Дорога українська громадо,
Пресвяті отці,
Дорогі співвітчизники,
Пані і панове!
З приємністю вітаю ваше високодостойне товариство. Щиро вдячний усім, хто взяв участь в організації сьогоднішнього вечора, на якому, не дивлячись на заставну тему, безумовно, мова буде йти про єдине, вічне – про Україну.
Я переконаний, що і в цьому залі, і поза ним є мільйони сердець, які не тільки щемлять за те, якою буде Україна, а й розмірковують над тим, як торувати цю дорогу, де є наші загрози, де перемоги, чому нам тішитися, а з чого сумувати.
Ми зустрічаємося в дивовижний час для історії України. Якщо подивитися на календар, то протягом останніх 10 – 15 днів практично кожен день несе вшанування великої пам’яті, великих свят, великих достоїнств.
Тому дозвольте, насамперед, щиро привітати кожного, хто присутній сьогодні в цьому залі, хто перебуває поза ним, з 15-ю річницею Незалежності України. Хотів би особливо перед цією аудиторією сказати, що свій історичний внесок у це явище внесла львівська громада.
Сьогодні Україна вшановує Івана Франка. З нагоди 150-літнього ювілею Каменяра я приїхав на зустріч до близької мені львівської громадськості, але безумовно, я звертатимуся не тільки до вас. Я буду звертатися до всього Українського народу.
Безумовно й друге, що я говоритиму про Івана Франка, але насправді казатиму про нас усіх, про те, що в нас відбувається, як вирішувати Українській державі і нації ці виклики.
Переконаний, на це нас націлює все життя Івана Франка. Його життя, на мій погляд, – це постійний діалог з нацією. Непростий, важкий, критичний. Але і люблячий.
Ми чудово розуміємо, що явище Франка, як і явище Шевченка, – загальноукраїнське і актуальне. Забуті царі, імператори, але в пам’яті залишилися Франко, Шевченко, Україна. Сьогодні ми звертаємося до них, тому що їхня життєва позиція, їхні системні цінності потрібні нам сьогодні, вони є актуальними.
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів… Ми повинні… пізнати ту свою Україну, всю в її етнічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом…». Це слова Івана Франка.
У цих словах знайдемо одне з найважливіших об’єднавчих послань Франка до сучасного українства.
Його послання не містять пафосу. Вже давно нам треба навчитися говорити про Україну в практичній тональності, без жалів, без ревнощів, без доказувань хто більший українець, без хатньої героїки, яка закінчується на порозі нашого ставлення один до одного і готовності ходити під прапорами по розбитих українських дорогах.
У Франка є все, що має спонукати будь-яку мислячу людину до свідомого національного життя. Це – почуття і виховання власної гідності. Це – формування з регіональних осередків єдиної і цілісної нації. Це – діяльна присутність нації у європейському і світовому житті.
Я вдячний вашій мудрій аудиторії за те, що вона так глибоко і тонко розуміє фундаментальне значення цих тез для всієї України. І знаю – ви справедливо сприймете слова про нашу сьогоднішню українську реальність.
З цього приводу я хотів би відкрити дужки й поговорити про деякі речі більш детально.
«Наші визискувачі і тирани сидять у нас самих», – колись сказав Франко.
Ми звикли бути великими у розчаруваннях. Нас завжди окрадено, приспано. Розчарування сприймаємо як наркотик, що створює ілюзію своєї правоти «для домашнього вжитку». І це потім дозволяє з легкістю і фатальністю втрачати все – наші перемоги, самих себе, свою країну, державу.
Я дійсно не хочу, щоб цей стан впав на ґрунт сьогоднішніх наших днів.
