2006 рік оголошено всесвітньою організацією ЮНЕСКО РОКОМ МОЦАРТА. Пропонуємо увазі наших читачів дослідження письменника і драматурга Родіона Феденьова.
Те, що сталося у славетному місті Відні 215 років тому досі хвилює серця численних шанувальників генія. Обставини смерті великого австрійського композитора такі заплутані, таємничі і багатозначні, що досі не стихають суперечки про них, висуваються нові версії, і головне, у цих версій є часом такі переконливі, незаперечні доведення, що загальновідома історія про підступного отруйника-заздрісника Сальєрі виглядає просто блідо і навіть, якщо можна так висловитися, якоюсь мірою безневинно. У суперечках про смерть Моцарта беруть участь не лише його біографи, але й висококласні спеціалісти-медики, визнані лікарі-діагности, судмедексперти, хіміки, слідчі, аналітики. Часом деякі з цих поважних панів виглядають збудженими сперечальниками. Як можна поставити діагноз людині, яка вмерла двісті з лишком років тому? Та й тіло його неможливо ексгумувати і знайти сліди отрути, як це було зроблено з тілом Наполеона. Останки Моцарта безслідно втрачено. І все-таки імена п’ятьох вбивць Моцарта можна назвати з досить високою мірою достовірності.
1. ДРУГ
Зараз немислимо і уявити, що ранньогрудневий притихлий Відень навіть не помітив смерті свого великого маестро. Його нещасна дружина Констанца була хвора. Вона нещодавно повернулася з Бадена, де лікувалася, але ескулапи допомогли їй мало – практично вона не могла ходити, лежала у сусідній кімнаті. Тому і на відправі, і на похованні її не було. Лікарі, які лікували композитора, теж були відсутні, а факт смерті установлював звичайний чиновник, який не знаючи епікризу (попереднього медичного висновку) записав з чиїхось слів до картки, що смерть настала від “гострої просоподібної лихоманки”. Ця хвороба вважалася заразною, тому приписувалося не робити ніякого розтину, а тіло якнайшвидше поховати. Безутішна вдова, з розповідей, кинулася в ліжко чоловіка, щоб заразитися і вмерти. Епікриз все-таки було зроблено, але через 33 роки, у 1824 році, (зазначимо, що смертю маестро тоді дуже цікавився Олександр Пушкін). Медичний висновок робив протомедікус фон Лебос і визначив причину смерті: “ревматична лихоманка”. Дивно, що ця відповідальна справа була доручена фон Лебосу, тому що лікар Клоссет, постійний лікар Моцарта, був тоді живий! Дивно і те, що у Берлінській музичній газеті одразу після смерті Моцарта з’явилася замітка про те, що, можливо, композитора було отруєно... А Відень, який стільки разів аплодував його творам, не прийшов провести маестро в останню путь.
Сталося це і тому, що у своїй вітчизні Моцарт вже був не в моді. Багато хто вважав, що опери його провалилися, що він був композитором середньої руки, а тепер назавжди зійшов зі сцени. Так і вмер від заразної хвороби... Але не лише це займало тоді уми віденців. Вони були схвильовані, збуджені зовсім іншою подією, зовсім іншою смертю.
Франц Хофдемль – освічений і музичний віденець – давно був шанувальником таланту Моцарта. Більше того, коли Моцарт став членом масонської ложі, в особі Франца він здобув “брата” – тому що і той був масоном. Франц мав багатство, а тому не раз виручав непрактичного маестро, позичав йому гроші, коли той заборговував. Вони дружили. Франц бував у нього вдома, доброта його не мала меж. Їхня дружба зміцніла, коли дружина Франца Магдалена почала брати уроки музики у Моцарта.
Безперечно, Моцарт кохав свою дружину. Про це свідчать і його ніжні листи до Бадена, коли вона лікувалася. Він часто приїздив до неї. Він так палко чекав цих коротких побачень з дружиною... Але, зі всією певністю можна сказати, що у нього іноді бували зв’язки на стороні. Артистичний світ, богема, вільні звичаї звабливих співачок на це налаштовували... але у випадку з Хофдемлями маестро переступив якусь межу моральності – він захопився своєю ученицею Магдаленою – дружиною Франца... а закінчилося це захоплення подіями трагічними.
