Сьогодні ми продовжуємо публікацію розповіді нашого спеціального кореспондента про досягнення, будні і проблеми Августівської сільської ради Біляївського району, очолюваної досвідченим і, можна сказати, талановитим сільським головою Світланою Олександрівною Мацкул. Осмислення проблем, характерних не лише для цієї, конкретної, але й для більшості сільрад області, шляхів їх вирішення, поглядів на ці проблеми та на явища буденного сільського життя... як героїні нашої оповіді, так і самого спеціального кореспондента – двох людей зі значним життєвим досвідом, можуть слугувати приводом для роздумів голів та депутатів багатьох інших сільських рад, керівників районної та обласної ланок, всіх тих людей, наших читачів, хто мислить неординарно, а головне, по-державному.
...Якщо пригадуєте, минулу публікацію я завершував моїми та Світлани Олександрівни роздумами з приводу запровадження в селах нової, але традиційної (хто пам’ятає історію України, а також знає історію Польщі та інших країн) посади сільського старости. Так от, сільський голова Августівки не просто підтримала цю ідею, але й вважає, що формування інституту сільського староства слід розпочинати вже зараз, його слід передбачити в адміністративній реформі села і всього державно-управлінського апарату України.
Хтось може застерегти, що на запровадження інституту староства доведеться витрачати додаткові, і то немалі, кошти. Так, згоден, для того, щоб кожне село мало свого старосту, свого реального, законом уповноваженого і захищеного господаря, – доведеться пожертвувати певною частиною бюджету. Але хіба, маючи зараз тисячі занедбаних, позбавлених реального господаря сіл, ми втрачаємо менше? Особливо якщо зважити, якими моральними, економічними та соціальними втратами це обертається для всіх нас; тими втратами, які не завжди можна та й варто приміряти до певних грошових сум.
Ще одна проблема – дачні кооперативи. Причому не слід гадати, що вона стосується лише приміських сільрад. Такі кооперативи вже існують за сто і більше кілометрів від Одеси, вони облягають Ізмаїл, Б.-Дністровський, Котовськ та інші районні центри. Одразу зауважу, що Світлана Олександрівна, з її досвідом, дипломатичністю і водночас твердою, законослухняною волею, навчилася налагоджувати контакти з цими кочівними, ніким і нічим, окрім своїх, майже безвладних, кооперативних керівників, не стримуваними племенами. Але й вона теж вимагає законності, і їй уже терпець уривається.
З погляду закону, ці кооперативи, взагалі, ділянка кожного з дачників, перебувають на землі, яка підпорядкована, в даному випадку, Августівській сільраді. За логікою закону, всі люди, і всі приватні, бізнесові, фермерські, присадибні господарства, які перебувають на землі сільради, повинні підпорядковуватися діючій на цій території владі, місцевому самоврядуванню. Але це тільки в ідеалі. Бо які реальні важелі впливу у сільради і, зокрема, її голови, на діюче здебільшого на громадських засадах керівництво того чи іншого дачного кооперативу? А на кожного дачника-“фазендероса” зокрема? А влада над цим дачником керівництва його рідного кооперативу?
Кому в цій державі не зрозуміло, що парламенту, облрадам треба повернутися до статусу дачних кооперативів, закону про ці кооперативи, пам’ятаючи при цьому, що частина дачників уже давно перетворила свої літні дачі на постійне житло, яке, формально знаходячись на землі сільради, так само формально перебуває за межами поближніх населених пунктів. Навіть якщо ці дачні масиви в реальному житті давно позливалися з селами. А тим часом дачники прагнуть користуватися всіма правами і вигодами сільської громади, всіляко при цьому ігноруючи її вимоги і потреби.
Або така ситуація... На всі п’ять населених пунктів сільради існує зараз один дільничний міліціонер. Дільничних призначають, виходячи з чисельності населення сільради. Але ж у тій-таки Августівській сільраді налічується близько 1700 дачних кооперативах, садиб, які збирають стільки дачників, скільки нема населення в селах. І все це лягає на того ж таки, одного-єдиного дільничного, який здебільшого не має ні транспорту, ні зв’язку. То це що, справедливо? Це по-державному? А хто приборкуватиме дачників, які порушують закони в самих селах, коли вони вдаються до хуліганських дій, або виставляють гучномовці, могутню радіоапаратуру, перетворюючи життя своїх однодачників та селян на пекло?
