За сучасних умов геополітичних інтеграційних процесів Україні у черговий раз Історія кидає важливий виклик: яким і з ким ми бачимо майбутнє нашої країни, і що готові робити для цього сьогодні? Ніби із століття у століття кругообіг історичних подій формує одне і те ж завдання – завдання вибору геополітичної моделі розвитку, розв’язати яку Україні в інтересах нації і держави поки що не вдається.
А що відбувається у цей час з національною безпекою країни? Що готові ми всі і насамперед ті, хто взяв на себе відповідальність за майбутнє українського народу, покласти на олтар державності, добробуту і безпеки України? Як забезпечити цю безпеку у внутрішньому і зовнішньому просторі? Чи здатні ми самостійно забезпечити збройний захист території держави, розв’язання завдань надзвичайних ситуацій і стримування зовнішньої агресії? Скільки Україні коштуватиме не паперовий, а справжній нейтралітет, і чи є йому альтернативи? Відповідям на ці запитання присвячена ця стаття.
На геополітичному роздоріжжі
Сьогодні Україна стоїть на порозі складного геополітичного вибору подальшої моделі розвитку: євразійської, нейтральної або євро-атлантичної. Реалізація кожної з них генерує як позитивні, так і негативні наслідки для нашої країни у внутрішньому і зовнішньому економіко-політичному просторі.
Євразійська модель розвитку орієнтована на Росію. Практичним проявом реалізації такої моделі може стати формування Євроазіатської конфедерації у складі Росії, України, Білорусі і Казахстану.
Друга можлива модель розвитку для України передбачає підтримання нейтрального статусу. Досвід Швейцарії, яка має постійний нейтралітет, підтверджує необхідність оформлення нейтрального статусу держави у міжнародно-правовому порядку. Існуючі позаблокові держави також оформили свій статус юридично, ставши членами Руху неприєднання. Реалізація нейтральної геополітичної моделі розвитку може принести Україні додаткові переваги у різних сферах діяльності, пов'язані з підтриманням рівних партнерських відносин як з країнами-членами НАТО, так і з країнами пострадянського простору, у першу чергу Росією. Проте витрати на набуття і, найголовніше, на підтримання юридично оформленого нейтрального статусу можуть виявитися для України значними.
Євро-атлантичний простір у вигляді НАТО та ЄС сьогодні впритул наблизився до України. Ми опинилися між двома потужними геополітичними системами – євро-атлантичною та євразійською. Реалізація нейтральної моделі розвитку таїть у собі загрозу перетворення України у “буферну зону” між Європою та Азією. Для Альянсу така модель розвитку може бути прийнятною з військової точки зору, оскільки її реалізація не потребує розгортання військових сил на території нових членів і не спричинить великих витрат на забезпечення їх оборони та безпеки. Проте нейтральний статус України не зможе задовольнити НАТО з політичної точки зору.
Альтернативою євроазійської і нейтральної моделі розвитку України може бути євро-атлантична модель, яка передбачає вступ нашої країни до НАТО. Перш ніж перейти до розгляду можливих позитивних і негативних наслідків вступу України до Північноатлантичного альянсу, коротко зупинимося на його історії та ключових етапах його розвитку.
Історичні паралелі і меридіани
НАТО – North Atlantiс Treaty Organization – Організація Північноатлантичного договору. Відповідно до Статті 4 Вашингтонського договору НАТО є “трансатлантичним форумом” для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, які забезпечують стримування будь-якої форми агресії щодо території будь-якої держави-члена НАТО.
Згадаймо, боротьба за панування у Європі тривала і після капітуляції Німеччини. Мало кому відомо, що 1 липня 1945 р. з ініціативи В. Черчілля планувалося розпочати воєнні дії проти СРСР з використанням поряд зі Збройними силами США та Великої Британії 10 нероззброєних дивізій вермахту. Лише завдяки мудрості Ф. Рузвельта світ не опинився втягнутий у нову війну.
10 грудня 1948 р. у Вашингтоні розпочалися переговори про укладення Північноатлантичного договору за участю представників держав Брюссельського договору, Канади та США. 4 квітня 1949 р. уряди Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембурга, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США і Франції підписують Північноатлантичний договір.
З метою забезпечення своєї безпеки 14 травня 1955 р. СРСР уклав Варшавський договір з Албанією, Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.
Звернімо увагу на те, що історія трансатлантичного союзу – це історія затяжних дискусій, конфліктів та проблем (згадаймо взаємовідносини Туреччини і Греції, політику Франції щодо партнерів з НАТО). Парадоксально, але це все, у певному значенні, зміцнює Союз. Так, 9 вересня 1965 р. Президент Франції Шарль де Голль заявив на прес-конференції, що до початку 1969 р. Франція вийде з об’єднаної військової організації НАТО. Франція була занепокоєна тим, що у разі початку вторгнення СРСР до Європи США планували завдавати ядерних ударів у тому числі по територіях Західної Європи. 10 березня 1966 р. Президент Франції Шарль де Голль робить офіційну заяву про намір Франції вийти з об’єднаної організації НАТО.
