450 років тому архімандрит Пересопницького монастиря Григорій та переписувач Михайло Василієвич із Сянока розпочали роботу над перекладом та рукописанням Пересопницького Євангелія (15 серпня 1556 року – 29 серпня 1561 року), визнаного духовною святинею українського народу, на якому присягали на вірність народу України під час своєї інавгурації всі три президенти незалежної України: Леонід Кравчук, Леонід Кучма та нині діючий Президент Віктор Ющенко.
Серед релігійних книг, літописів і стародруків цей манускрипт посідає осібне місце. Витворений душами та мистецтвом наших предків, він набуває святості вже навіть не через релігійність своїх біблійних текстів, а тому, що сама поява його з глибини віків, саме існування його на древніх витоках етнічної культури символізують собою велич народного духу і віщість національних традицій.
“Тії книги чотири євангельські є створеними кротким, смиренним і боголюбивим ієромонахом Григорієм, архімандритом Пересопницьким, з силою Божою, натхненням Святого Духа і молінням Святої Владичиці нашої Богородиці, оскільки не любов до золота і срібла, але любов і старанність до божественного писання, за котре просив Господа Бога, вдень і вночі молитви творячи: “Господи, сподоби мене бачити діла цього кінець, і прочитати в ньому письмена, начертані чотирма святими євангелістами: Матвієм, Марком, Лукою та Іоаном...” (переклад мій – Б.С.).
Так, це фрагмент з духовно-мистецького звіту перед нами, далекими нащадками своїми, перекладача цього Євангелія архімандрита Григорія Пересопницького (що в місті Пересопниці на Рівненщині) монастиря. Тяжкій праці перекладача та писця він віддав перевагу перед марнотратством часу, золотом і сріблом, а взявшись за цю працю разом з двома іншими перекладачами та писцями (ім’я одного з яких залишається нез’ясованим), притлумлював свої буденні жадання думами про вищість і вічність, про те, яку святу та богоугодну справу роблять вони в ім’я віри Христової та безсмертя свого народу.
Наша національна історія завжди нагадувала мені криницю без журавля: знаємо, що в глибинах її – сотні віків діянь і мудрості наших предків, але осягнути їх, напитися з тих життєдайних джерел не можеш, занадто вже багато писань знищено було в полум’ях пожеж чи пощезало у мороці забутих підземель. Та найстрашніше полягає в тому, що предки наші ніколи не дбали про літописання діянь своїх. Навіть таким високоосвіченим гетьманам, як Б. Хмельницький та І. Виговський, які мали під своєю орудою десятки писарів і сотні випускників академій, братських шкіл та колегіумів, забракло далекоглядності сказати кільком із них: “Хлопці, шаблі у нас є кому тримати, а ви беріться за пера та каламарі й описуйте все, що тут зараз на полях битв та на переговорах відбувається”. Відтак сьогодні ми не маємо жодного, повноцінного, самими генканцеляристами писаного козацького літопису: лінувалися, бач, увічнювати свої діяння у святих та праведних словесах.
Я невипадково зупиняюся на цьому, оскільки, до честі творців Пересопницького Євангелія, ми маємо точне датування початку і завершення (15 серпня 1596 року – 29 серпня 1561 року) роботи над книгою. Знаємо, хто його писав і де саме його писано: в селі Двірці та в місті Пересопниці. Як відаємо і те, що замовлений і фінансований був цей дорогий, оздоблений всілякими заставками та мініатюрами манускрипт настоятелькою Дворецького монастиря Парасковією, в миру княгинею Настасією Заславською-Ольшанською, її донькою Євдокією та зятем, князем Іваном Чарторизьким.
