Доля людини вигадлива... Пройшовши в дитинстві та юності крізь труднощі, що випали на багатьох радянських людей, Михайло Йосипович Петров не підозрював, звичайно, що головні іспити у нього попереду.
Селянській родині, в якій третьою дитиною (з чотирьох дітей) був Мишко, не пощастило. Вона належала до заможних, що на початку 30-х років, у період колективізації, було злочином. Батька заарештували, добро відібрали, мама з дітьми відчайдушно намагалася вижити. Батько у в'язниці вмирає, незабаром іде з життя і мати. Дітей улаштовують до дитячого будинку. Відбувалося це все в Кіровоградській області. Восени 1940 року вихованців Ново-Українського дитячого будинку № 6 імені Леніна відправляють до Одеси – до ремісничого училища.
Навчання протривало недовго: війна... Ремісників евакуюють з Одеси на початку липня. Перш ніж Михайла Петрова призвали до армії (наприкінці 1943 року), він пережив окупацію, тяжку хворобу... Настільки тяжку, що про нього говорили: “Не жилець...” Михайло Йосипович Петров закінчив курси шоферів і у складі військ Першого Білоруського фронту дійшов до Берліна.
Післявоєнне життя налагоджувалося, з'явилася родина, народилися дві дочки. Михайло Йосипович працював механіком. Робота подобалася: він ще з того, довоєнного, часу, “з ремісничого училища”, був на ти з металом, успішно переборюючи його опір. Час минав, виросли діти, а наш герой наближався до того заповітного періоду, що шанобливо називають “заслуженим відпочинком”. При цьому мається на увазі відпочинок не тільки від багаторічної служби, але і по можливості, хоча б від деяких життєвих проблем. У Михайла Йосиповича Петрова усе вийшло з точністю до навпаки.
Так склалися обставини, що практично “на руках” у нього опинився онук Вова – син молодшої дочки. Доля самої дочки не просто драматична – по суті трагічна. І навіть якщо спробувати знайти винного (родина, школа; вихори перебудови, що розбурхали всю країну і окремих її громадян) це нічого не змінить. У кожному разі, уже після першої пригоди з дочкою (виїхала до Нижнього Новгорода, блукала по церквах, повернулася – і ледве не скалічила дитину), Михайло Йосипович зрозумів: “Онук буде на мені”. Володю при “живих батьках”, бабусі, яка не взяла на себе турботи про нього, було улаштовано до інтернату – дідусь один не потягнув би його виховання. Старша дочка, яка живе в Магадані, пропонувала взяти племінника до себе, але він відмовився (“Там холодно...”). Звичайно, Михайло Йосипович згадував своє вимушене дитбудинівське дитинство і запитував себе: як же так вийшло, що й онуку призначено їсти казенний хліб?.. І сумувати за домівкою, яка у нього, на щастя, усе-таки була.
Володя ріс в інтернаті села Жовтень Ширяївського району, потім перебував в притулку церкви “Благодать” в Одесі. Пройшли роки... Не стало бабусі, остаточно загубилися сліди мами, тітка, як і раніше, на іншому краю землі. Дідусь і онук залишилися вдвох. “Володя – добрий хлопець”, – говорить Михайло Йосипович. – Ні алкоголем, ні наркотиками не балується”. Це велике полегшення, але... Навчання в технікумі онук залишив, не прислухавшись до слів діда: “Навчайся, доки я можу утримувати”. “Можу утримувати”, звичайно, гучно сказано, але пенсія Михайла Йосиповича, державна грошова допомога на онука якось давали б можливість зводити кінці з кінцями. Але... Володі хочеться “швидких грошей”, яких на випадкових роботах не заробити. Коли онук зрозуміє це, як би не було пізно, - переживає дідусь.
Така неспокійна старість дісталася колишньому фронтовикові. Втім, Михайло Йосипович не скаржиться, і головні його турботи не про себе – про онука. Як складеться його доля?..
