Івану Корнійовичу Ткачу життя не раз підносило неприємні сюрпризи, випробовуючи на міцність: як у роки голодомору у тридцяті, так і під час війни, та й у мирний час, коли 20 років він доглядав хвору свою дружину, прикуту до ліжка…
Сьогодні Іван Корнійович відзначає своє 90-річчя. Народився він у с. Загніткові, яке на той час входило до Ольгопільського повіту Піщанської волості Подільської губернії. Всі дні селянської родини минали у праці, тому він пам’ятає своє дитинство, як постійну зайнятість у господарстві. Виконував багато різної роботи. Важкі випробовування сім’я Ткачів перенесла в час голодомору 1933-1934 років. Іван Корнійович був на межі життя та смерті, але доля врятувала його. Попри все, ріс допитливим, дотепним, з дитинства всмоктував у себе народний гумор, запам’ятовував бувальщини, охоче розповідав їх. За це завжди був своїм серед ровесників і дорослих, його залюбки запрошували на роботи. А коли Іван Корнійович став учителем, неодмінно брав участь у художній самодіяльності, виступав перед односельцями, на обласних форумах Одещини та Вінниччини.
Гордістю для Івана Корнійовича був батько який закінчив курси трактористів у Василькові, що на Київщині. Він став першим трактористом у Загніткові. Потім працював бригадиром тракторної бригади. Згадка про батька не обходиться без болісних споминів: у 1944-му окупанти ледве не розстріляли його у Рибницькій в’язниці. Він вижив на зло всім смертям і передав цей талант життєлюбства синові Івану, який саме у 1933 році закінчив семирічку, вступив до Тульчинського педагогічного технікуму. Ще в технікумі, брав участь у ліквідації неписьменності дорослого населення. Потім вчителював у Ямпільському районі на Вінниччині, і у 1940 році був призваний служити до армії. А через рік – війна. Тож потрапив Іван Корнійович з першого дня на фронт.
Воював стрільцем у окремому батальйоні зв’язку. У жовтні 1941 року потрапив у полон. Разом з групою бійців йому вдалося вирватися на волю. Відставши від фронту, опинився на батьківщині – в окупованому вже Загніткові. А одразу після звільнення села пішов на фронт з діючою армією у складі стрілецького полку 34-ї стрілецької дивізії Третього Українського фронту, яка звільняла не лише українські землі, а й території Румунії, Угорщини.
Наприкінці війни, у грудні 1944-го, Івана Корнійовича було важко поранено у ногу. Через два роки, його демобілізували з армії, і він одразу пішов вчитися далі. Закінчив Вінницький педінститут.
Вчителювати його направили до сусіднього села – Баштанків. Працював він заступником директора з виховної роботи і директором Баштанківської школи. Дружина Івана Корнійовича, Ганна Андріївна, працювала у цій же школі вчителькою української мови та літератури.
І.К. Ткач – не лише талановитий педагог та організатор освітянського життя, це – непересічна особистість, самородок. Все життя він писав чудові вірші, самотужки опанував гру на баяні, гармошці, скрипці та мандоліні. І співав, і цікаво розповідав гуморески, бувальщини, виступав у спектаклях драматичного гуртка. Сельчани знають його вірші «Моє село», «Поле хлібороба», «Пісня тракториста», «Берізонька», «Радість моя» та інші, гуморески «Завзятий мисливець», «Розбудив не того» та інші.
Іван Корнійович – шанована у Баштанкові людина. Його душа завжди готова до спілкування, він любить людей, вони ж йому відповідають взаємністю.
Вже давно знайшли своє місце у житті його колишні учні, доньки Тамара і Галина, вже ростуть внуки й правнуки, і все це – гордість Івана Корнійовича. Він був свідком їх народження, зростання, навчання, бо доля, на щастя, дарувала йому довгий вік.
