Ген, за небокрай біжать літа: то підтюпцем, то баским коником, то летять легкокрилою ластівкою, і їх не прокрутити назад, як кінострічку. Тож тільки пам’ять інколи повертає у минуле, що відлунює у серці солодко-гірким щемом...
– Ох, доленько, доле, що було, то минуло, – каже Марія Максимівна, коли її вкотре просять розказати невигадану історію власного життя.
Скільки пам’ятає себе Марія Максимівна Єрошкіна – все в роботі: вдома і в полі, в шахті і в лісі, на фермі і в комуні. На її долю випало три голодомори – двадцять другого, тридцять третього і сорок сьомого років.
– Перший, – каже бабця, – був невеликим, ну, а вже інші два далися взнаки люду. Стільки небіжчиків було, народ лежав по бур’янах, як оці квіти (показує на рясний рум’янок). А бур’яни – стежки не видно. Були випадки, коли людей їли...
В той страшний 33-й вона втратила брата, який поїхав орати поле трактором, та й не повернувся більше додому. Трактор стояв у полі, а брата скільки не шукали, не знайшли. Жінці й донині неспокій крає душу: а чи не став він жертвою голодомору?
– Люди були голодними, їли жолуддя, лісовий часник, буряк, спориш, – з болем вимовила. Трагічні згадки навіяли сум і забриніли в голосі очевидиці біль і смуток, сумні згадки навернули сльози.
Батько добував для сім’ї провіант, то щось обмінюючи, то власною працею на заробітках. А коли стали створюватись комуни, його поставили перед вибором: або йдеш до комуни, або вишлемо, як куркуля. А який же він куркуль, коли самі перебивались з бур’яну на воду. Батько обрав перше. У комуні жилося не легше. Праця з рання до смеркання за черпак юшки і ложку мамалиги. А коли йшов дощ і працювати не було можливості, то їсти не давали зовсім, мовляв, не заробили. Щоб трохи заморити голод, Марія їла тертий буряк, яким годували свиней, та ще й своїм трохи приховувала.
Сватання до неї вдівця, котрий мав двох дівчаток на руках – п’ять і два рочки – врятувало Марію від виснажливого життя у комуні. Вона присвятила себе чужим дітям, яких пестила, як рідних.
Коли воєнне лихоліття прийшло на рідну землю, Марія провела чоловіка на фронт. А дізнавшись, що у навколишніх краях діють партизани, стала допомагати їм. Разом з іншими селянками наварять їжу, спечуть хліб, і вона віднесе все партизанам. Находилась по тих лісах. Каже, що, може, тому так ноги тепер болять, що півсвіту протюпали. Таким чином, вона робила свій внесок у наближення Перемоги.
Але одного разу, здавалось, фортуна відвернулась від жінки. Її спіймали поліцаї і привели до румунської жандармерії, де учинили допит. Проте Марія все заперечувала і казала, що вона вперше чує про партизанів. Та це тільки розлютило ворогів, і її повели на розстріл. Проходячи повз церкву, в якій якраз правилось, вона попросилась помолитись Богу. На закінчення молитви, яку батюшка читав над жінкою, він побажав смертниці... довгого життя. І вона вціліла, як каже, за Божої ласки.
...Чоловік повернувся з війни тяжко хворим і Марія Максимівна доглядала за ним, суміщаючи нелегку працю нормовиці з хатніми клопотами. Коли суджений відійшов у небуття, ставила самотужки дочок на ноги. Пропозицій вийти вдруге заміж було чимало, та серце не лежало до жодного. І тільки років тридцять тому зійшлася з вдівцем Пилипом Васильовичем Гладковським – людиною шанованою у Крутих, орденоносцем, інвалідом війни. Прожили душа в душу чверть століття. І мали б разом святкувати свої столітні ювілеї. Проте доля розвела їх і Пилип Васильович Гладковський відзначив сторіччя у липні у колі своєї родини, а Марія Максимівна Єрошкіна – на Марії Магдалини (4 серпня) – разом з людьми, які стали їй рідними.
У цей день сторічна ювілярка приймала вітання від голови Кодимської райдержадміністрації Володимира Івановича Погорілого, сільського голови Олександра Петровича Кравця, голови ради ветеранів району Івана Миколайовича Бордюжі, голови районної жіночої ради Зої Григорівни Пороник, голови ветеранської організації сільської ради Василя Даниловича Яворського, депутата районної ради Сергія Архиповича Маньківського. Разом з цінним подарунком В.І. Погорілий вручив ювілярці повідомлення про призначення їй довічної стипендії у розмірі 100 грн, яка виплачуватиметься щомісячно управлінням праці та соціального захисту населення Кодимської райдержадміністрації за рахунок коштів, передбачених обласним бюджетом. І.М. Бордюжа передав пакунок, який зібрали для ювілярки підприємці Анатолій Свєкла і Антоніна Чернійчук.
Вже літа немолоді, і коники зморились, все ж, у свої сто Марія Максимівна сповнена інтересу до життя. Ноги не носять, а вона за милиці – і на город, садити чи шарувати, полоти чи просто оглянути хазяйство.
– І ці квіти Марія Максимівна виростила сама, – показала на щедро заквітчану вечірню зірку Галина Степанівна Грицевич – соціальний працівник, коли гості вийшли на подвір’я.
– А ті чорнобривці попід тином, що привітно всміхнулися нам? – запитали ми.
– І ті чорнобривці – справа рук господині, – почули у відповідь. Вони такі ж привітні, як і вона.
Марія Максимівна рада всім, хто заходить до її оселі, кому небайдужа її доля. Та найщиріша вдячність сусідам – Ніні Іванівні Пазюк та її сім’ї, які зігрівають її надвечір’я теплом своїх сердець. І в тому, що її обійстя світиться затишком, що сама вона цікавиться життям і не втратила почуття гумору, – їх чимала заслуга. Бо життя триває доти, допоки тебе люблять...