Сьогодні Україні загрожують не полки Муравйова, під Батурином чи під Лозовою. Від нас ніхто не вимагає відправити 280 – 300 київських студентів, щоб боронити кордон УНР, своєї держави. Від нас вимагається збагнути, яка є нині найбільша загроза Україні, що нас найбільше підточує. Де правильний вихід з того і сьогоднішнього, і історичного каламбуру, що виникає і на політичній, і на соціальній, і на гуманітарній українській карті. Де шукати першу точку української перемоги.
Кілька днів тому я говорив на форумі українців, що зараз ми чомусь не говоримо про економіку. Ми мало говоримо про соціальну сферу. Бо добре розуміємо, що за останні кілька років ми знайшли ту фундаментальну для України економічну формулу. Формулу модерну не тільки для України, а й для усієї Європи, яка розуміє, що економічно, соціально творить Україна. Ми живемо в досить здорових макроекономічних параметрах. Це продумана, концептуально здорова в хорошому сенсі цього слова модерна європейська політика. Таку політику може читати будь-яка людина, яка представляє ту чи іншу частину Європи. Ми маємо динаміки, які є одні з найкращих у Європі сьогодні – і економічні, і соціальні.
Я не хочу вживати цю статистику, щоб змінити тематику нашого вечора. Повірте, якщо навіть на Львівщині за 1,5 року вдвічі ростуть депозити, то тут відбувається щось добре. Коли минає 12 місяців – і доходи ростуть на 21 – 23%, то це говорить саме за себе. Коли ми 7,7% маємо ВВП після двох років революцій, політичного шоку...
А я переконаний, ви добре розумієте, що гроші завжди бояться революцій, будь-яких виборів, чи то парламентських, чи президентських. І ми після такого короткого періоду сьогодні можемо говорити про найвищі в Європі економічні стандарти і хилити голови? Я б не радив цього робити нікому. Україна йде цією дорогою першокласно, і це є предметом нашої гордості. І коли все добре вдається, його не зауважуєш, як повітря, яким ми дихаємо. Це начебто від Бога. Це само собою зрозуміло, що так повинно бути.
Але коли ми говоримо про ризики, про загрози, тут хотілося би більше уваги і серйозності, трошки відсторонитися від емоцій і бажано, щоб у цей момент говорив наш розум. Так от, я переконаний, що українську перспективу може закрити тільки одне поняття – це розбрат нації. Все решта – деталі. Це ключовий виклик, який через ряд сходинок, і політичних і економічних у тому числі, веде до одного, найбільш небезпечного – політичної дестабілізації країни. Там, де немає стабільної політики, там ніколи не будуть працювати економіка, фінанси, ніколи не буде зайнятості. Це те, про що ми сьогодні не говоримо, але воно досить важливе для життя мільйонів людей.
Хочу наголосити, що формування взаєморозуміння, вихід на загальнонаціональний діалог – це той іспит, який виведений окремим курсивом на нашому політичному екрані. І львівська громадськість, яка завжди відіграє унікальну політичну роль в Україні, я хотів би, щоб виписала собі це до свого щоденника як мету номер один.
Дещо нижче я зупинюся про виклики і можливі шляхи їх вирішення. Зараз моя теза полягає в одному. Я б надзвичайно хотів, щоб українська нація, український народ, львівська громадськість зрозуміла одне: національне порозуміння, злагода, єдність визначають суть української перспективи. Все решта – це деталі.
Ми за 1,5 року пройшли шматок складного шляху. Не в тому плані, що він був складний у галузі національної економіки чи фінансів, нічого подібного. Ми отримали бюджет, який має річний приріст у порівнянні з 2004 роком 52%. Такого немає в країнах Європи. У цьому році приріст складає 18%, у місцевих бюджетах ще більше. Економіка починає потроху довіряти політиці, детінізуватися, подає, можливо, куценьку, коротеньку, але вже руку владі на знак того, що влада пробує формувати відкритий, конкурентний ринок. Ми починаємо говорити про закони, про чесну приватизацію. Це не питання одного дня, але ці кроки відчутні.