А скільки дачників скупило хати прямо в селах! Є приклади, коли ділянки землі захоплюють самочинно, і навіть звівши на них особняки, не поспішають легалізовуватися, реєструючи і себе як власника ділянки, і свої незаконно зведені будівлі. Передбачаю, що хтось може зауважити: “То так нехай сільрада подає на них у суд!”. Запитую у відповідь: а хто від сільради займатиметься цими багаторічними судовими процесами, на які кошти вона найматиме юристів; і де той райсуд, а де сільрада, адже досить сказати, що від Августівки до Біляївки щось із дев’яносто кілометрів. А головне, хто і як змусить потім цього самопоселенця підкорятися рішенню суду?
Я вже говорив про проблему сміттєзвалищ в Августівській сільраді, значну частину яких створюють дачні кооперативи та всілякі будівельні бригади, які бозна звідки з’являються, зводять особняки і щезають.
– Нам конче потрібен сміттєпереробний завод, – пояснює Світлана Олександрівна. – З якого розрахунку його зводити: на кілька сільрад, на район, на Одесу і передмістя – то вже інше питання. Але він потрібен уже зараз. І силами сільради це питання не підняти. Так, ми знайшли більш-менш прийнятний вихід: у нас є шурфи катакомб, з яких колись добували каміння. Один із цих шурфів ми пристосували під загальне сміттєзвалище, куди звозимо все те, що не піддається вогню. Але й до цього сміттєзвалища нам чимось треба звозити все те сміття, яке накопичується в п’яти селах та на околицях дачних кооперативів. Хто цим повинен займатися? Хто фінансуватиме, який транспорт може задіяти наша сільрада? І чому, скажімо, сільрада повинна вивозити всі ті тонни будівельного сміття, яке залишається після будівельників та євро-ремонтників у володіннях одеських “крутих”? До речі, ми спробували домовитися з однією фірмою, але, – по-перше, звідки у нас такі кошти, які треба платити негайно, а по-друге, сама фірма, як я зрозуміла, не дуже й поспішає укладати угоди з приміськими селами: відстань, дороги, пальне...
Як людина, яка все життя переймається проблемами екології, можу зауважити, що використання катакомби у вигляді сміттєзвалища – ідея не з кращих. Але хто і що може запропонувати місцевій сільраді у вигляді альтернативи?
Неподалік сільради знаходиться двоповерхова будівля дитсадка “Світлячок”, самою появою якого сільський голова Світлана Мацкул дуже пишається. І має чим. Погодьтеся, що в сотнях, в тисячах українських сіл уже давно забули, що це таке – дитячий садок, повноцінний, цілорічний, з добре налагодженим вихованням, харчуванням, дошкільною та музичною освітою... Так от, впродовж багатьох років посеред Августівки стояла покинута напризволяще будівля колишнього, ще колгоспного дитсадка. Як водиться, вже занедбана, розкурочена.
Будь-які підрахунки коштів, які потрібні були на ремонт, устаткування, обладнання кухні, їдальні, спальних кімнат і навчальних та ігрових кімнат, беззастережно свідчили, що для бідної сільради, з її благеньким бюджетом, ця справа фантастично непідйомна. В багатьох інших сільрадах подібні полишені будівлі дитсадків або ж віддавали на остаточне розтерзання нічних нападників, або ж продавали та перепрофільовували. Але Світлана Мацкул добре розуміла, що дитсадок селянам потрібен. Від того існуватиме він, чи ні – залежить все: чи зможуть матері нормально працювати; чи зможуть діти нормально виховуватися, а не порсатися цілими днями в придорожній пилюці; чи зможуть дітей нормально готувати до школи, і нарешті... наважуватимуться місцеві жінки народжувати, особливо по другій дитині, чи, може, села й далі старітимуть та відмиратимуть. І погодьтеся, що в цьому – суть істинно державного підходу до своїх службових обов’язків, до державної проблеми.
