нових мешканців. Коли на тебе дивляться оченятка малюка, якого покинула мати...
Якось у коридорі дитячої консультації Ольга побачила жінку, що вела за ручку маленьку принцесу. Журналістка задивилася: чепурне платтячко, веселі кучерики, усміхнені оченята.
– Здрастуйте, Олю! Не впізнаєте? Це ж Настуся. Та сама, про яку ви писали в газеті торік.
Журналістка вже не пам’ятала подробиць дитячої драми маленької Настусі та її шестирічного братика Євгенка, що залишилися круглими сиротами. Але чула, що після статті в “Дружбі” мешканка села Нові Трояни взяла під опіку, а потім усиновила цих дітей.
Це – талант написати так, щоб твої слова зачепили найкращі людські почуття та спонукали до дій. Ольга Коптякова багато пише про мешканців Болградського району зі складною долею – про тих, що пережили війну, табори. Цим людям потрібно небагато - знати: хтось пам’ятає про них – це дає нові сили жити. І така допомога журналіста, що не вимірюється в жодних одиницях, може бути, найзатребуваніша в наш жорстокий час.
– Я щиро захоплююся простими людьми, що вміють жертвувати собою для щастя інших, – говорить Ольга Коптякова. – У селі Нові Трояни живе родина Серт, восьмеро дітей. Вони вже виховували трьох, коли, будучи в лікарні, молодий чоловік і жінка побачили трьох покинутих дітей. Спочатку з жалю допомагали, чим могли, та так прикипіли, що вирішили забрати. У грудні минулого року в родині Серт з’явилося ще двоє близнюків. Дивишся – не відрізниш: де приймані, де рідні... Дуже сильне враження справила на мене Тетяна Георгіївна Беліогло, що в минулому скликанні працювала сільським головою в Голиці. Село занепадало на очах, і ось за роботу взялася тендітна молода вчителька. У селі відкривається садок, Будинок культури, музей, ремонтуються дороги, налагоджується виробництво…
Я багатьма людьми захоплююся. І тими п’ятьма бабусями, що, прочитавши в “Дружбі” статтю про молоду жінку, яка гине від лейкемії, зібрали по десятці та перерахували гроші на операцію. Знаєте, це були всі гроші – 50 гривень, – що надійшли на благодійний рахунок…
ТЕТЯНА ЖЕЛЯСКОВА ВИРІШУЄ
Була в редакції традиція – вітати депутатів із днем народження. Дійшла черга до Дмитра Олександровича Тащі. Але... Ось уже близько року молодий депутат був у слідчому ізоляторі, йому було висунуто звинувачення в розкраданнях в особливо великих розмірах. Пригоду з “прихватизацією” Болградського хлібокомбінату журналісти знали. Замішані в ній були “сильні світу цього”. І коли здійнявся скандал, як завжди знайшли “стрілочника”.
– Відомо, як у нас уміють клепати справи, – сказала на летючці редакторка Тетяна Петрівна Желяскова. – Провина депутата не доведена. Ми повинні привітати людину з днем народження, навіть якщо вона у в’язниці.
Коли через півтора року Д.О. Тащі відпустили на волю, бо слідству нічого було до нього висунути, він найперше прийшов до “Дружби”. Прийшов тільки по те, щоб побачити незнайомих людей, які насмілилися, ризикнули привітати його – опального, підозрюваного, від якого відвернулися багато друзів. “Коли подзвонили родичі і повідомили, що газета “Дружба” вітала мене з днем народження, це була найприємніша новина за два з половиною року, що я провів за ґратами, – сказав депутат. – Я зрозумів: отже, я не загублена для суспільства людина, отже, не можна занепадати духом, і треба боротися”.
І останній епізод з життя газети-ювілярки. Епізод, зовсім несподівана розв’язка якого ще попереду. Це буде нарис редактора про справжнього міського голову Володимира Качанова.
– Коли 2002 року Качанов уперше був обраний мером, я була категорично проти такого лідера, – зізнається Тетяна Петрівна. – Мені здавалося, що наш голова робить усе не так, і в усьому неправий. “Дружба” опублікувала багато викривальних статей, що просто морально нищили міського голову. І ось якось на якомусь заході, під час перерви, Володимир Харлам¬пійович сів поруч на лаву – інший би на його місці навіть вітатися з редактором не став! Сів і почав розповідати. Як рано, від страшної хвороби, у муках пішла з життя кохана дружина. Про те, як він залишився сам із двома маленькими дітьми на руках, як їх ростить. Розповідав про своє дитинство: як сам навчався, як влаштовував своє життя, у якому не було ні впливового тата, ні “волохатої руки”. Скільки було злетів і падінь. І я зрозуміла, що образ Качанова як неврівноваженого, без керма і вітрил людини, насправді помилковий, упереджений. Так, у нього вибуховий характер – не від солодкого, виявляється, життя. Ми стільки разів його критикували, але жодного разу не знайшли часу глибше вникнути в проблеми міста, вивчити документи, ми завжди йшли на повідку у стереотипів. Немає води – винен Качанов. Проблеми з опаленням – поганий мер. Не можна огульно критикувати – треба спочатку розібратися. Це була помилка. І ми її виправимо. Про долю Качанова я неодмінно напишу. Це потрібно, щоб люди про нього дізналися, зрозуміли його. І підтримали в роботі.