На мій погляд, нам потрібно продовжувати змінювати інше. Владі – вчитися шанувати націю, народ, своє слово і своїх людей. Вчитися працювати відкрито, бачити вільного журналіста, незалежного суддю.
Українцям – чути і бачити одне одного і не відмовлятися для власного комфорту від найменшої своєї частки, яка не вписується у якісь загальні стандарти. Переконаний, що з цих маленьких часток сьогодні сформовано сучасне українське суспільство.
Я прийняв вибір суспільства, здійснений на парламентських виборах. Сприймаю його як поле для роботи, а не для конфлікту чи війни. Є непорушні і гарантовані орієнтири: демократія, українська національна ідентичність, економічний розвиток і європейська приналежність України. Це догмати, на яких стоїть сьогоднішня українська політика.
Це – не наміри. Це – зобов’язання всіх відповідальних політичних сил країни, на сторожі яких стоїть Конституція і влада Президента.
Я часто апелюю до досвіду зарубіжних країн, як вони виходили з політичних тупиків. Можливо, особливо часто звертаюся до іспанського досвіду, який, до речі, говорить про те, як брати, що перебували по різні сторони національного кордону, найскоріше в Європі подали одне одному руки. Через, прошу вибачення, дійшли до загальнонаціонального примирення після громадянської війни. Тому що керував цим вчинком не егоїзм конкретно учасників цих подій. Переконаний, що ціллю, горизонтом цього вчинку було те, що якомога швидше Іспанія повинна прийти до стабільності, злагоди і добробуту. Це робилося, власне кажучи, для перспектив Іспанії. Це одна мета, яка виправдовувала всі кроки, зроблені до цього.
За висловом іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гасета, «нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра».
Нашу ідею на майбутнє я хочу викласти через погляд Франка.
Франко та українці. Нам потрібно будувати націю – це його головна настанова, про яку сьогодні багато разів у своїх тезах згадував Дмитро Павличко. Вона означає продовжити важку еволюційну роботу, в якій необхідно поєднати наполегливість, терпимість та мудрість.
Основою нації є, насамперед, мова. Справжня реальність цього питання для нас, українців, постане тоді, коли держава перестане ховатися від проблем і розробить сучасну мовну стратегію. На мій погляд, її перша практична вимога повинна полягати в тому, що альтернативи державності української мови немає і не повинно бути.
Її друга складова – привабливість української мови як мови доступної книги, мови передової освіти і нових технологій, мови телебачення та кіно. Третя складова – підтримка мов національних меншин через систему української національної освіти.
Нам під силу здійснити всі згадані завдання у продуманий спосіб державної підтримки та заохочення, на які маємо право й обов’язок.
«Одна з головних болячок нашого національного життя – розрив інтелігенції на українську та москвофільську», – стверджує Франко і говорить про нас. Подолати цей розрив можливо через утворення єдиного культурного простору України. Я бачу його в налагодженні широкого міжрегіонального діалогу інтелігенції, у підтримці діалогу церков, що веде до єдності, у формуванні цілісного інформаційного поля, у створенні суспільного теле- і радіомовлення. Без цього, перефразовуючи Франка, «Україна готова знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії».
Нам необхідно знайти чесну і правдиву відповідь стосовно найбільш болючих сторінок нашої історії. Потрібно розчистити територію України від реліктових залишків тоталітарних епох. На зразок Франка, нам потрібно виховувати молодь на прикладах національних перемог. Але не в пафосному стилі, а в світлі неминучості загальної перемоги українства проти найважчих поразок і потрясінь. А в цій перемозі є кожен фрагмент нашого минулого.
Це значить, що Голодомор має і буде визнано актом геноциду. Воїни ОУН-УПА отримають належний їм статус і державну підтримку. І кожен український ветеран, кожен український громадянин знатиме, що держава раз і назавжди припинила війну пам’яті і діє задля миру та спокою людей.