Кожен філолог усвідомлює, що наявність такого, чітко датованого та атрибутованого рукопису відкриває перед дослідниками величезні можливості у вивченні не лише цього, на пергаменті та на 482 аркушах писаного манускрипту, який за вишуканістю та багатством оформлення не знає собі подібних в українському рукописному надбанні, але й низки інших, в тому числі і цілком анонімних, писань. І мають рацію Л. Дубровіна та Л. Гнатенко, автори дослідницької розвідки “Археографічний та кодикологічний опис Пересопницького Євангелія”, коли стверджують, що “Пересопницьке Євангеліє – унікальна пам’ятка української мови та водночас усієї рукописно-книжної культури нашої держави, об’єкт особливої уваги палеографів, археографів та кодикологів, які вивчають історію рукописної книги, розвиток книжкової техніки, письма та мистецтва середньовіччя. Велике джерелознавче значення Євангелія пояснюється тим, що, в умовах усталеної православної традиції анонімності при переписуванні релігійних кодексів, це одна з небагатьох атрибутованих рукописних книг ХVI століття. Наявність відомостей про місце написання рукопису (Волинь, Дворецький монастир князів Жеславських/Заславських – Б.С.); про його створювачів... точні дати створення... – дозволяють вважати цей рукопис еталонним для визначення волинської рукописної школи ХVI ст. Атрибутованість Пересопницького Євангелія є важливим підгрунтям для встановлення походження анонімних рукописів книг цього періоду й вивчення рукописно-книжної культури того часу, зокрема матеріалу для письма та графіки шрифту, оздоблення, системи рубрикації і структурування тексту, принципів формування блоку та організації сторінки, мистецтва книги тощо”.
До цього слід додати, що вивчення Пересопницького Євангелія і подібних манускриптів дозволяє науковцям виявляти та аргументовувати підроблені або визнані сумнівними рукописи, всілякі “історії”, хроніки та літописи, що теж є важливим атрибутом пізнання та очищення своєї історичної спадщини.
Досить цікавою, дивовижною залишається й історія буття самого цього Євангелія. Починаючи з 1947 року й до наших днів воно надійно зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Але відомо, що певний час воно покоїлося в Пречистенському монастирі в Пересопниці, потім, після зруйнування цього монастиря, доля його не простежується аж до 1701 року, коли воно виявляється у книгозбірні гетьмана Івана Мазепи, який вирішив, що таке Євангеліє краще прислужиться, перебуваючи у фондах Переяславського єпископату; далі котрийсь із єпископів віддав її до бібліотеки Переяславської семінарії, яку 1862 року було переведено до Полтави. А вже згодом у Полтавському сховищі давньодруків це Євангеліє, Богом та Історією народу нашого храниме, пережило революцію, криваве сум’яття громадянської війни, перебуло евакуацію під час війни Другої світової... І можна лише дивуватися, що час та всі ті лихоліття, які випали на долю нашого, впродовж віків та віків бездержавного народу, на долю напівдержавної Гетьманської України та безбожницько-атеїстичної України Радянської, не дозволили цій видатній пам’ятці релігії, історії та культури загинути, зникнути, розчинитися в незвіді часу і подій.
Неперебутнє значення Пересопницького Євангелія проявляється ще й у тому, і, можливо, передусім у тому, що воно писане (перекладене з церковнослов’янської мови болгарської редакції) давньоукраїнською, або як її ще титулують науковці – староукраїнською мовою. І в нас не існує, чи принаймні ще не віднайдено, рукопису, староукраїнською мовою писаного, якого було б створено раніше за це Євангеліє. Відтак манускрипт набуває неоціненного значення для фахівців зі стародавньої української мови та історичної граматики, для дослідників, які займаються порівняльною лінгвістикою. Й оскільки певні частини Євангелія, зокрема текст передмови Феофілакта Болгарського до Євангелія від Матвія, залишаються майже без перекладу, тобто мовою оригіналу, то зрозуміло, що ця книга становить значний інтерес ще й для болгаристів.
Так, Пересопницьке Євангеліє вже має свою давню, ще до кінця не досліджену історію; але не менш значуща історія його твориться і в наші дні. Бо так вже судилося цій святій книзі, що саме її – і погодьмося, цілком справедливо – було визнано духовною святинею українського народу, скарбницею нашої мови, культури і нашої віри. Ось чому під час інавгурації перших президентів незалежної України всі вони присягали на вірність своєму народові та Конституції саме на Пересопницькому Євангелієві. І сподіваймося, що на цій святій книзі присягатимуть перед сучасниками та нащадками своїми всі подальші глави Української Держави.
