Лазарева Галина, Миненко Владимир. Имена Одесской киностудии: Владимир Высоцкий. Автор проекта Галина Лазарева, Одесса, «Астропринт», 2006
Володимир Висоцький – це вже не просто ім’я. Це ціла епоха, створена ним разом зі своїм поколінням і талановито, самобутньо втілена в образі незрівнянного, а тому підданого загальному наслідуванню барда; людини, що зреалізувала себе в поезії, театрі, кіно і просто в образі “свого”, самим життям перевіреного, надійного мужнього хлопця.
І так вже судилося і дуже талановитому акторові та поетові, і нашому місту, що найкращі свої ролі в художніх фільмах “Короткі зустрічі” режисера Кіри Муратової, “Місце зустрічі змінити не можна” Станіслава Говорухіна, “Небезпечні гастролі” Георгія Юнгвальда-Хількевича, “Вертикаль” Станіслава Говорухіна і Бориса Дурова, епізоди у кількох інших фільмах Володимир Висоцький зіграв саме тут, у нас, на Одеській кіностудії.
Так, поки що це загальновідомі факти. Але минають роки і, на жаль, відходять люди, які пам’ятають Висоцького, з якими він працював на знімальних майданчиках, спілкувався між зйомками і листувався у перервах між своїми життєвими злетами і падіннями; а тим часом припадають пилом в архівах і приватних зібраннях сценарії, рецензії, нотатки і багатющий, безцінний ілюстративний матеріал... А тому неминуче – так вже потребує справедливість – повинні були знайтися люди, які б все це зібрали, вивчили, систематизували і залишили для нащадків у вигляді документально-історичного видання, у вигляді своєрідного ілюстрованого нарису. І такі люди знайшлися: ними стали публіцист Галина Лазарева та художник Володимир Міненко.
“Він ніколи не приходив у кадр просто так... Він завжди приносив своє. Він, наприклад, зовсім не зносив другого дубля. Просто не любить повторюватися. Він вже прожив це. І йому хочеться нового, хочеться бігти далі. Він і партнера заводив так, що той у першому дублі викладався з усієї сили, щоб другого не було”, Це – зі спогадів режисера Станіслава Говорухіна після зйомок фільму “Вертикаль”. Тепер вже мало хто знає, що роль радиста Юри у цьому фільмі – це та роль, якої, як говорили потім знаючі люди, у Володимира Висоцького могло б і не бути. Оскільки на неї пробувався інший артист і теж виконавець пісень. “І тому мене дуже здивувало, – писала Євгенія Рудих у збірнику “Володимир Висоцький у спогадах сучасників” (Мінськ, 2004), – коли Говорухін став наполягати на Висоцькому, який зовсім не відзначався на пробах. І я почала запитувати: “Слава, чому ти наполягаєш на цьому?”, “Розумієш, у нього такі пісні”. Він дав мені послухати. І коли я почула, вже і мови не могло бути про когось іншого...”
Кожен, хто бачив фільм “Вертикаль”, погодиться, що акторська гра Висоцького в образі радиста Юри, доповнена мужнім голосом його по-житейськи мудрих, по-філософському ускладнених і теж мужніх пісень, задала тон не лише цьому образу, але й визначила тональність всього фільму, настрій його глядацької аудиторії. А сам цей фільм намітив контури формування творчого і громадського “феномена Висоцького”, особливості тієї аури, яка, одного разу створена Володимиром Висоцьким, супроводжувала потім усі фільми, у яких він знімався.
Звичайно, для актора Московського театру драми на Таганці Володимира Висоцького це була не перша роль в кіно, він уже знайомий був глядачам за фільмами “Я родом з дитинства”, “713-й просить посадки”, “Стряпуха”, але творча співдружність з Одеською кіностудією саме в цій ролі, та й справжнє сходження до акторської слави й акторських вершин, теж, мабуть, почалося тут, в Одесі. Згадаймо, що після “Вертикалі” був психологічно тонко вивірений фільм Кіри Муратової “Короткі зустрічі”, у якому Висоцький, за його власною думкою, зіграв свою найкращу роль в кіно; і був театрально-піднесений, майже класичний у своїй одесько-фольклорній “вишуканості” образ Бенгальського у фільмі “Небезпечні гастролі”.