Отже, Франц Хофдемль дізнається про все. Його зрадив друг, якому свято вірив, яким захоплювався, його зрадила кохана дружина – а ще ж тільки вчора він з нею обмірковував народження їхньої майбутньої дитини – Магдалена була на п’ятому місяці вагітності, – все це – і майбутнє життя, і небеса у щасливих горизонтах, все це в одну мить зруйнувалося. Приниження і шок були такі великі, що Франц знепритомнів. Потім, отямившись, він помчав до Моцарта. Було це 4 грудня 1791 року. Хворий схудлий Моцарт на той час був у ліжку. З учнем Зюсмайром він працював над своїм “Реквіємом”. Він дуже стомився. Софі, сестра Констанци, принесла йому питво і їжу. Він не став їсти і, знесилений, задрімав. У цей час і з’явився Хофдемль. Йому відчинила служниця, і він одразу пройшов до Моцарта, який лежав у забутті. Вольфганг... цей муж у музиці, але пестунчик і дитина у повсякденному житті, так ницо зрадив його довіру!.. Подальше відбувалося, як у нехорошому сні: Франц відкрив кришечку свого перстня, всипав отруту, яку завжди носив з собою, у глечик з питвом і вибіг з дому... Цілий день п’ятого грудня він, не пам’ятаючи себе пив, шукаючи хоч якогось забуття.
Вночі п’ятого грудня, як ми вже знаємо, Моцарт помер. А вранці шостого грудня Відень сколихнули чутки про жахливу трагедію: Франц Хофдемль, благопристойний городянин і сім’янин, накинувся з ножем на свою дружину, завдав їй багато ран, а коли вона впала бездиханна, покінчив з собою – порізав бритвою вени.
Скажемо одразу: Магдалена Хофдемль вижила. Більше того, у належний час вона народила хлопчика, у якого пізніше багато хто вбачав риси Моцарта. Відень, за нашими теперішніми поняттями, маленький провінційний Відень, був вражений трагедією у сім’ї Хофдемлів. Про справжні причини ходили непевні чутки. Істину встановили пізніше. Події, які я тут реконструюю, мали місце. Відзначимо, що вісімнадцяте століття часто називають галантним, але це ще було століття отруювачів і отруєних. Це було століття, коли отрута була в ужитку для досягнення якихось цілей. Австрійський імператор Йосиф, глава віденських масонів фон Борн та більш близькі нам Григорій Потьомкін і адмірал Дерибас – жертви галантних отруювачів вісімнадцятого століття...
2. ДРУЖИНА КОНСТАНЦА
Геть усі були проти цього шлюбу. По-перше, задовго до нього, Моцарт був палко закоханий у її сестру Алоізію. Йшлося про одруження, але Алоізія віддала перевагу незавидному актору і художнику Ланге. Констанца була неповнолітньою, коли Вольфганг почав бувати у неї вдома у Відні. Мати Констанци, дізнавшись про її близькість з Моцартом, зажадала від нього розписку, що він або одружиться з нею, або буде сплачувати щороку 300 гульденів!. Це було принизливо. Але чому Констанца хотіла цього шлюбу? Зрозуміло, вона переконалася, що Вольфганг кохає її, так кохає, що пішов проти волі батька, якому беззаперечно підкорявся з малих років. І потім, її надихали перспективи: чоловік вхожий у вищий світ, аристократи вважають за честь бути йому корисним, його називають дивом Відня, незрівнянним і божественним музикантом... Його весільним подарунком були не лише десяток золотих луїдорів, сукні, каблучки і чудовий будинок із залою, де сяяв на стелі італійський плафон, буфет ломився від срібного посуду, спальня і подружнє ложе вражали уяву, а у високі вікна кожного ранку лилося сонячне світло і весело будило щасливе подружжя.
Але що ж було потім? Чи справдилися її надії на горизонти, океани щастя? На жаль, у чоловіка почалися невдачі. Довелося залишити чарівний дім, який Вольфгангу коштував половину його річних прибутків. Вони оселилися у більш дешевій квартирі. Жили скромно. І скромність ця все збільшувалася у розмірах. Заробіток божественного Моцарта був непостійним. Часом у домі не було жодного гульдена. І тепер якщо і писав Вольфганг, то це листи знайомим і напівзнайомим людям, талановиті благання з проханням позичити грошей! Щоб заробити, він брався за все. Почалася війна – писав грошові патріотичні марші. Годинникарям для їхніх курантів писав мелодії. Навіть коли йому платили за чергову оперу пристойну суму, гроші одразу ж ішли на повернення боргів.
