Не так вже й багато знайдеться в нашій країні, та й взагалі у світі, мерів – зважте, не видатних політиків, полководців чи митців, а звичайних службовців, до когорти яких належить будь-який мер, – яких би і через сто з лишком років після їх правління не просто пам’ятали в місті, але й вшановували, увічнювали їх імена й постаті, досліджували їх діяльність і брали за взірець для всіх наступних поколінь чиновників – як по-справжньому, щиро, працьовито і віддано треба служити своєму місту, його громаді, своєму народові. А саме такою визначною постаттю постає зараз у свідомості й істориків Одеси, і її жителів; у свідомості багатьох поколінь одеситів давній міський голова Григорій Григорович Маразлі (1831 – 1907), який, починаючи з осені 1877 року, впродовж майже 18 років очолював міську управу.

Осягаючи роки його правління, досить легко поставити під сумнів: а чи варто всі досягнення – все те, що було споруджено, відкрито, започатковано, насаджено та впорядковано, сприймати, як виняткову заслугу саме керівника міської управи? Адже зрозуміло, що в кожному з цих заходів задіяно було сотні людей, в тому числі архітекторів, інженерів, меценатів, не кажучи вже про рядових виконавців. Але, по-перше, інших критеріїв оцінки діяльності керівника міста, краю чи держави просто не існує, а по-друге, весь досвід людства підказує нам, що, зрештою, справді все залежить від керівника – його курсу, його дієвості, відданості своїй справі і, якщо хочете, порядності. І прикрий досвід правління багатьох інших одеських мерів, що пройшли перед містом вже навіть за пам’яті нинішнього старшого покоління міщан, – сумне і безлике тому підтвердження.

Що ж до Григорія Маразлі, то в плеяді міських голів це явище дійсно унікальне. Вже хоча б тому, що він не лише був генератором втілення в життя багатьох міських проектів, задумів і нагальних міських потреб, але й виявляв при цьому власну ініціативу, передбачливість та господарську мудрість, а поза це – значну кількість задумів благодійно спонсорував з власних коштів, причому досить солідними сумами. Тож його фінансова жертовність в ім’я міста і громади може слугувати ще одним прикладом для наслідування – тепер уже сучасним міським багатіям, які за одну ніч іноді дозволяють собі програти та прогуляти більше, ніж пересічний громадянин заробляє за половину свого життя. І для багатьох з яких – принаймні для значної частини з них – потреби міста, в якому вони живуть і яке вважають рідним, як і проблеми та трагедії нужденної частини жителів його, абсолютно нічого не варті.

А тим часом відомо, що міський голова Г. Маразлі не лише подбав про приміщення притулку для бідних поблизу одеської Чумки, але й допоміг міському бюджетові у цій справі, пожертвувавши 47 тисяч рублів, суму як на той час досить і досить поважну. Так само жертвував він і на спорудження прибудови до вже діючої на той час Стурдзівської богадільні, спонсорував будівництво приміщення, в якому розташувалися Міська бібліотека та Музей Товариства старожитностей. Із вдячністю сприймали його пожертви вихователі Маріїнського дитячого притулку і вчителі Школи садівництва на Малому Фонтані. Він подарував місту під Музей вишуканих мистецтв палац на вулиці Софіївській; і дбав про спорудження приміщення першої в Російській імперії бактеорологічної станції, яка мала допомогти місту уникнути в майбутньому таких трагедій, як пошесть чуми та холери.

Народився майбутній міський голова в родині знаного в краї купця першої гільдії, етнічного грека, що прибув до Одеси з болгарського Пловдива, Григорія Івановича Маразлі, відомого не тільки своїми комерційними справами, але й тим, що він активно підтримував грецьку еміграцію в Україні. І це він, очолюючи грецьку громаду Одеси, допомагав у формуванні визвольних загонів Олександра Іпсіланті, який вдався до спроби визволити в 1821 році, під час грецького національного повстання, древню Елладу від турецьких поневолювачів. У його будинку гуртувалася грецька національно-визвольна організація “Філікі Етерія”.

Зараз важко сказати, яким бачилося предводителеві одеських греків майбутнє його сина. Але схоже, що, надаючи йому можливість отримати освіту спочатку в елітному пансіоні Кнеррі, далі – в Ришельєвському ліцеї і нарешті в Парижі, де мав вивершитися не лише освітній, але й світоглядний рівень майбутнього міського голови, Маразлі-старший мріяв, щоб його син був не просто заможним комерсантом, але й європейської освіти і виховання громадським діячем. І він домігся свого. Не полишаючи батьківської комерційної стезі, Г.Г. Маразлі і наполегливою працею примножував родинні статки, слугуючи прикладом для всіх інших тогочасних одеських бізнесменів; і так само, як і батько його, філантропічно поєднував свою діяльність і свої капітали з громадським буттям рідного міста.

Будь-який міський історико-краєзнавчий довідник підтвердить, що саме за часи правління Маразлі, за його підтримки, а подеколи й ініціативи, відбудовано красень оперний театр, що феніксом повстав на згарищі свого попередника і за красою своєю вважається другим у світі після Віденського оперного (хоча одесити з цим не дуже й згодні, не розуміючи, чому це Віденський має бути першим). При ньому в місті з’явилося електричне освітлення вулиць, введенні в дію міські кінно-залізничні дороги, такі собі праобрази сучасних трамваїв; з’явився на березі моря, неподалік Ланжеронівського пляжу, унікальний парк, що носить зараз ім’я Шевченка і який за радянських часів вважався одним із найупорядкованіших в країні; почали працювати Хаджибейська та Андріївська грязеві здравниці, дитяча та офтальмологічна лікарні; це він ініціював відкриття в місті кількох десятків спеціалізованих народних шкіл та училищ; при ньому з’явилися Народна безплатна читальня, а в 1889 році чи не все місто вшановувало видатного поета О. Пушкіна відкриттям йому, якраз навпроти міської управи, величного пам’ятника.

За комуністичного режиму з пам’яттю про Маразлі поводилися по-варварськи. Його гробницю в грецькій Святотроїцькій церкві було зруйновано, а останки, як переказують очевидці, вивезені на смітник; вулицю його імені перейменували на вулицю Енгельса, а його власний будинок на цій вулиці, якого, звичайно ж, слід було реставрувати і зберегти для нащадків, зруйнували. Проте вічно так тривати не могло. В наші дні постать і діяння Маразлі повертаються нашій історії, нашій вдячній пам’яті. Повернуто ім’я вулиці, на якій він жив; у самому центрі міста з’явився пам’ятник йому; про його подвижництво розповідають нариси краєзнавців та меморіальні дошки на будівлях. І в цьому теж криється повчальний урок нашої з вами громадянськості: жодна добра справа, зроблена в ім’я свого міста, свого краю, свого народу, не повинна підлягати забуттю. Так, Григорій Маразлі повертається в наше місто і сподіватимемось, що цього разу – назавжди.