Як і де Світлана Олександрівна діставала, або, як кажуть на селі, “вициганювала” гроші для того, щоб величезне двоповерхове приміщення капітально відремонтувати, а потім обладнати майже на рівні євроремонту: кухню, спальні, туалети, ігрові кімнати; подбати про рояль і штат працівників, причому фахово підготовлених, і про зарплату для них – це розповідь не для людей зі слабкими нервами. От тільки питання в тому, як вистачило на все це волі, нервів і мужності у самої голови сільради та її помічників.
Коли я оглядав цей Богом обраний заклад, то був вражений: ідеальна чистота, килими, чудові ліжечка з новенькою білизною, кухня і санвузли “як у кращих домах”, бойлерна, парти, умеблювання. І музичний керівник – педагог дитсадка Єлизавета Любчик – за роялем. Сучасні селянські діти, переконана і вона, і завідувачка дитсадка Надія Петрівна Коваленко, повинні з раннього дитинства привчатися до музики, розвивати музичний слух, призвичаюватися до співу та фольклорних дійств.
Вірите, мені довго не хотілося виходити з цього дитячого “Світлячка” – такого собі дежа вю давно минулих часів. Будь-який міський дитсадок, навіть елітний, міг би позаздрити і працівникам цього дитсадка, і його вихованцям та батькам. Зараз у ньому 62 дитини. При мені до Світлани Олександрівни звернулися три матері, мріючи й своїх дітей побачити серед вихованців “Світлячка”. А знаєте, яка плата за все це: догляд, виховання, відпочинок, чудове харчування, дошкільне навчання і... рояль? Не повірите – дві гривні на добу, тобто 60 гривень на місяць! Ціна для багатьох батьків цілком прийнятна. Ясна річ, садочок доводиться посилено дотувати, зате і батьки задоволені, і сільський голова іде на роботу зі спокійним серцем: один із провідних наказів своїх виборців вона виконала – дитсадок працює.
Втім, поки я захоплювався цим витвором педагогічної думки, Світлана Олександрівна критично оглядала зовнішній вигляд садка. Всередині він, звичайно, значно впорядкованіший. Так, ще потрібно відремонтувати дві кімнати, і збільшити кількість дітей з шістдесяти до ста; потрібен зовнішній косметичний ремонт; треба знайти хоча б по півставки для того, щоб садок мав своїх сантехніка та електрика, адже це вічна проблема для жіночого колективу дитсадка. У дворі – чудові ігрові майданчики, а хотілося б мати ще кращі, сучасні. Тим часом нещодавно голова сільради подарувала садкові комп’ютер. Поки що один, для комп’ютеризації діловодства; але вже час подумати і про те, щоб діти старшої групи теж звикали до комп’ютера, пізнавали ази спілкування з ним.
До сільради, як і до інших органів влади, прийшли люди з різних політичних сил. Проте на моє дещо іронічне запитання: “Ну і як тут у вас, у сільській раді, з формуванням коаліційної більшості? До універсалу справа не дійшла? Верховну Раду не копіюєте?”, відповіла твердо, хоч і не без іронії.
– Ми це питання давно закрили. Одразу після виборів. Тому будь-які спроби втягувати мене в якісь політичні полеміки та ігри я одразу ж припиняю. За нами, он, п’ять сіл – і в кожному непочатий край роботи, а за кожним – людські душі. Піднімати село, дбати про селян, зберегти наше чудове, унікальне Міжлимання – оце і є найвища і найконкретніша наша політика, якою нам слід займатися усім разом, щоденно, відкинувши будь-які політичні амбіції.
...І більше до цієї теми Світлана Олександрівна Мацкул намагалася не повертатись. Згодом я все ж таки дізнався, що на вибори вона йшла від Партії регіонів. Але, як сказав мені якийсь літній чоловік, з яким я розговорився вранці біля сільради, “за таку головиху, як наша Світлана, ми проголосували б у будь-якому разі, від якої б партії вона не йшла. Ми ж не за партію тут голосували, а за людину, яку знаємо багато років, як голову сільради знаємо...”.