З коханим рай і в курені? Сімейне щастя? Яке вже тут щастя, якщо їхній перший син Раймунд помер на першому році від кольок, другий син Карл Томас вижив, третій Йоган вмер від задухи через чотири тижні після народження, померла дочка Терезія і дочка Анна-Марі, ледве з’явившись на світ, через годину... Горе, тривоги, безрадісне існування... А у Вольфганга романи з ученицями, юними актрисами. Він артистичної вдачі, небожитель, який іноді дозволяє собі цілком земні грішки. Чи кохала вона його? Чи прощала часті зради? Ревнощі доводили її до нестями. Але часом, коли її незрівнянний геній після пиятик і гульбищ повертався до своєї коханої дружини, вона не могла дивитися на нього без здригання. Він став їй неприємний фізично. Особливо з 1789 року, коли вмерла Анна-Марі. Чоловік з’являвся, вимагав ласки... Маленький зріст – метр п’ятдесят три! У нього був вроджений дефект вуха – не вухо, а якась щілина, яку він прикривав довгим волоссям. У збудженні він не міг всидіти на місці – і вона бачила перед собою патлатого карлика, від якого погано пахло, який поступово ставав не лише нелюбим, але ненависним, нестерпним, коли був слащаво ніжний з нею. Вона вигадала собі хворобу і поїхала до Бадена. Він не залишав її у спокої і там. А у Відні поруч з нею у домі був його учень Франц Зюсмайр. Тихий, безвідмовний, який завжди допомагав і по господарству, забезпечений молодий чоловік. Доросла, досвідчена Констанца, яка зналася у коханні, вабила його. Незабаром вони стали коханцями. Зюсмайр влаштовував Констанцу в усьому: молодий, гарний, ставний, заможний, ввічливий, інтелігентний і талановитий – дехто йому пророкував велике майбутнє... З ним Констанца відпочивала душею, з ним вона відчувала себе повноцінною жінкою... Ото якби не чоловік, який, мабуть, підчепив французьку хворобу і таємно лікується новомодними пігулками з ртуттю… Але ж ртуть – це отрута… Велика доза вбиває одразу. А якщо цю отруту давати малими дозами, то людина починає хворіти і повільно вмирає, не викликавши нічиїх підозр. До цього ж, якщо він лікувався ртутними пігулками, то міг долікуватися і до передозування...
Невідомо, коли саме розпочала здійснювати свій план дружина небожителя, яку ми звикли вважати його надихаючою музою, але вона це зробила, як вважав доктор медицини Дітер Кернер (він дуже авторитетний токсиколог і патограф, автор 400 статей), який присвятив багато років вивченню обставин долі Моцарта, або на думку лікаря Вольфганга Ріттера, автора дванадцятитомної серії “Геніальність, безумство і слава”. Нестерпне життя і психічні особливості особистості Констанци продиктували їй страшне рішення. Але отруту потрібно було дозувати і давати періодично. Один з головних аргументів дослідників: ніхто, крім дружини, цього робити не міг. Моцарт з дитинства страждав на шлунок. Їв, зазвичай, лише вдома (крім, хіба що, не дуже вже частих гульбищ). Слуги у Моцарта не було. У Констанци за хороших часів була служниця, але зазвичай вона готувала сама. Крім того, характеризуючи її особистість, багато психологів доходять висновку, що дефект її особистості полягав у тому, що вона була “у повному підпорядкуванні своєї інстинктивної бездуховності”. У ній відзначають дріб’язковість, нестримну заздрісність, тверду практичність. Учені люди вважають, однак, що не варто довіряти жодним психіатричним категоріям, але для них зрозуміло, що вона страждала на дефект особистості генетичного походження. За своєю природою вона була нездатна кохати. Тому люблячий її Моцарт не надавав виключного значення її зв’язку з Зюсмайром. Лише через 17 років, мабуть, за наполяганням свого нового чоловіка дипломата Ніссена, вона пішла на кладовище відвідати могилу Моцарта і обурилася, що ніхто не може показати цю могилу! Це вже було у той час, коли слава Моцарта набирала сили, коли стало вигідно підписуватися “Констанца, статська радниця Ніссен, у минулому дружина Моцарта”. Життя її як особистості минало інстинктивно. У сценах ревнощів і заздрості вона доходила до шаленства, яке було спрямоване на руйнування суб’єкта. У її поведінці проступає антипатія і зловмисність. Все це було зумовлено емоційним убожеством і винятковим гонором. Восени 1791 року вона “хворіла” у Бадені, а насправді бувала на балах і заводила романи. Час зустрічей з чоловіком саме вкладаються у терміни, коли потрібно було давати мікродозу отрути.
