Десятки років триває наша дружба із Миколою Даниловичем Глодом. Молодим хлопцем він на початку листопада 1942 р. з'явився до військкомату із вимогою направити на фронт. І незабаром був вже в окопах Сталінграда.
На вигляд скромний, соромливий, він вражав своїх однополчан сміливістю та молодецтвом, ставши розвідником. Після боїв за Сталінград був тяжко поранений. Підлікувавшись в госпіталі, визволяв Україну, брав участь у форсуванні Дніпра і в таких операціях, як Корсунь-Шевченківська, Яссько-Кишинівська, Будапештська.
Ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Червоної Зірки, “За мужність”, медаль “За відвагу”, “За оборону Сталінграда” та багато інших нагород заслужено носить фронтовик Микола Данилович Глод.
Після війни в Радянській Армії не вистачало кадрів, особливо молодшого офіцерського складу. Миколі Даниловичу у 1951 році було присвоєно офіцерське звання, й Микола вміло передавав свій досвід підлеглим.
Звільнившись з армії у грудні 1955 р., Микола Данилович не пішов на відпочинок, а почав завзято працювати на мирному фронті. Понад 30 років – в органах місцевої влади, зокрема був відповідальним секретарем райвиконкому Тарутинського району.
Завжди й скрізь він вирізнявся працьовитістю та чуйним ставленням до людей. Й ставлення земляків до нього було відповідним. Якось років десять тому я приїхав до нього в гості. Він вирішив показати мені селище, у якому я не був понад 50 років. Я звернув увагу, що всі зустрічні, люди різного віку, віталися, привітно посміхаючись йому.
Минали роки, настав пенсійний вік, і навіть тоді воїн-трудівник не пішов на заслужений відпочинок. Ось уже майже 20 років – він незмінний голова Ради ветеранів Тарутинського району.
Нещодавно ми з ним зустрілися знову. Обидва постаріли, подружилися із паличкою, тому що болять ноги, дають про себе знати рани.
На моє запитання: “Чи не час відпочити?” Микола Данилович відповів: “Ще попрацюю, шкода старих-ветеранів, можливо, ще комусь зможу допомогти”. То ж і сьогодні ветеран-сталінградець у строк.