Франко і державність. У державницьких поглядах Франка український політик знайде могутній інтелектуальний поштовх до роздумів над справою справедливого національного ладу у власній країні.
Франко писав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».
За п’ятнадцять років незалежності Україна відбулася як держава. Нами закладено фундамент для формування основних інститутів влади і суспільства. Але я переконаний, що це тільки початок.
Ми стоїмо на порозі винятково важливих процесів для нації і держави, серед яких:
1. Політична реформа або реформа системи управління державою, яка потребує суттєвого вдосконалення. Ми розпочнемо цей процес з початком нової сесії Верховної Ради.
2. Докорінна судова і правоохоронна реформа, які повинні забезпечити реальність принципу рівності кожного перед законом і дієвість боротьби з корупцією.
3. Остаточна делімітація і демаркація українських кордонів.
4. Реформа місцевого самоврядування, що має відповідати не радянським, а європейським і національним принципам.
Говорячи про Франка, маємо говорити й про ці речі. Держава – це не гасло, а практичні цеглини, які щодня кладемо на її споруду. Саме за Франком ми повинні перейти у площину консолідуючої і системної роботи, яка виведе нас зі стану «тягла у бистроїздних поїздах» інших народів і покаже світові приклад успішної і міцної держави.
У цьому сенсі я бачу особливу важливість прикладу Івана Франка для утвердження культурної всеосяжності українства та його зв’язку з усім світом. Масштаб мислі Франка підносить нас над будь-якими окремими проблемами національного життя і демонструє безконечний простір для праці. Франко є не лише постаттю, знаковою для українців. Він прокладає зв’язок до могутніх культур наших сусідів, до європейської цивілізації, до загальносвітової гуманістичної філософії.
Франко належить до батьків української державності і в цій іпостасі співмірний із його сучасниками – творцями і засновниками держав Центральної і Східної Європи, провідниками державності Ізраїлю та багатьох інших країн, які йшли до незалежності шляхом, що схожий у чомусь на український.
Історична несправедливість, на мій погляд, є в тому, що Франко не став Нобелівським лауреатом. Але очевидним є й те, що у майбутньому представники нашого народу, що народив Франка, будуть удостоєні цієї честі.
Для нас це означає, що Україну необхідно відкривати для світу. Нам украй необхідна системна державна підтримка перекладів української літератури іншими мовами. Нам потрібно здійснити культурний прорив до світу, який не знає і значною мірою не розуміє нас.
В основі цього наміру повинні стати наші внутрішні дії, які забезпечать достеменне академічне вивчення української історії, культури, кодифікації надбань українців у світі, дослідження сучасного життя і розвитку українства. А значить, нам потрібне академічне багатотомне видання «Історії України».
Нам потрібна не десяти- чи двадцятитомна, а широка і всеосяжна «Історія та бібліотека української літератури». Нам потрібна україномовна і англомовна Енциклопедія України та Енциклопедія світового українства. Про це ми говорили на IV форумі українців. Нам, нарешті, потрібно забезпечити видання академічного зібрання творів Франка у ста томах. Відтак треба надати нового державного значення премії Івана Франка як національній та міжнародній.
Продовжуючи Франкову тему, я хочу повідомити, що сьогодні підписав Указ про підготовку до надання статусу національного музеям Франка у Львові та Нагуєвичах та створення у Львові Музею літератури.
Цей неповний перелік дій слід продовжити загальною націєтворчою роботою, яка повинна тривати постійно, незалежно від ювілеїв, а залежно від нашої пам’яті, обов’язку перед Батьківщиною і перед Українським народом.
Дорогі українці, дорогі львів’яни.
Я завершую своє слово до вас з почуттям поваги, підтримки і заохочення до продовження тієї важливої місії, яку несе для України ваше місто і ваша громада. Я вірю у нашу єдність, нашу силу, і тим більше в наш успіх.
Цього чекає і це досягне Український народ.
Слава вам і слава Україні!