Вона пережила Моцарта на п’ятдесят років. За цей час вона знищила всі листи Моцарта, які кидали тінь на неї. Вона закреслювала, виправляла рядки його листів, вигороджуючи себе. І якщо погодитися з думкою десятків спеціалістів і дослідників, які звинувачують Констанцу, і врахувати варіант з другом Моцарта Хофдемлем, то геній був вбитий двома людьми – Хофтемлем і Констанцею, тобто вбитий двічі. А як же Сальєрі?
3. САЛЬЄРІ
Йому не пощастило в дитинстві. На відміну від батька Моцарта, який пестував свого дивовижного хлопчика, батько Антоніо Сальєрі пестував сина батогом і прилучав до торгівлі. А задатки у маленького Антоніо були величезні. Але Антоніо вабила музика, співав у хорі, вивчав композицію, і сімнадцяти років з допомогою меценатів потрапив до Відня. Тут до двадцяти п’яти років він уже став автором п’яти опер, що його прославили, улюбленцем імператора, який його призначив придворним капельмейстером. Його творінням аплодував Париж і Лондон. Він одружився обачливо на багатій дівчині і цим застрахував себе від мінливості долі, безгрошів’я. Все життя він був трудівником. Написав майже 50 опер. Ініціював відкриття Віденської філармонії. Чотири рази на рік диригував благодійними концертами на користь бідних музикантів. Він виховав 80 учнів, серед яких були Шуберт і Бетховен... Але до часу розквіту генія Моцарта він вичерпав себе як творець. На шляху його кар’єри зійшла яскрава зірка.
Чутки про те, що він отруїв Моцарта через заздрість до його божественної музики поповзли одразу після смерті Моцарта. Ці чутки міцніли, перейшли у переконання і... Сальєрі, вже будучи старим, зробив сенсаційне зізнання: так, це він отруїв Моцарта... Незабаром після цього він помер. Пушкіна так все це вразило, що він увічнив образ заздрісника-Сальєрі у “Маленьких трагедіях”, а Римський-Корсаков пізніше написав і оперу на цей сюжет. Як, коли, яким чином Сальєрі зробив чорну справу – він не сказав перед смертю. Але в 1791 році і влітку, і восени Моцарт бував у кофейнях Відня і за свідченням очевидців “у дуже жалюгідному стані”. Отже, для патологічного заздрісника справа була за малим – всипати отруту у вино. Тому до друга Моцарта Хофдемля, дружини Констанци додається третій вбивця – Сальєрі.
4. ЗАМОВНИК
Тут доведеться поговорити трохи про політику. Імператор Йосип благодушно ставився до масонів. Його наступник Леопольд ІІ, навпаки, побачив у них загрозу державі. Моцарт не був, на відміну від Сальєрі, ревним католиком. Але те, що він став масоном, звабив у масонство свого батька, писав кантати, що прославляли масонство, і створив у 1791 році оперу “Чарівна флейта”, що прославляла масонів і користувалася неймовірним успіхом – усе це трактувалося релігійними колами як безприкладний розрив з католицтвом, неприйнятний виклик йому. Віденський архієпископ Мігацці масонів ненавидів, вважаючи їх породженнями пекла. Проти них він був готовий використовувати будь-які засоби. І саме влітку 1791 року глава віденських масонів, дуже освічений фон Борн, яким Моцарт захоплювався, був знайдений мертвим, і за офіційним висновком лікарів смерть настала в результаті отруєння. Моцарт не лише оплакував його смерть, але вирішив створити свою, нову масонську ложу. Сальєрі, як особа високопоставлена при дворі, як ревний ортодоксальний католик, зрозуміло, спілкувався з Мігацці і, звичайно ж, був у дещо втаємничений. Тут і проглядається ниточка цього заплутаного клубка. Щоправда, дослідники (адже і вони правовірні католики) у даному разі не вказують прямо на Мігацці, а згадують архієпископа зальцбурзького Колоредо, який ненавидів Моцарта, і говорять про тодішню “католицьку мафію”... Проте у цьому випадку виявлена ниточка веде ще до однієї людини...