Щоб уже закінчити цю тему, повідомлю, що свого суперника в боротьбі за посаду сільського голови вона перемогла з розривом у 1200 голосів. Якщо зважити, що йдеться про сільраду, а конкурент теж був людиною знаною – перевага вражаюча. Ну а депутатами й активістами своїми Світлана Олександрівна задоволена, тому що всі вони “люди від села”, люди діла... такі, як Михайло Мостовий з Котовки чи Наталія Турлевська з Протопопівки...
Промисловості на території сільради, власне, нема. Вся її економіка тримається на агрофірмі “Августівка”, яку очолює Борис Любчик, фермерському господарстві “Темп” на чолі з депутатом райради Леонідом Шестопальом, та ще зі змінним успіхом виживають до п’ятдесяти дрібних фермерських господарств. І про Б. Любчика і про Л. Шестопаля сільський голова відгукується як про людей, які розуміють, що таке бідний сільрадівський бюджет, і, в чому тільки можуть, допомагають.
Нещодавно посеред Августівки постала споруда, дуже схожа на сучасний, дещо модернізований палац, в якому дуже не хочеться вбачати заклад занадто приземленого призначення – Будинок побуту. Визнаючи архітектурну красу цього приватного підприємства, голова сільради все ж таки більше захоплюється його господарським розмахом. Ще б пак, адже в ньому зібрані перукарня, тренажерний зал з найсучаснішим обладнанням, масажний кабінет, культтоварний, продуктовий та промтоварний магазини, комп’ютерний зал, кафе-бар...
Перше, що спадає на думку – що тепер селянам не треба бігати по різних магазинах, не треба їздити за товарами до Одеси; що тренажерний, масажний та комп’ютерний зали – це нові види послуг, за якими стоять віяння великого міста. Проте Світлана Олександрівна сприймає появу цього Будинку побуту значно глибинніше.
– Над кожним радянським селом неминуче зависала проблема, про яку навіть мало хто згадував, – розмірковує вона. – Це проблема глибокої провінційності. Подивіться, як спроектовані наші села (якщо тільки можна вважати, що вони колись і кимось були проектовані): в жодному з них немає сформованого адміністративно-ділового та культурного центру. Що ми зазвичай бачили в селі? В одному кутку його вічно замкнений сільський клуб, в другому магазин, в якому все – від сельодки до книжок; у третьому – сільрада... Ви ніде на побачите архітектурно сформованого сільського майдану, а це означає, що в селі ніколи не було місця, де селяни, особливо молодь, могли б збиратися, на людей подивитися і себе показати. Й основна дорога завжди пролягала через центр, щоб після кожної з машин в повітрі півгодини висів стовп пилюки. Так от, поява в Августівці такого Будинку побуту, – це поява такого місця, куди наші земляки можуть приходити, щоб провести чи значну частину свого вихідного, чи весь вільний вечір. А куди може податися молода людина, та й людина середнього віку, в сотнях інших сіл Одещини? Саме усвідомлення того, що вона приречена весь свій вільний час просиджувати біля телевізора, не спілкуючись з людьми свого покоління, – психологічний стрес, наслідки якого згубно накопичуються...
До речі, розмова наша відбувалася на вимощеному плиткою майдані, що утворювався між Будинком побуту, Будинком культури, сільрадою та ставком. Щоправда, з Будинком культури пов’язана ціла історія. Ще в 1999 році він горів. За однією з версій, його підпалили; комусь очевидно захотілося заволодіти після пожежі цією будівлею за безцінь. Або сподобалося місце. Проте Світлана Мацкул вирішила будь-що зберегти його, тим паче, що дах уцілів, та й фасад все ще має пристойний вигляд.
Про повне бюджетне фінансування, звичайно ж, не йшлося. Але вже зараз праве крило цього “вогнища культури” відроджено й обладнано. Я бачив його чудовий диско-зал, яким пишалися б у будь-якому райцентрі. “У нас усе має бути, як у людей, – коротко прокоментувала Світлана Олександрівна, відчувши мій подив. – Тільки трішечки краще. І дрібниць тут не існує, все вимагає серця і рук”.
(Далі буде)