Після закінчення “холодної війни”, 25 лютого 1991 р., представники шести країн-учасниць Варшавського договору (ОВД) збиралися в Будапешті для оголошення про розпуск військової організації ОВД і запропонували так само розпустити НАТО. Проте їхня пропозиція не знайшла підтримки.
На зустрічі на найвищому рівні у Брюсселі 10-11 січня 1994 р. глави держав і урядів країн-членів Північноатлантичного союзу виступили з ініціативою “Партнерство заради миру” (ПЗМ). 14 січня 1994 р. президенти США, Росії та України підписують у Москві тристоронню угоду, яка уточнює порядок передачі Росії українських ядерних боєголовок, а також пов’язані з цим компенсації і гарантії безпеки. 27 січня 1994 р. відбулося підписання у Москві програми військової співпраці між Росією та НАТО.
8 лютого 1994 р. міністр закордонних справ України Анатолій Зленко підписав Рамочний документ програми “Партнерство заради миру” (ПЗМ).
Співпраця в межах Програми “Партнерство заради миру” передбачає: створення умов для входження України до загальноєвропейської системи безпеки; забезпечення демократичного контролю над збройними силами; сприяння відкритості у плануванні національної оборони і формуванні військового бюджету; підтримання здатності і готовності в межах, передбачених Конституцією, брати участь в операціях, що здійснюються під егідою ООН і/або в межах відповідальності ОБСЄ; використання досвіду держав-членів НАТО і країн-партнерів у реформуванні та будівництві сучасних Збройних сил України.
8 липня 1997 р. відбулася Мадридська зустріч на найвищому рівні Північноатлантичної ради. Підписана Хартія про особливе партнерство між НАТО та Україною.
У Хартії визнається, що незалежна, демократична і стабільна Україна є одним з ключових чинників забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі, і на континенті в цілому, а також відзначено, що держави-члени НАТО далі підтримуватимуть суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави як ключові чинники стабільності і безпеки у Східній Європі і на континенті в цілому.
У Хартії зазначено, що держави-члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які одержала Україна від усіх п’яти ядерних держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, як без’ядерна держава-учасниця.
Таким чином, з Хартії виходить, що держави-члени НАТО і 5 ядерних держав гарантують безпеку України. Невже цього недостатньо?
26 березня 2003 р. в Брюсселі на засіданні Північноатлантичної ради міністри закордонних справ семи країн-кандидатів підписали Протоколи про приєднання до Північноатлантичного договору. 2 квітня 2004 року Естонія, Литва, Латвія, Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія офіційно стали членами НАТО. Таким чином, на сьогоднішній день до НАТО входять 26 держав-членів. І Альянс вийшов до кордонів України.
Україна і НАТО: за і проти
Наслідки вступу України до Північноатлантичного альянсу не можна оцінювати однозначно “позитивно” або “негативно”.
У десятці розглянутих можливих переваг входження України до НАТО перше за значимістю місце посідає зміцнення системи зовнішньої та внутрішньої безпеки країни. Надзвичайно потужний у світі військовий Альянс гарантує зовнішню безпеку, яка є необхідною передумовою стабільного економічного розвитку і утвердження національних інтересів держави.
Позитивні наслідки вступу україни до нато
1. Зміцнення системи внутрішньої та зовнішньої безпеки країни.
2. Захист суверенних прав України.
3. Підвищення міжнародного іміджу держави.
4. Створення сприятливих умов для розвитку економіки України.
5. Сприяння вступу до Європейського Союзу.
6. Зміцнення демократії в країні.
7. Розвиток наукової співпраці між Україною та членами Альянсу.
8. Підвищення соціального статусу військовослужбовців.
9. Можлива стабілізація україно-російських відносин.
10. Зміцнення стабільності у Східній Європі.
Негативні наслідки вступу україни до нато
1. Загроза економічному партнерству України з Росією.
2. Зниження обсягів виробництва підприємств військово-промислового комплексу України.
3. Додаткові витрати на придбання “натовського” озброєння.
4. Необхідність оплати військового внеску для членства в НАТО.
5. Матеріальні і людські витрати, пов’язані з участю українських військовослужбовців у миротворчих операціях Альянсу.
6. Можливість розміщення військових баз НАТО на території України.
7. Посилення політичної, військової залежності України від лідерів Альянсу.
8. Нерівноправність країн-членів НАТО.
9. Потенціальне посилення військової загрози з боку Росії.
10. Можливість воєнних дій на території України у разі розташування у країні баз НАТО.
На шляху євроатлантичної інтеграції Україна, на думку вітчизняних експертів, повинна розв’язати дві проблеми у відносинах з Росією. Перша – усунути всі штучні перепони для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені, нейтралізувавши будь-які претензії на особливі права з боку РФ. Друга – встановити з Росією тісне партнерство, яке базується на принципах міжнародного права та європейських традицій.
Разом з тим, вступ України до НАТО потребує істотних матеріальних та фінансових витрат, пов’язаних з виконанням критеріїв членства у воєнному блоці та мінімізацією негативних економічних та військово-політичних наслідків цього членства.
(Далі буде)