5. УЧЕНЬ
Франц Ксавер Зюсмайр був останнім учнем Моцарта. Взагалі Моцарт викладати музику не любив. Не взяв в учні юного Бетховена. А до Зюсмайра ставився насмішкувато, мав його ні за що, називав “бовбудром”. Писав Констанці, щоб вона не забула дати йому кілька стусанів, а ще краще, щоб вона його “відлупцювала як слід, щоб люди не думали, що Зюсмайр від нас нічого не одержав”. Він був гоноровитою молодою людиною з провінції. Жив без ладу і мріяв про славу і кар’єру. Він настільки вивчив музичний стиль Моцарта, що разом з ним писав оперу “Тіт”, і вчитель, ніби, залишився задоволений. Коли Моцарт помер, він закінчив відомий “Реквієм”... Він зблизився з Констанцею, став її коханцем, а коли у 1791 році вона народила шосту дитину, він став її спадкоємцем, за тодішніми звичаями дитина одержала ім’я Франц-Ксавер – ім’я Зюсмайра. Поголос потім приписував батьківство цієї дитини саме Зюсмайру...
Але ось найважливіша обставина: до Моцарта він був учнем Сальєрі! Він перейшов до Моцарта не лише як учень, але й секретар, який давав лад його паперам. Він став незамінимим у домі. Але із Сальєрі він аж ніяк не розсварився, далі з ним зустрічався, поділяв його погляди на життя і релігію, і, зрозуміло, повідомляв подробиці життя свого вчителя, його масонські наміри, “доповідав” і про хід роботи над масонською “Чарівною флейтою”. Звичайно ж, все це ставало через Сальєрі відомо і шаленому архієпископу Мігацці! Сучасні психологи характеризують особистість Зюсмайра, як психопатичну і нерозбірливу у засобах для досягнення своєї мети. Мабуть, ті, що планували злочин, зіграли на його марнолюбстві. Сальєрі або хтось інший, хто вважав Моцарта вискочкою, який знущається над ним, надзвичайно обдарованим Зюсмайром, обіцяли йому багато що – у тому числі і посаду капельмейстера на місце Моцарта. А якщо врахувати, що Зюсмайр був коханцем його дружини – то і тут цей “загрузлий у гріхах геній” заважав!.. Отож мотиви для скоєння чорної справи у наявності. Деякі дослідники вважають, що між Констанцею Моцарт і Зюсмайром була змова: коханці хотіли позбутися ненависного чоловіка, який заважав їхнім радощам! А до мотивів Зюсмайра додалося і соціальне замовлення, що виходило з кіл Мігацці.
Так чи інакше, але після смерті Моцарта Зюсмайр повернувся в учні до Сальєрі, а посаду придворного капельмейстера одержав у 1792 році! Вивчивши стиль Моцарта, він у наслідувальній манері написав оперу “Дзеркало з Аркадії”, яка мала гучний успіх. Потім він прославився “турецькою” оперою “Сулейман ІІ”, (згадаймо “Викрадення із Сераля” Моцарта), але раптом захворів. Перебіг його хвороби, симптоми дуже схожі були на моцартівські, лише згасання учня тривало кілька років, а його передсмертні лікарські діагнози виглядають фантастично: сухоти, холера, тиф. Звичайно ж, закрадається думка: чи не позбувалися певні кола непотрібного свідка?
Темою Моцарта я займаюся давно. У мене навіть є п’єса “Жіночі ігри на теми Моцарта і Сальєрі”, яку поставлено у Києві, Львові та Чернівцях. Тому поділюся з читачами власними міркуваннями про героїв цього есе.
