В межах Третьої міжнародної науково-практичної конференції «Російський театр в Україні. Проблеми сучасної критики» і Першого міжнародного театрального фестивалю «Зустрічі в Одесі», 5 вересня відбувся прем'єрний показ вистави за п'єсою Олександра Марданя «Девочки» у постановці Одеського російського драматичного театру. Наступного дня учасники конференції – театрознавці і критики з Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси висловили свою думку з приводу п'єси і вистави. Публікуємо деякі виступи.
Галина Коваленко (С.-Петербург):
– Те, що драматург Олександр Мардань відчуває нерв часу, береться за наболілі, актуальні теми, – безсумнівно. Зараз велика увага приділяється і з боку драматургів, і з боку публіки камерним п'єсам. Тут ми бачимо камерну п'єсу на двох осіб. Для театру дуже важливо, що це дві акторки, оскільки жіноча частина трупи завжди була обділена.
Отже, нерв часу драматургом зачеплено, тема найвищою мірою актуальна, однак подивимося, що вийшло, з погляду драматургії. Я почну з фіналу. Ви знаєте, я не вірю, що героїні так змінилися. Не тому, що вони порочні, ні. Вони, напевно, дуже добрі. Але трагізм нашого часу полягає в тому, що бандити узяли гору. І такий напівмилостивий кінець, так званий відкритий фінал, – і в результаті ми не знаємо, чи увірвуться до них, чи уб'ють їх... Але те, що вони затіяли перебудуватися, – це, звичайно, привіт Льву Миколайовичу Толстому. Якщо пам’ятаєте, у його романі “Воскресение” щовечора дівчата збиралися і говорили, що завтра почнуть нове життя. Цей, можна сказати, міст, внутрішня цитата навіть здається мені вдалою, але, проте, це недостатньо прописано в п'єсі.
Про мову. Автор дуже добре знає сучасну побутову мову, мову вулиці. Але іноді насолоджується цією мовою, і в результаті виходить репризність. Думка губиться... Коли дві дами вступають у діалог, зала радісно сміється, але за цими дуже точно узятими фразами, висловленнями саме губиться щось дуже важливе в цій п'єсі. І третє, на що мені хотілося б звернути увагу. У О. Марданя, імовірно, є своя болісна тема, вона проходить і в п'єсі “Последний герой” – покинута юна чиста дівчина, яка чекає дитину. І ця тема – це ніби самоцитата, виходить повторення. І ще один момент з приводу драматургії. Автор дуже любить телефонні розмови. Актор веде діалог безпосередньо з телефоном, тобто, фактично це монолог для глядачів. Так відбувається в декількох п'єсах. І мені здається, що, якщо використовувати весь час такий прийом, це не йде на користь драматургії.
Тепер про виставу. Почну зі сценографії. Наскільки я зрозуміла, у п'єсі існує контраст між способом життя Валентини, гідної жінки, яка колись мала родину, яка виховала дочку, – і трагедією її життя. Вона зламана, так вийшло, – але дім її не повинен нагадувати офіс. Все-таки він обжитий, а тут дім практично символізують лише вареники. Адже це атмосфера п'єси, це безмежно важливо, повинна бути глибина – людина живе на цьому місці, воно має бути обжитим. Мені здається, дуже важко акторці, яка виконує роль Валентини, вжитися у ці обставини, у цю ситуацію. Потрібно якось доповнити, створити атмосферу в квартирі, де відбувається трагедія.
Акторки (Тетяна Маркова і Тетяна Коновалова – І. Г.) дуже цікаві і достоїнством цієї вистави, безумовно, є ансамбль. Адже нерв на сцені ми відчуваємо дуже рідко. У даному разі акторки цей нерв показали.
Що стосується роботи режисера, то мені здається, що рішення п'єси могло бути яскравішим. У той же час, режисер чудово використав індивідуальність обох акторок...
