Ми вже відвикли від черг. Та ось на базарі біля машини з будкою довжелезний людський “хвіст”. Чим сьогодні продавці можуть подивувати земляків?
Підходжу ближче і за кілька метрів вловлюю запах... хліба, ні з чим незрівнянний. Він близький і рідний кожній людині з дитинства. У нім солодкий присмак поля і тепло маминих рук. Але ось цей аромат, що струмує з відчинених дверей крамниці на колесах, по-особливому принадний і бентежний. Що за хліб, звідки він, хто його витворив? Вражають буханці своєю формою: високі, приплюснуті на зразок паски, з підсмаженою горбинкою, що її розділяє навпіл ніздрювата тріщина. Багато хто з покупців, відступивши від машини, не соромлячись відшматковує бічні напливи і апетитно смакує спеченим по-домашньому хлібом.
Родом принадний хліб з товариства з обмеженою відповідальністю “Світанок”, де головує В.М. Ольховський. Печуть його тут для власних потреб, тобто в обмеженій кількості. Власне стільки, скільки необхідно для того, аби нагодувати щодня косарів, тваринників, механізаторів. А як заміс вдасться потужнім, ото й у Комінтернівське його на ринок відвозять. Розповідають, що в пекарні господарства вам спечуть хліб і коровай на замовлення – якщо весілля, толока чи інша подія, пов’язана з багатолюдним застіллям.
Мені теж дістався буханець, хоч хліб на очах не розкупили, а що називається, розмели. Отож, скуштувати цього дива поталанило і моїй сім’ї.
...Тепло, що йде від паляниці, переливається в мої долоні, зігріває і мою душу, і далеке дитинство. Це тепер домашній хліб – своєрідний делікатес. А ми ж виросли на такому. Тоді у кожній хаті була дерев’яна діжа, і кожна господиня вміла випікати неповторний домашній хліб.
Пам’ятаю, що мама тісто замішувала звечора. Зранку ж готувала опару на окропі. А ще під рукою обов’язково мусили бути дріжджі, тепле молоко, сіль. Аромат вистиглої опари та свіжо просіяного борошна і до цього часу мені вчувається.
– Мамо, а борошно обов’язково сіяти треба? – питаю, бо бачу, як нелегко трусити повним ситом.
– Так. Необхідно, аби воно дихало, та й нагрілося до ранку...
Моя матуся Зіна свого часу, перебуваючи в евакуації в далекому Казахстані, пекла хліб для колгоспу. Розповідала, що її “озброїли” величезними дерев’яними ночвами для тіста і великою макітрою для опари. Водночас по 10 – 12 п’ятикілограмових паляниць випікала. Яка ж ця тяжка праця випікати хліб, я збагнула тоді, коли підросла, і мама дозволила мені місити тісто. Швидко втомившись, я раз-у-раз допитувалась, чи довго ще треба місити. А вона тихенько відповідала, що доти, доки роса з’явиться, і від рук тісто відставатиме, стане слухняним. Піт на лобі справді невдовзі з’являвся, і спина нестерпно боліла...
...Ще тільки-но почало розвиднятися. А мама вже будить мене: “Пора вставати, хліб зійшов. Ти ж хотіла подивитись, як він буде випікатись”.
Встаю, вдягаю халатик з короткими рукавами, пов’язую хустину.
– Не забудь спочатку вмитися, – нагадує, бо хліб не буде сходити.
Допомогла вимісити тісто, поставили разом на тепле. Ось воно почало сходити, а мама тим часом розпалює дрова, звечора покладені у піч. Дрова догоряють, і мама починає виробляти хліб, промовляючи: “Печу, печу хлібчик, діткам на обідчик... Шурх у пічку, шурх у пічку...”. Милуюся її руками. Вони вправно відділяють потрібну кількість тіста (різати не можна!) і так само завчено виробляють знайомий колобок і викладають кожен у нагріту і змащену олією форму.
Я ніби й тепер бачу нашу стареньку під очеретом хату, розставлені на столі форми з тістом. Гарячий дух розжареної печі і мамине різке: “Сядь, не рипайся з хати, бо хліб спадеться”.
– Не рипай дверима, поки хліб загнітиться в печі! – нагадує знову. Потім, перехрестивши форму, подає кожну в піч рогачем. Чекаємо, доки вони загнітяться. Через десять хвилин паляниці виросли, підрум’янились. Красиві, як намальовані.
– Слава Богу, – каже мати, закриваючи піч заслінкою та підгортаючи до неї жар. – Глянь на ходики, котра нині година...
За дві години хліб готовий. Вийнявши з печі хлібину, по черзі цілуємо її. Найкращу з усіх батько Микола найперше заносив своїй матері, цебто моїй бабусі Олі, котра мешкала з нами в одному дворі. Так було завжди.
...Як добре, що у селищі ще є кому підтримувати давні традиції. Втім, як зауважив великий землелюб Тімірязєв, у світі існує одна мода, яка ніколи не зникає – це мода на хліб.