Франц Хофдемль, друг Моцарта, звичайно, міг у стані аффекту отруїти його, вважаючи, що кинджал чи куля для хворого і немічного Вольфганга будуть занадто. Але немає ніяких свідчень ні служниці, ні, хоча б, Констанци, що він того нещасливого дня приходив до Моцарта! Хоча, хто знає, можливо, цей факт приховали? Але чому? Якщо Констанца із Зюсмайром творили чорну справу, то їм було б вигідніше і звалити свій тяжкий гріх на Хофдемля – адже він був вже мертвий, вбивши себе.
Констанца... На думку багатьох дослідників вона, безперечно, винна у смерті чоловіка. І все ж, незважаючи на думку авторитетних учених і говорячи їхньою мовою, особисто мені на “інтуїтивно-інстинктивному рівні” просто не віриться, що жінка, яка прожила з Моцартом дев’ять років і народила йому за цей час шестеро дітей (останнього в рік його смерті – у липні 1791 р.) могла настільки його зненавидіти, що стала його вбивцею.
Сальєрі? Він, звичайно, у музиці був прихильником італійської школи, Моцарта, провісника і творця музики німецької, національної, зневажав. Ні, віддавав йому належне як віртуозу, обдарованій людині, але про заздрість у випадку із Сальєрі взагалі мови не може бути. Сальєрі у своєму житті пережив такі злети слави, які Моцарту і не снилися. До речі, незважаючи на всі чутки про отруювача, міланський оперний театр “Ла Скала”, який відкрився через багато років після смерті Сальєрі, відкрився саме його оперою. У кар’єрному плані Першим капельмейстером імперії був до самої своєї смерті саме Сальєрі – і це, швидше, Моцарт заздрив Антоніо Сальєрі і роздратовано називав його італійську музику “бурчанням солітера у шлунку”. Навряд чи Сальєрі в 1791 році боявся за свою кар’єру у зв’язку з грандіозним успіхом моцартівської “Чарівної флейти” у публіки. Він чудово розумів, що новий імператор ніколи не призначить першим капельмейстером члена масонської ложі – Моцарта! Але ж Сальєрі, за усталеною думкою, сам зізнався, що отруїв Моцарта! Коли почали розбиратися з цим, то не знайшли людей, кому ж він зізнався? Лікарі, два санітари, які були при хворому Сальєрі невідступно, заявили, що взагалі про таке зізнання ніколи не чули. І письмового зізнання дослідники не виявили. Швидше за все, це вдала вигадка шанувальників Моцарта, котрі божеволіли від нього, або газетна плітка. Щоправда, пізніше після уточнень, почали стверджувати, що Сальєрі зізнався у мимовільній участі у злочині. На мій погляд, це ближче до істини. Але як у такому випадку сприймати Сальєрі Пушкіна? Адже, нібито поет засуджував ласих на сенсаційні вигадки людей, коли писав: “Обтяжувати вигаданими жахами історичні характери і не розумно, і не великодушно. Наклеп і в поемах завжди здавався мені не похвальним”, Пушкін бував у салоні австрійського посла у Петербурзі Фінкельмана, читав там періодику, у якій часто писали про Сальєрі-отруювача-заздрісника, а розповіді австрійських дипломатів так розігріли його інтерес до цієї теми, що він натхненно взявся за перо, не вичекавши сотню років, коли у винності Сальєрі почали сумніватися. Але тут мені згадується інший час. В епоху Гітлера, у Німеччині, з вищих кіл вермахта мала початок компанія, яка запекло звинувачувала євреїв, що це “вони отруїли нашого Моцарта”. Багатотисячними тиражами виходили дослідження, статті, книжки, знімалися короткометражки про те, як євреї “згубили Моцарта – наше все”.
Зюсмайр? Ось у кого справді були різноманітні мотиви привести чорну справу до виконання! Плюс характер, вдача, безладне життя, патологічна аморальність. Недарма Моцарт дав йому прізвисько “свиномайєр”. І недарма Констанца, одразу після смерті Моцарта, порвала цей гріховний зв’язок, а коли займалася листами Моцарта, скрізь випускала з них ім’я Зюсмайра або старанно закреслювала його
...Визначити істину неймовірно важко, тому що істина схожа на кицьку, яка гуляє, як собі знає . Щоб знайти її і бути впевненим, що знайшов саме її, потрібно не лише терпіння, потрібно ще й самовіддано любити цю кішку.
