Багато наших молодих початківців від мистецтва проростають на тілі суспільства, як шампіньйони на асфальті, не дотягуючись творчим корінням навіть до поверхневого шару історії, культури, психології і традицій свого народу. Тим часом існують найсуперечливіші думки з приводу того, як поводитися з авторами-початківцями. Одні вважають, що навіть найслабкіші вірші початківця, особливо якщо йдеться про юного літератора, обов’язково потрібно хвалити, щоб підбадьорити його, не вбити у ньому бажання складати вірші. Інші ж наполягають на тому, що у будь-якому випадку розмова повинна бути принциповою і відвертою.
Серед тих, хто завжди вважав за краще говорити літератору лише правду, якою б гіркою вона не була, особливо вирізнявся Олександр Твардовський, відомий поет і публіцист, який тривалий час редагував один з найвпливовіших радянських журналів “Новый мир”. Ось витяг з його листа молодому поету, який звернувся до нього як до метра зі своїми віршами, з якими вже попередньо звертався до літературного консультанта:
«Я боюсь, что мало чем Вам помогу, сказав по чистой правде, что стихи Ваши… плохие стихи, каких в каждой редакции штабеля. …Я считаю, что в одном рецензент допустила безусловную ошибку – когда посоветовала Вам предложить стихи в местную газету… Я бы Вам этого не посоветовал». Ось так, різко, але принципово.
Особисто я, будучи в різний час керівником кількох літстудій, у розмовах з молодими авторами завжди дотримувався такого принципу: передусім просив автора ретельно відібрати три, на думку самого автора, найдосконаліших вірші. А потім пояснити, чому він вибрав саме ці вірші. По-перше, необхідність відбирати найкращі, досконалі – вже змушувала літератора аналітично, а отже, й критично поставитися до своїх творів. А необхідність аналізувати їх демонструвала і мені, і самому автору, на якій стадії професіоналізму він перебуває і яким термінологічним запасом володіє. Саме під час цього аналізу і розпочиналася наша професійна розмова. При цьому я намагався підмітити будь-який вдалий рядок й обов’язково похвалити його. Що дозволяло потім з менш болісною реакцією з боку автора говорити про недоліки твору.
І ось тут настає дуже цікава мить. Багато навіть дуже досвідчених літераторів не усвідомлюють різниці між відсутністю у літератора-початківця таланту, тобто, того дару божого, який лежить в основі будь-якого виду творчості, і відсутності елементарного досвіду, теоретичних пізнань цього виду мистецтва, вміння читати свої власні твори, рецензувати і саморедагуватися. Тим часом талант, або хоча б поетична обдарованість, виявляється дуже просто: навіть у загалом невдалому вірші обдарованої людини завжди можна виявити вдалий образ, образне вираження, метафоричний спосіб мислення, вміння по-своєму побачити, осмислити й образно відтворити навіть найзвичайнісіньке явище.
Якось з крихітного хутірця Котовка, що у Березівському районі (не знаю, чи існує він у наші дні) прийшла добірка віршів від поетеси-початківця Гелени Скупої. У більшості своїй вірші були невдалими, але серед них впали у вічі дві поетичні, справді філософські мініатюри:
Проходять весни,
та вікує рало,
Прадавні оновляючи
поля...
Де на світанні
клин батьки орали,
Для мене клином
сходиться земля
Або:
Батько каже, що йому
приходить край.
Розкинувши руки,
стою... на краю.
По тому, як ці мініатюри були опубліковані, я одержав від Гелени ще кілька більш-менш вдалих творів, проте в редакції вона так і не з’явилася, і як склалася доля цієї людини – я не знаю. Зате знаю, твердо впевнений, що це авторка літературно обдарована і з неї могла б вийти справжня, по-філософському, образно мисляча поетеса. От тільки одного таланту мало. Потрібні ще працелюбність, глибинне знання теоретичних основ літературних жанрів, постійне самовдосконалення, вміння саморедагуватися, володіння внутрішньою самоцензурою...
Отже, в оцінці творчості літератора-початківця завжди потрібно бути обережним. Хоча, звичайно ж, будь-який поет чи прозаїк може лише позаздрити тим китайським літераторам, які мали необережність – або, навпаки, задоволення – пропонувати свої твори редакції однієї з популярних пекінських газет “Цзинь-Пао”. Гіркий досвід спілкування з не завжди талановитими, але завжди амбіційними літераторами змусив працівників редакції скласти унікальний, просто-таки вражаючий текст стандартної відписки, якою вони супроводжували повернення автору його неопублікованого, на корені “зарубленого” рукопису.
Ця стандарт-відписка, звичайно ж, може бути класичним зразком того, як слід бракувати твори літераторів-початківців, не псуючи при цьому нерви ні собі, ні їм. Ось вона, у повному значенні цього слова, літературно-канцелярська класика:
«Преславный брат солнца и луны! Я – раб твой, распростертый у ног твоих, целую землю перед тобой и умоляю разрешить мне говорить и жить. Твоя уважаемая рукопись удостоила нас своего просвещенного лицезрения, и мы с восторгом прочли ее.
Клянусь останками моих предков, что я никогда не читал ничего настолько возвышенного. Со страхом и благоговением отсылаю ее тебе назад. Если бы я решился опубликовать это сокровище, то мой начальник приказал бы мне, чтобы оно навсегда служило образцом, и чтобы я никогда не смел публиковать ничего, что было бы ниже его по уровню.
При моей литературной опытности, я знаю, что такие перлы случаются раз на десять тысяч лет, а поэтому возвращаю их тебе. Умоляю: прости меня. Склоняюсь к твоим ногам. Слуга твоего слуги редактор (подпись).
Ні, ви лишень уявіть собі душевний стан такого літератора-початківця, якого – повертаючи йому рукопис – ніхто не повчає, як це заведено у нас: “Читайте класику, вчіться у Пушкіна і Шевченка”, а, навпаки, переконують, що те, що ним створено, трапляється в редакційних портфелях раз на десять тисяч років. Та, маючи таку відповідь за підписом редактора відділу культури столичної газети, початківець може пишатися нею, як родовим гербом, і надалі... не писати жодного рядка!
Ні, що не кажіть, а спілкування видавця (критика, метра, редактора) з творчою людиною, з літератором-початківцем – справа вишукана і витончена. Як часто можна чути тепер, що у ХХІ столітті з’явилося дуже багато пишучого люду, що буквально всі хочуть стати письменниками. Так, тих, хто пише, зараз, справді, багато, і все ж не варто сприймати ці страхи серйозно. Всі покоління нашої цивілізації вважали, що вони народилися за часів, коли буквально всі прагнуть іти в літературу.
Згадайте, як змальовував загальне захоплення літературою поет епохи Відродження Франческо Петрарка. Як його послухати, то виходить, що вся італійська нація тільки тим і займалася, що писала вірші або ж повально захоплювалася розмовами про літературу:
Юристы забыли
Юстиниана,
медики-Эскулапа,
Их ошеломили имена
Гомера и Вергилия,
Плотники и крестьяне бросили свое дело
И толкуют
о музе и Аполлоне.
Отож не потрібно піддаватися панічним чуткам щодо того, що, як писав один критик, “увеличение числа пишущих происходит сейчас даже не в геометрической, а в какой-то взрывной прогрессии”. Пам’ятайте, що писати прозою – ще не означає писати ПРОЗУ, а писати віршами – ще не означає писати... ВІРШІ. Просто визначіть для себе, що таке для вас література – захоплення, спосіб самовираження, професія?.. Ну, а що в будь-якому разі вона перетвориться для вас в “діагноз” – у цьому можете не сумніватися.
