Надзвичайно складне, і, як з'ясувалося, досить болісне питання адміністративно-територіальної реформи, здавалося, відійшло у минуле. Реформа не здобула явної підтримки у південних районах Одеської області, передусім, у Тарутинському, Арцизькому, Саратському, де автор цих рядків буває часто. Сьогодні ідуть розмови про політреформу і пов'язану з цим реорганізацію обласних держадміністрацій і ліквідацією райдержадміністрацій. Розмовляючи з чиновниками, переконуєшся, що багатьох з них терзає запитання: бути чи не бути політичній реформі?
Древні говорили: нове – це добре забуте старе. У цьому переконує екскурс у новітню історію України, пов’язану з реформуванням у структурах місцевої влади.
Навесні 1992 року, практично одразу після здобуття незалежності нашою молодою державою, були створені районні державні адміністрації. Ідею, що передбачає стабільність, підхопили гаряче. Явний дисбаланс у розкладі політичних сил у країні зажадав чіткого проведення твердої вертикалі центральної влади.
Впроваджені державні структури проіснували до літа 1994. Влітку того ж року на місцях відбулися районні сесії, де були ухвалені не менш одностайні рішення про ліквідацію райдержадміністрацій і впровадження виконавчих комітетів районних рад. Здавалося, все повернулося на круги своя... Минуло трохи більше року, і в жовтні 1995-го аналогічним рішенням районних сесій були скасовані недавно створені районні виконкоми. Чергова рокіровка у коридорах влади відродила райдержадмінстрації, які, до речі, існують досі.
Обласні і районні держадміністрації є виконавчими органами загальної компетенції на відповідній території області або району. Повноваження цієї державної структури, незважаючи на стрімке зменшення частки державної власності в економіці України, а також перманентного процесу роздержавлення цілих галузей промисловості, і у даний час залишаються досить високими.
Місцеві державні адміністрації, будучи частиною системи виконавчої влади, і, по суті, президентською структурою, раніше практично не залежали від результатів виборів до місцевих рад. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом України за поданням Кабміну на термін повноважень Глави держави.
Сьогодні життя багато в чому внесло серйозні корективи до політичного розкладу молодої Української держави. Аналіз показує, що останні вибори до місцевих рад визначили в них безумовну силу з числа представників тієї чи іншої політичної партії, яка має вирішальну кількість голосів у депутатському корпусі для ухвалення рішень. Таким чином, багато рад перестали формально залежати від керівництва місцевих структур виконавчої влади, призначеного Указом Президента. У той же час, на думку чиновників з районних державних адміністрацій, з якими мені довелося розмовляти, стабільність влади сьогодні полягає саме у призначенні відповідальних осіб і збереженні при цьому можливості швидко звільнити з посади того, хто провинився, у разі серйозних недоліків. Іншу думку я чула від представників політичних сил, що превалюють у деяких радах місцевих рівнів. Вони вважають, що сьогодні, за умов, коли обласні і районні ради, обрані за списками політичних партій, не мають своїх виконавчих органів, місцеві держадміністрації представляють адміністративну силу, яка тільки юридично залежить від Президента. Фактично ж вона є автономною не лише від виборців і політичних сил регіону, але і від уряду, і частково навіть від самого Президента.
Прогнози, в який бік політичний вітер подме цього разу, можуть виявитися досить приблизними, і про майбутні події можна тільки здогадуватися. Проте найточнішим за всіх часів залишається твердження, що справжні політичні реформи завжди здійснювалися владою переможців, які прийшли на гребені ідеї політичної реформи, одержуючи при цьому відповідний кредит довіри народу. Проте і в цьому випадку, як стверджує історичний досвід, політичні реформи здійснюються лише за умови їхнього проведення протягом року-півтора після обрання нової влади. Інакше влада вростає у «старі обладунки» і вже не здатна щось змінювати.
Зміна чергової влади здатна викликати реформування в тому або іншому напрямі, і у більшості випадків мала такі негативні наслідки як нестабільність у господарському і політичному житті, руйнування роботи налагоджених систем, непевність у завтрашньому дні. Чи справді назріла необхідність політичної реформи у широкому значенні цього поняття, зачіпаючи всю систему влади, починаючи від парламенту до сільради? Чи зменшиться в результаті політичних рокіровок кількість держслужбовців місцевої влади, чи внаслідок споконвічного броунівського руху у середовищі державних апаратників вони лише трохи змінять сьогоднішню дислокацію, перейшовши працювати до новостворених виконкомів? Хто у підсумку залишиться біля керма: підготовлені і кваліфіковані фахівці чи люди випадкові? Ці запитання сьогодні перебувають серед актуальних. І не випадково. Тернистий шлях у напрямі парламентсько-президентської формули управління встелений драматичними шипами. Суворі підходи у розподілі на “своїх” і “несвоїх” в результаті відсутності повноти виконавчої влади у політичних сил, які одержали явну більшість крісел у місцевих радах, навряд чи посприяють виробленню єдиного світогляду, який поки що не визрів на просторах унітарної Української держави.
