(ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)
Серед української інтелектуальної еліти одне з провідних місць належить І.Я. Франку. “Академія в одній особі” – називали його сучасники. Понад п’ять тисяч праць у різних галузях літератури й науки належить перу цього видатного мислителя. В 1956 році, коли відзначали 100-річчя з дня народження Івана Франка, дякуючи рішенню Всесвітньої Ради Миру, святкування цього ювілею набрало міжнародного характеру. Пройшло півстоліття. 150-річний ювілей дав поштовх до подальшого розвитку франкознавства.
Деякі сьогоднішні псевдоопоненти І. Франка, як і, до речі Т. Шевченка і Л. Українки, намагалися спростувати їх велич. Як справедливо говорить львівський дослідник Тарас Салига: “Подібні цінителі мали б зрозуміти, що ні Шевченко, ні Франко, ні Леся Українка – це не вечірнє чтиво під сон – це твори, власне, для праці мозку, для не засинання душі”. Влучно висловився німецький вчений Г. Цігенгайст, коли виступав на міжнародному симпозіумі ЮНЕСКО в 1986 році: “І. Франко – так само, як у свій час “архангельський мужик” М. Ломоносов, – з справжньою пристрастю взявся за велику справу познайомитися зі всіма колишніми і сучасними продуктивними досягненнями людства, щоб їх зробити невід’ємним набутком свого народу”. Потрібно пам’ятати і слова Сергія Єфремова, якого автори книги “100 найвідоміших українців” назвали совістю української інтелігенції, “буде він довго духовним ватажком свого народу”. Так високо С. Єфремов оцінив роль і місце І. Франка в історії духовної культури українського народу.
Спадщину Івана Франка досліджують в Німеччині, Франції, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Варто відзначити, що і в Пекіні було видане “Ювілейне видання, присвячене сторіччю з дня народження великого діяча світової культури І. Франка” китайською, англійською і російською мовами. Однак малодослідженою є проблема “І. Франко і українська національна ідея”. Поширення української ідеї сьогодні це пропаганда і примноження наукових і духовних надбань кращих представників українського народу, пробудження історичної пам’яті українців. Українська ідея яскраво проступає в ідейно-художній спадщині І. Франка. Літературне слово в ХІХ-ХХ ст. було духовною зброєю патріотично-державницьких сил суспільства. Вірші Франка “Наперед!”, “Коляда”, “Сон князя”, які відсутні у 50-томнику, були спрямовані на захист гідності українського народу. А національний гімн “Не пора!”, який написав Франко, закликав служити не “москалеві і ляхові”, а матері – Вкраїні. Цей гімн використовувався на початку ХХ ст. публічно поряд із “Ще не вмерла Україна”.
В пролозі до “Мойсея” Франко пророкував реалізацію державницької ідеї в Україні. Вчитуючись в текст цієї поеми, можна зрозуміти думку Франка, що кожен народ, якщо не задрімає в дорозі, зможе виконати Божий заповіт і “стати сіллю землі”. Іван Франко проникливо вдивлявся в спадщину своїх попередників. Написавши статтю-відгук на видання Д. Багалієм “Сочинений Григория Савича Сковороды” в 1894 р., Франко наголосив: “Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії розвою українського народу”.
Досліджуючи формування патріотичних почуттів у Тараса Шевченка, Франко в статті “Причинки для оцінення поезії Тараса Шевченка” писав, що великий вплив на Кобзаря мала відома “Історія Русів”. При цьому Франко вказує на наявність у Шевченка не лише національної, а і соціальної ідеї. Важливе твердження І. Франка і про те, що “Пристрасна любов до України, незламна надія на її відродження виявляються у Шевченка одночасно з такою ж гарячою, а заразом і простою, і криштально чистою, незатьмареною ніякими філософічними сентенціями любов’ю до людини загалом”. Ці слова Франка акцентують увагу на тому, що любов до Вітчизни повинна не суперечити любові до ближнього. Пізніше І. Франко давав високу оцінку діяльності наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові і діяльності професора М. Грушевського.
Як філософ, Іван Франко намагався осмислити роль і місце національної ідеї в житті народу, необхідність національної самореалізації особистості. В статті “Поза межами можливого” він писав: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”. Важливо що пізніше цієї проблеми торкнувся і Іван Дзюба в своїй найвідомішій роботі “Інтернаціоналізм чи русифікація”, вчений, який вже півстоліття опікується українською національною ідеєю.
Надзвичайно актуальні думки Івана Франка щодо націотворчої функції інтелігенції. Коли в 1905 р. в Російській імперії почалася перша демократична революція, Франко писав: “Перед українською інтелігенцію відкривається тепер при свобідніших формах життя в Росії величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, “відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла”. Саме українська інтелігенція акумулювала знання і культуру, створені попередніми поколіннями українців та інших народів. Вона виробила в собі подвижництво, совісність, патріотизм та готовність брати відповідальність за розвиток духовного життя суспільства. Найяскравішими її представниками, які після І. Франка виконували націотворчі функції, стали М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Скрипник, М. Хвильовий, І. Дзюба та інші.
В спадщині І. Франка є думки, які періодично актуалізувалися і в 1917 – 1920 роках, і в 1990 – 1991 роках і залишаються актуальні в 2006 році. “Сором українській інтелігенції, – писав Франко ще в кінці ХІХ століття, – сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляхи до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституція дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма”. Цікаво зауважити, що наша сучасниця Оксана Забужко, аналізуючи філософські погляди Івана Франка, наголошує, що “саме суб’єктивний чинник виступає в філософії української ідеї вирішальним, творчим”, а не фатум економічного поступу.
Після проголошення незалежності України проблема виникнення і розвитку української національної ідеї актуалізувалася. Потрібно всебічно вивчити історію духовних цінностей українського народу, визначити культурно-історичний потенціал нації. В науковій літературі існує багато визначень поняття і змісту української ідеї. Всебічне вивчення спадщини Івана Франка допоможе нашим сучасникам усвідомити, що українська національна ідея стане важливим засобом соборності України і формування української політичної нації.