А ще давайте згадаємо його епізодичну роль у фільмі “Білий вибух” і хриплувато-вибуховий, надривний, як сама доля вічного мандрівника, голос Висоцького за кадром у стрічках “Контрабанда” й “Увага, цунамі!” І, нарешті, справжня класика детективного серіалу, втілена в образі капітана Жеглова з кримінального кіношного багатотомника “Місце зустрічі змінити не можна”. І якщо про фільм “Небезпечні гастролі” з любим серцю самого Висоцького Бенгальським досі кінокритики пишуть, як про фільм “відшельмований критикою і затертим до дірок кінопрокатом”. То стрічка “Місце зустрічі змінити не можна” з самого початку перетворилася у класику, яка визначила стилістику і психологічну динаміку багатьох наступних детективних телесеріалів.
Чи варто нагадувати про те, що все, що пов’язано зі створенням цих фільмів, з ім’ям Висоцького, – вже належить до золотого фонду наших кіноархівів; кіномистецтва та національної культури всіх народів колишнього Союзу? Саме виходячи з цього, упорядники збірника Галина Лазарева та Володимир Миненко зібрали понад сімсот всіляких документальних свідчень, у тому числі й цілковито безцінних 25 ексклюзивно одержаних спогадів людей, які так чи інакше працювали з Висоцьким, дружили з ним, брали участь у його акторській долі; 107 публікацій у пресі того часу, безліч фотографій, знімків кінопроб, глядацьких листів, понад 130 фотозображень Висоцького, які відбивають різноманітні сторони його життя і творчості. Безумовний інтерес мають і тексти двадцяти пісень, спеціально замовлених Висоцькому Одеською кіностудією; ескізи костюмів, фрагменти літературних та режисерських кіносценаріїв.
Кожен, хто хоча б раз намагався відтворити на папері якусь важливу подію, знає, що такі свідчення епохи и особистої творчості – неоціненні. Завдяки їм, дослідники можуть відтворювати особистість свого героя, глибше вникати в суть його творчих пошуків, аналізувати його вчинки, відносини з близькими людьми та діловими партнерами, проникати до лабораторії створення того чи іншого твору, образу...
Так ось, Галина Лазарева і Володимир Миненко блискуче справилися із створенням збірника таких фактів, свідчень і документів. На кожен фільм за участю Висоцького, кожну його роль вони зуміли зібрати таке всебічне творче досьє, доповнити його такими враженнями очевидців, вибудувати такий чудовий образотворчий ряд з використанням кадрів з фільмів, кадрів кінопроб та житейських фотографій – що в підсумку перед нами постає сам по собі чудовий твір мемуарної документалістики, який посяде гідне місце в будь-якому музеї, на будь-якій бібліотечній полиці, в особистому архіві будь-якого дослідника творчості Висоцького, діяльності Одеської кіностудії чи розвитку українського кіно другої половини ХХ століття.
До речі, це вже четверта книжка із задуманих творчим дуетом Галини Лазаревої та Володимира Миненка серії “Імена Одеської кіностудії”, Ще, здається, зовсім недавно кіностудійну громадськість збуджувала талановито написана цими авторами “Повість про життя і фільми людини і кінодраматурга Василя Решетникова”, й ось зараз галерея імен поповнилася ще одним – справді гідним Ім’ям. Причому зазначу, що сам збірник постає продумано, логічно скомпонованим; добре художньо оформленим (дизайн В. Миненка) і текстуально завершеним. Це – відверта розмова не лише про конкретну особистість – Володимира Висоцького та його кінодраматургічне оточення, а насамперед розмова про Справжній Талант – у світі Справжнього Мистецтва.
