“Втративши в 41-му зв’язок із рідними та близькими, у всесоюзному довідковому бюро в місті Бугуруслані письмово намагався знайти обір¬вані війною ниті. Але безуспішно. На¬дійшли відповіді: адресат не значиться.
Ні з ким не радячись, вирішив перший лист до Одеси послати, коли буде визволено Київ. Довгоочікуваний день настав 6 листопада 1943 року. Війська Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна звільнили столицю України.
Бажаючи поділитися наболілим із рідним домом, знаходячи вільну хвилину, продовжував “бомбити” Південну Пальміру фронтовими трикутниками.
Наближався новий, 1944 рік. У землянці при світлі карбідної лампи написав чергову звісточку і вручив її листоноші, що вирушав на збірний поштовий пункт 85-ї окремої морської бригади. Солдат, взявши в руки трикутник, з посмішкою зазначив: “Товаришу лейтенанте, Одеса ж зайнята”. Тоді я під словом “Одеса” в дужках додав: “Прошу дослати, коли буде визволена”.
10 квітня Одеса стала вільною, а наступного дня за адресою: Чижикова, 12, квартира 10 листоноша вручив мамі Ганні Казимирівні довгоочікувану звісточку, доставлену польовою поштою, датовану 21 грудня 1943 року. Вона зберегла її як реліквію.
Як розповіли на Головпоштамті, це був один із перших листів у визволеній Одесі. А далі мешканці най¬більшого на вулиці Чижикова будинку, вже звично з появою у дворі листоноші вигукували: “Нюро, одержи листа від сина!”. Вони знали, що я передавав поіменно вітання рідним і багатьом мешканцям. Останній лист із ВОВ я послав до Одеси, перебуваючи поблизу Норвегії”.
Це уривок зі спогадів активного учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні, кавалера багатьох орденів і медалей Євгена Олександровича Горелюка, опублікований у книжці “По путям-дорогам фронтовым”, що вийшла у світ цими днями в Одеському видавництві “Друкарський дім”. На її сторінках представлено читачам спогади, нариси, новели понад сімдесятьох авторів, що були опубліковані до святкування 60-річчя визволення Одеси, Одеської області, України від фашистських загарбників і 60-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. У них – свята правда про війну, про героїзм фронтовиків і самовіддану працю тих, хто кував Перемогу в тилу, про звірства фашистів, які вони чинили на окупованій території.
Книжка складається з двох розділів. У першому – “И настал день освобождения...” опубліковано матеріали про достовірні події, пов’язані з тим, як радянські війська виганяли ворога з території районів Одеської області. Першими вдихнули повітря довгоочікуваної волі жителі Савранського району, коли 27 березня 1944 року після майже трирічної окупації передові частини Радянської Армії і народних месників з партизанського загону “Буревісник” увірвалися в Саврань і останній фашист тікав із села Кайтанівка. А завершує цей розділ розповідь про визволення Болградського району, що завершилося 27 серп¬ня 1944 р. вигнанням окупантів із села Владичень. Воно ввійшло в історію, як населений пункт, із визволенням якого вся територія Одеської області була очищена від німецько-румунських загарбників.
Другий розділ називається “Память сердец”. Він носить сповідальний характер. Його зміст підтверджує справедливість слів головного редактора газети “Одеські вісті”, заслуженого журналіста України, члена Спілки письменників Болгарії Івана Георгі¬йовича Нєнова у його передмові до книги:
“Ви тримаєте в руках безцінну книжку, у якій ветерани Великої Вітчизняної, учасники численних боїв, з документальною точністю, пропустивши через серце, розповіли нам про ті страшні дні та ночі війни, з якої наш народ вийшов Переможцем.
Можливо, хтось із читачів заперечить мені: мовляв, скільки написано про війну, чи потрібна ще одна книжка? Щиро переконаний, що потрібна. По-перше, тому що її написали очевидці тієї страшної війни, мужні люди. По-друге, тема війни невичерпна. Скільки буде жити людство, стільки будуть розкриватися нові сторінки історії колишньої нашої з вами країни.
Книжка цікава ще й тим, що своїми спогадами діляться не тільки ветерани, але й діти війни, що жили у важкий післявоєнний час, прагнучи не підвести своїх батьків і дідів.
Не сумніваюся, що “По путям-дорогам фронтовым” відіграє свою неоціненну роль у вихованні молодого покоління. Адже сьогодення не може бути без минулого. А воно в нас, погодьтеся, важке, але героїчне.
Я вдячний усім співавторам документального збірника-книжки “По путям-дорогам фронтовым”, які напередодні 60-річчя Великої Перемоги чесно та щиро писали нам до газети те, що їх і сьогодні по ночах хвилює. Низький уклін вам!
Низький уклін і спонсорові цієї книги Володимиру Станіславовичу Філіпчуку – президентові благодійного фонду “Надія, Добро і Добробут”, Героєві України, шляхетній і добрій Людині, яка не залишилася байдужою до редакційної ідеї видати цю колективну працю”.
Висловив свою оцінку книжки після її прочитання в рукопису й Володимир Станіславович Філіпчук. Він пише:
“Коли мені запропонували озна¬йомитися з рукописом збірника, що представляється читачам, мимоволі припустив, що в ньому, як і в бага¬тьох книжках про війну, мова йде про великомасштабні операції, перелічуються найменування фронтів і номери армій, дивізій, полків, що може викликати інтерес у людей обізнаних, які вивчають історію боїв, а не в широкої читацької аудиторії й передусім у молоді. Але вже після прочитання перших сторінок переконався, що це книжка про ту повсякденну буденну воєнну пору, що не відображувалася у зведеннях Радінформбюро, фронтовими кореспондентами, у мемуарах воєначальників. Про це уперше ведуть розповідь ті, хто воював на передовій, ризикуючи життям своїм, захищав рідну землю, і ті, хто забезпечував надійний тил. Хвилюють душу і спогади тих, хто виявився беззахисним на окупованій фашистами території і зазнав на собі їхнього звірства. Ці спогади безцінні, бо вони воскрешають чесну правду про війну, без навмисного згущення фарб і прикрашання, передають від серця до серця естафету пам’яті поколінь.
Вони викликають роздуми й у дорослих, і в дітей про те, якою ж великою ціною дісталася нам перемога над лютим ворогом і як важливо сьогодні оберігати завойований радянським народом мир.
Особливу цінність складає розділ книжки, у якому, як я довідався, вперше так об’ємно представлена хроніка боїв за визволення всіх 26 районів Одеської області в передпереможному 1944 році. Обласна Рада миру, яку я маю честь очолювати, вважає, що цей історичний матеріал, заснований на конкретних фактах, послужить гарною підмогою для військово-патріотичного виховання населення й особливо молоді. Миротворці у своїй повсякденній діяльності домагаються, щоб люди завжди пам’ятали: наше мирне сьогодні здобуто в жорстокій боротьбі з гітлерівською коричневою чумою. І всім нам, що нині живуть під блакитним небом, заповідано полеглими на полі бою, загиблим у полоні та в концтаборах, не допустити відродження фашизму. До цього закликає кожним своїм рядком і книжка “По путям-дорогам фронтовым”, яку я з чистим серцем благословляю на шлях до читачів”.
Безперечно, дане, добре ілюстроване видання, що оповідає про раніше невідомі або маловідомі факти, що розкриває причини стійкості та мужності радянських людей у лихий час і прорахунків, що призводили до невиправданих втрат, стало вагомим доповненням до літопису Великої Вітчизняної війни, багато правдивих сторінок якої ще належить написати. Воно послужить гарною підмогою для військово-патріотичного виховання населення й особливо молоді.