Ольга Савицька (С.-Петербург):
– Мені довелось читати кілька п'єс О. Марданя, тому невелике узагальнення я можу зробити. Як і деякі інші, ця його п'єса антидраматургічна. Ми звикли, щоб конфлікт походив з характерів, щоб відбувалися зіткнення і вибудовувалася дія, а тут усі події відбуваються з людиною. Драма виникає з внутрішніх суперечностей, з відносин людей. Але в цій ситуації є щось моторошно сучасне. І герої, і ми – це створює відчуття упізнаваності: це й зі мною так само. Тому що ми не можемо діяти, – з нами діють. Ми страждаюча особа, страждаюча сторона. І всі герої викручуються, крутяться, реагують на ці удари. Ось у цій виставі – вони залежать від алкоголіка, який вигулює собак. Вони залежать від того, піде геть він зі своїм псом чи не піде. Вони буквально в усьому залежні. Це сприймається як деяка драматургічна суперечність.
Про фінал. Коли я читала п'єсу, у мене було відчуття, що впряму її ставити не можна. Що це може сприйматися тільки як “чорна комедія”. Коли у фіналі лунає стукіт і слова: “Девочки, я принес вам шампанское!”, у мене почався нервовий істеричний сміх. Для мене фінал у тому, що коли вони все одно потрапляють у ці жорна, то, скільки б не очищалися, не думали, що починають нове життя, вони не можуть з цих жорен вирватися.
Але я згодна з учорашньою постановкою. Чому? Мене привабили акторки! Жанр пішов у мелодраму. Для мене це не страшний кінець – вони ці двері не відчинять, – ломися не ломися. Він чуттєвий, можливо, ілюзорний і десь хочеться цієї ілюзорної світлої неправди. Тому що вона мене хоч трохи піднімає.
Я згодна – важко сприймаються телефонні розмови. Хоча, це сучасний момент. Виникає багато моментів на рівні суєти. Там є два епізоди, коли акторки мовчать і цим тримають залу. Я б побажала більше таких наповнених пауз. Репризність підмічена абсолютно точно. Але це спосіб мислення одеситів: вони думають на рівні репризи. Вимовили три репліки – смішно, досить! На цьому будується вся драматургія... Це якість, але суть у тому, щоб зробити її позитивною або негативною. Як цю властивість перетворити з недоліку на достоїнство – теж завдання драматурга.
Валентина Федорова (Москва):
– Для мене непереконливим було поєднання подій, що відбуваються на сцені, і історії, що відбулася з Валентиною в минулому. Потрібно було зрозуміти, що передувало їм. На мій погляд, мало статися щось таке, що змусило Валентину зробити настільки різкий поворот у своїй долі. Для мене історія, розказана драматургом, не переконлива, вона виглядає дещо вигаданою. І це обурює і дратує.
Про фінал. Я гадаю, що автор даремно пішов на поступку режисерові, погодившись змінити його. Коли, у п'єсі, повертається та людина і говорить: “Ку-ку, девочки, я вам шампанское принес!”, – ця буденність набагато страшніша, ніж цей фатальний стукіт у двері у виставі. Вибачте, ми не в античній драмі – раптом стукіт, “кроки Командора”. Мені здається, це п'єсу руйнує. Це веде виставу у зовсім інший бік, конструкція п'єси валиться. Я вважаю, що автор даремно позадкував.
Але в мене ще одна велика претензія до режисера. Мені здається, другу картину він просто провалив. Можливо, акторки її якось не дограли через прем'єрне хвилювання. Коли я читала п'єсу, мені було по-справжньому страшно. Весь цей жах, коли лежить труп і твоє життя зруйноване, і в тебе останні секунди нормального життя, коли тебе ще не посадили... Усе вже відбулося, але ти ще судорожно чіпляєшся за надію... Це так страшно, це так точно зроблено, а в виставі вони в якійсь внутрішній елегії існують. Як же так? Такого не може бути! Я не до акторок претензії висуваю, а до режисера, який так поставив. Можливо, щось десь “не докрутили”. І стає не страшно...
Про сценографію. Вона ані образу не створює, ані інформації не несе. Усе дратівливо випадково. Повинні бути стільці, столи в домі, де живуть, і серветки, фіранки, книжки, – а цей будинок мертвий, він випадковий...
